Важливо

Чому жінки терплять – історія трьох поколінь родини з Кіровоградщини

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка
© pixabay.com

Чому існує гендерна нерівність і звідки тягнеться її коріння? Чому чимало чоловіків демонструють власну зверхність над жінками? Як виникає сімейне насилля? Чому жінки терплять?

Над цими питаннями ніколи не замислювався Павло. Може тому, що він і сам був одним з таких чоловіків – самовпевнених, зверхніх. Замолоду він не думав, що матиме дочку, яка колись вийде заміж за такого ж, як він.

Ця історія написана зі слів дружини і доньки Павла, які побажали залишитися невідомими.


Павло народився у 1960-х в пересічному селі на Кіровоградщині. Його батько, як і більшість чоловіків, працював у колгоспі. Мама Павла була жіночкою тендітною – низенька, худенька, хвороблива, але дуже працьовита. Вона тягла на собі чимале домашнє господарство і доглядала двох синів.

Молодший – Павло – вдався в маму здоров’ям, але не працелюбністю. Часто хворів, тому батьки його особливо опікали і балували. Старший брат пішов служити до лав Радянської армії, яка закинула його на інший кінець Союзу, де він і влаштував своє життя. Павла ж армія оминула через стан здоров’я. Він вступив до місцевого профтехучилища, вивчився на шофера. В ПТУ познайомився з напівсиротою Оксаною, якій одразу запропонував одружитися.

Дівчина погодилася, не вагаючись, бо Павло був одним з небагатьох її знайомих, який зовсім не вживав спиртного. Її ж батько пиячив і частенько підіймав на маму руку. Та терпіла, бо в селі так прийнято – жінка має мовчати і слухатися. «Б’є – значить, любить» – повторювали люди, мов мантру. Хто знає, скільки ще довелося б їй мучитися від побоїв, та якось під час жнив п’яний чоловік утопився. Оксана, яка змалечку спостерігала за побоями і п’янками батька, поклялася собі, що вийде за непитущого.

Молода сім’ярік жила з батьками Павла. Оксана була хвацькою і працьовитою. Вранці сама, без примусу чи нагадування, вставала і допомагала свекрусі поратися біля худоби і в кухні. Жінки здружилися, багато розмовляли, завжди вечорамиспівали пісні. Свекруха такі сукні і спідниці шила, що її невістка стала першою модницею в селі.
Оксана дивилася на своїх свекрів, які навіть не сварилися ніколи, і щиро раділа їхній злагоді і любові, адже такі хороші люди не могли виховати поганого сина.

Батьки Павла теж полюбили Оксану і ставилися до неї, як до рідної дитини. Та й сина плекали і опікали, не зважаючи на його серйозний вік. А за рік допомогли молодим збудувати власну хату. Вхідчини були королівськими – свекруха нічого не пошкодувала і мама вділила від свого господарства усе, що тільки змогла. Тож молоді не бідували.

Photo by Kelly Lacy from Pexels

Оскільки батьки і діти жили недалечко, свекруха вирішила попервах допомагати невістці з господарством. І якось вранці, нагодувавши власну худобу, побігла до Оксани. Застала її на подвір’ї, де та набирала воду з криниці. Глянули одна на одну – і завмерли.

«А що то, доню, в тебе на обличчі?» – запитала жінка.

Оксана не стримала сліз. Розповіла, що Павло вдарив її, бо свині голодні кричали – спати заважали. Свекруха заспокоїла дівчину. А коли син прийшов додому на обід – всипала йому гречки, аби дружину не ображав, та ще й присоромила – не чекала від рідного сина такого ганебного вчинку.

За кілька тижнів свекор привіз молодим повний ЗІЛ жому для худоби. Розстелили на подвір’ї брезент, висипали. А ввечері, коли Павло повернувся додому, дав дружині межи плечі, бо жом не перенесла до жомової ями.

«Оце у вас невісточка трудяжка! – сказала Павловій мамі знайома. – Іду оце на базар, а вона з самого раночку жом тягає! От пощастило Павлусі!».

Свекруха за торби і до синової хати. І справді – Оксана з відрами і тачкою майже весь жом перенесла. А в самої вже спина не розгинається.

