Олександр Коріньков – один з 34 полонених, які утримуються в Макіївській колонії вже понад два роки. Нещодавно йому виповнилося 25 років. 16 лютого 2015 року він – військовий 3-го полку спецпризначення – потрапив у засідку разом зі співслужбовцем Сергієм Глондарем, пише hromadske.ua.
Це сталося через місяць після його весілля:
«Я чекала його дзвінка. Хотіла йому повідомити, що мені передали диск і весільний альбом, хотіла поділитися цією новиною. Але, коли я до нього дзвонила, телефон був поза зоною. Потім о 17:27 він мені зателефонував з незнайомого номера і повідомив, що потрапив у полон, і щоб я за нього не переймалася», — розповідає дружина Олександра.
З Юлею Коріньковою ми зустрічаємося в потязі Київ-Кропивницький – вона повертається зі столиці. Цим потягом вона постійно приїздить до Києва, де бере участь в акціях та мітингах у різних містах України, зустрічається з представниками СБУ, переговорниками в Мінську, депутатами, волонтерами, президентом.
Цього разу жінка везе листа від чоловіка, який передала депутатка Надія Савченко. Це третій лист за більше ніж два роки полону.
Ми домовляємося зустрітися наступного ранку в неї вдома – о пів на шосту, щоб після розмови вона встигла на перший урок до школи, де викладає у початкових класах.
Вся стіна у Юлі вдома завішана фотографіями чоловіка, ніби вівтар: тут — весільні фото, там — Олександр разом зі співслужбовцями, далі — спільний відпочинок у ще неокупованому Криму.
Одне фото – з полону, на ньому Олександр намагається усміхатися. Юля пояснює: «він у мене завжди серйозний, але тут його попросили усміхнутися – для мене». Каже, подумки постійно розмовляє з чоловіком, доглядає за його акваріумними рибками, а на шиї носить його каблучку, щоб надягти йому на палець, коли він повернеться додому.
Далі – розповідь Юлії Корінькової – дружини полоненого Олександра Корінькова – від першої особи.
Коли потрапив у полон, був дзвінок, далі ми в інтернеті відео знайшли, потім знову знайшли, там де й упізнали чоловіків. Через кілька місяців був ще дзвінок. Хлопцям періодично дозволяли дзвонити: раз на два — три місяці, але, звісно, це була досить коротка розмова. Про себе ні слова не казав. Як не дивно, але я звикла, що мій чоловік скритний і про те, що стосується роботи або тим паче полону, не скаже. Жодної інформації від нього, жодних нарікань, жодних скарг – нічого.
Єдине, чим цікавився – це Мінськ. І ми, і вони живуть від Мінська до Мінська. Кожного разу сподіваємося, що люди домовляться. І от сьогодні також Мінськ, також надіємося, що, може, буде якийсь конструктив. Скільки вже можна, третій рік поспіль. Сьогодні це вже 745 діб (інтерв’ю записане 1 березня – ред.).
Хлопці якраз поїхали у відрядження п’ятого лютого, і 16 лютого їх взяли в полон. Потрапили в засідку. Це був Дебальцівський плацдарм. Після підписання Мінських угод. Тільки були підписані й наступного дня — от вам.
Двоє людей загинуло, двох було важко поранено, ще п’ятеро потрапили в полон. На п’ятдесятий день полону звільнили двох чоловіків, одній людині дивним чином вдалось втекти. Наші двоє хлопців, кадрові військові Саша та Сергій, перебувають і досі там. Як уже нам точно відомо, в колонії суворого режиму №97 міста Макіївки.
Коли Фіона (Фіона Фрейзер – голова Моніторингової місії ООН з прав людини – ред.) їздила до них, потім представники міжнародної організації передали нам ці листи.
Пізніше ми до неї поїхали. У неї не було багато часу, але вона розповіла деякі подробиці їхнього перебування там, про умови. Щодо Червоного Хреста, максимум що вони передали – це лист. За це я дуже вдячна, але датований він був одним числом, а потім десь місяць припадав пилом. У той час, коли ми чекаємо, для нас важлива будь-яка інформація. Тоді ми не знали, де хлопці і що з ними. Сказати можна будь-що, але підтвердження не було. Так, ми були раді, що отримали листи, що побачили почерк своїх хлопців, але…
І третій лист ми вже отримали від Надії Савченко. Це дуже велике для нас, рідних, має значення. Багато хто цього не розуміє, різне говорять. Але наше людське спасибі теж нікуди не дінеться. Поїхати на той бік, ризикуючи власним життям, заради наших хлопців і привезти нам звісточку — лист, фотографії. Показати хоч щось — вікно, ліжка, умивальники. Ми бачили головне – хлопців, що вони живі. Ми їх не чули, не бачили, і тут бачиш, що він живий.
Дуже складно усвідомлювати свою неспроможність допомогти рідній людині. Іноді такий відчай бере. Але ми мусимо триматися заради них. Якщо ми складемо руки і нічого не будемо робити, декому це буде на руку. А ми не можемо дозволити цим людям таку розкіш.
Хлопців можна було звільнити давним-давно. Але це не від нас залежить, немає політичних рішень. Вони – прості солдати. Там немає нікого при погонах, немає дітей депутатів, можновладців. Наші хлопці і ми є заручниками ситуації.
Рахунку ніхто не веде, скільки ми були на різних акціях, пікетах, демонстраціях. Скільки ми обходили посольств, написали листів, звернень, прохань про допомогу. Але те, що ми робили, не рахується, бо хлопців наших досі немає.
Вони просто хочуть додому. Переживають за нас, як і ми за них. Я просто Бога прошу, нехай вони не зламаються. Війни закінчуються завжди, питання лише в часі.
У листі я, звісно, писала, щоб вони трималися. І в другому, і в третьому листі мене чоловік просив, щоб я не їздила більше до Києва, не брала участь в різних мітингах, мовляв, сподіватися немає на кого. Вони це розуміють. І, зараз цитую: «ми звичайні смертні». Я йому написала, що буду їздити однозначно, це навіть не обговорюється, доки він не буде вдома. А як він приїде додому, то нас ніхто і не побачить ніде, ні в якому Києві. (Сміється — ред.)
Просто хочемо сімейного затишку, щастя. Коли в нас була друга річниця з моїм чоловіком, я написала у фейсбуці: «цікаво, яке це щасливе сімейне подружнє життя?» От яке? Ранок починається з однієї думки, вечір закінчується тією ж думкою, і весь час в голові чоловік.
Він найкращий для мене, бо він мій. Це мій чоловік, це моя опора, моя надія. Це моя людина. От знаєте, як кажуть, ти відчуєш свою людину. От я відчула. Ми по сусідству мешкали, у нас одна хазяйка на дві квартири була. Ми разом кошти ходили віддавати хазяйці за квартиру.
Ми просто заслуговуємо бути щасливими, жити в мирі у прекрасній державі. Хлопці – наші герої. Вони заслуговують на повагу. Якщо одним дається щось на блюдечку, то цим нічого на блюдечку не дісталося. І нам – дружинам – також. Ми гідні дружини своїх чоловіків.