«Де це таке видно, щоб жінка сама гарувала! – знову вивернула кожуха до сина. – Свиням їсти дати, город посапати – це святе діло. Але такі тяжесті самій таскати! Ще й на сонці! Ти бачив, щоб я колись трудилась, а батько сів і руки склав?!».

Чи то Павлу дійсно соромно стало, чи мами злякався, але дружину більше не чіпав. До Нового року. Тоді вперше за багато років випив. Напився. І вдарив Оксанку, «щоб все погане лишилося в старому році». Плечі – не обличчя. Синця не видно.

Весна принесла родині хорошу новину – Оксана при надії. Свекруха з радості пошила їй легеньке біле платтячко на виріст. Вона саме милувалася своєю працею і уявляла, як під хвилястими складками сукенки ростиме її внучатко, як на порозі з’явилася Оксанка. З клуночком в руках і заплаканими очима. А на обличчі яскравим рум’янцем палав відбиток чималої долоні.

«Туфлі йому не помила від болота… – виправдовувалася жіночка. – Не можу більше…».

Оксана ночувала у свекрів. Дочекавшись, доки село притихне після робочого дня, вони лишили невістку відпочивати, а самі поїхали до сина.

«А ти бачив колись, щоб мама мені капці мила? А бачив, щоб мама з пузом переді мною рачкувала? А бачив, щоб я на неї хоч раз руку підіймав? А щоб сидів, ноги задер, а вона сама вправлялася? А щоб сидів паном за столом і тарілки їй не подав? – примовляв батько, лупцюючи Павла широким шкіряним ременем. – Я ні тебе, ні брата, ні мамку вашу ніколи не лупив, а ти до Оксанки руки розпускаєш?!».

То був перший і останній раз, коли Павлів батько бив свого сина. Вже дорослого сина. Його добре серце не витримало такої ганьби. Він так і не побачив свого першого внучатка.

Але й Павло більше не ображав дружину. Хоч кохання між ними теж не було – буденна сімейна рутина і все. Невдовзі у них народилася донечка – Ганнуся, а потім і синочок, якого назвали на честь діда – Іваном.

© pixabay.com

Діти швидко росли догори, а Павло вшир. Разом з надмірною вагою розвилася грижа, а потім діабет, почав падати зір. Чоловік вже не влазив за кермо, та й руки тряслися, тож довелося покинути роботу водія. В сім’ї заробляла лише Оксана – продавчинею. А Ганна з Іваном були не розлий вода і за маму стояли горою, коли батько розкривав до неї рота. А він розкривав все частіше – то від безсилля, то від дурної вдачі.

Якось Павло став босою ногою на камінець – проколов п’ятку і заніс собі якусь заразу. Ранка розросталася, нога почала чорніти, гнити. А тут ще ж діабет. Чим не лікували, а таки довелося частину ноги ампутувати. Разом з нею Павло втратив останні краплі доброти. Через надмірну вагу він не міг ходити з милицями. Тендітна Оксанка тягала його з ліжка в інвалідний візок, доки не зірвала спину. Згорбилася. Навіть відра з водою не могла підняти. Вже дорослі діти часто приїжджали з міста, де обоє лишилися після навчання у вузах, помагали мамі по господарству, привозили їй ліки, замовили спеціального корсета для спини.

Їй ставало фізично краще, але не морально. Яких тільки отруйних слів не вживав до неї Павло! Від свого фізичного безсилля він став геть лютим і безжальним. Вона намагалася не чути, але все ж чула… Кожне його їдуче слово. І гидка, і бридка, і лінива, і тупа, і ледача, і… свекра в могилу звела своїм довгим язиком…

Діти довго терпіли татові кпини. Захищали перед ним маму, як могли. Намагалася його слова переводити в жарти. А раз, на якесь свято Павло почав вимагати, аби Оксана налила йому чарчину.

«Павлусю, та куди ж тобі пити? У тебе ж цукор… І серце… Ти ж на ліках… – примовляла жінка. – Вже одну ногу втратив, треба поберегтися, бо…» – не договорила жінка, як в неї полетіла милиця, а за нею купа болючих матюків.

Під гучний зойк Ганнусі, згорблена Оксанка упала додолу. Іван схопив батька за барки:

«Та доки ти будеш мамку ображати?!».

Вдруге за життя Павло отримав прочуханки, яка, мов безвідмовні ліки, надовго закрила йому рота.

© pixabay.com

Ішли роки. Свекруха відійшла у вічність. У Івана народився синок. Ганнуся вийшла заміж. Оксана з Павлом жили як жили. Він бурчав, вона терпіла. Головне, що у дітей все добре… Наче.

Пізно ввечері до воріт під’їхало таксі. З машини вийшла згорблена дівчина. Оксана глянула крізь вікно і в сутінках розпізнала дочку. Вона вибігла назустріч і … жахнулася.

За столом панувало мовчання, яке час від часу переривало Оксанчине схлипування.

«Та перестань вже соплі розпускати! – випалив Павло. – Якби у мене були ноги, я пішов би і всипав йому! Як він міг руку на дружину підняти!».

Сказав і запнувся під презирливим поглядом доньки.

«Мабуть, ті вчені правду кажуть, що дочка підсвідомо шукає чоловіка, схожого на її батька… – зневажливо мовила Ганна. – От і знайшла».

Кілька років дівчина не зізнавалася, що її щасливий шлюб зовсім не щасливий. Спочатку чоловік розсварив її з подругами. Потім довів Ганну до звільнення з роботи. З часом почав виносити з їхньої квартири дорогоцінності і техніку – здавав у ломбард, бо його зарплати не вистачало на життя в місті, «а ти ж ніде не працюєш і не заробляєш». Заперечити Ганна не могла, бо чоловік постановив – хто не приносить в дім гроші, той не має права голосу в сімейних справах.

Вслід за технікою пішов подарований бабусею килим і машина. Ганна стомилася мовчати. Кілька спроб поговорити переростали в сварки і синці. Вона нікому не скаржилася, бо соромно було в село вертатися розлученою. Та й мама ж роками терпіла. То, мабуть, це така жіноча доля – думала собі Ганнуся.

Та якось дівчину підстерегли в під’їзді незнайомці і сказали, що чоловік заборгував чимало грошей, які можна повернути у вигляді їхньої квартири. Вдома Ганна вимагала пояснень. Виявилося, коханий вже кілька місяців не працює, а замість роботи відвідує підпільне казино й ігрові автомати. Дівчина обурювалася, лементувала, плакала, звинувачувала його в брехні, а себе в безталанності. І без того розлюченому чоловіку її сльози були, мов червона ганчірка для бика. Він бив Ганнусю, доки та не змовкла.

Отямившись ввечері в пустій квартирі, вона зібрала одяг і викликала таксі – прямо в село, до батьків.

© pixabay.com

Павло тієї ночі не спав. Раз за разом прокручував у голові розповідь доньки і все думав – за що його дитині таке лихо?

Оксанка теж не спала. Думала:

Як би склалося її життя, якби Павлові батьки не стали на її захист? Як би склалося життя її доньки, якби її виховував не тато-грубіян і завжди терпляча мама? Чи була б вона, Оксана, щасливою, якби насмілилася покинути чоловіка після першого синця? А яке воно те жіноче щастя? Чи існує взагалі? Але ж люди говорили б… Та люди завжди говорять! А життя минає.

«Не хропи, як та свиня! Подай води!» – буркнув Павло.

Оксана тихцем, щоб не розбудити доньку, прокралася в кухню.

«Чого так довго? Відростила сраку, що вже й ходити не можеш?» – почула замість вдячності.

Уперше за все життя її прорвало на відвертість:

«Знаєш, Павле, якби не мій страх перед людьми, перед їхнім осудом, то сидів би ти зараз у власному лайні і радів би, що живий!».

У Павла стався інсульт, коли він намагався пожбурити в дружину чашку з водою.

Ганнуся й Іван просили матір покинути батька – здати в дім для старих і нарешті зажити спокійно. Та Оксана не погодилася – вона вже ніколи не знатиме спокою. Бо хоч тепер Павло не розмовляє, його промовистий погляд нещадно свердлить Оксану.

«Скільки мені ще лишилося! Та й він не вічний! Якось доживу. А як покину – що люди скажуть?».

© pixabay.com

Читайте також:

Поширити:

Залишити коментар:

коментар