50-річна Тетяна Бородіна, яка два роки допомагала армії, погодилася стати завідуючою їдальні 3-го полку спеціального призначення в Кропивницькому після того, як її попередницю викрили на крадіжці продуктів. Волонтер дуже швидко навела порядок на кухні.
Із Тетяною Бородіною поспілкувалося видання “Цензор.НЕТ”.
Полк розташований в історичній будівлі в центрі Кропивницького. Їдальня розмістилася в колишній стайні. Тут височенні стелі, а величезний зал заставлений столами. Буквально на днях між ними з’явилися горщики з квітами, що моментально змінило приміщення. Це відбулося за ініціативою нової завідуючої їдальнею. Після того, як на цій посаді стала працювати волонтер Тетяна Бородіна, спецназівці натішитися не можуть: їжа стала смачною, її, виявляється, вистачає на всіх, а в самій їдальні з кожним днем стає все затишніше.
Зараз, коли в зону АТО виїжджають невеликі групи спецназівців, решта особового складу знаходиться тут. І всіх треба нагодувати, як мінімум, обідом, а тих, хто в наряді – ще сніданком і вечерею. Командир полку, призначений на цю посаду півроку тому, дізнавшись про крадіжку завідуючою їдальні, не побоявся заявити про це і скласти акти.
“Перший раз ми прийшли на вечерю невеликою комісією, і тут же з’ясували, що кількість приготованих порцій не відповідає числу людей, які повинні були прийти є, – каже полковник Олександр Трепак. – Завідуюча їдальнею заметушилася: “Кухарі зараз досмажать рибу”. Але виявилося, що вона навіть не була розмороженою. Цілий ящик явно був підготовлений до виносу з території частини. Через кілька тижнів ми повторили свій рейд. І знову виявилося, що приготовлено набагато менше, ніж потрібно. Знову кухар попалвмя на рибі. Цього разу вона була порізана на порції, але смажити її ніхто не збирався. На той час я вже знав про “вікно в Європу”, яке пробила завідувачка їдальні в стіні, що межує з містом. Через нього і відвантажували все заощаджене. І прикривали плакатом… Третього разу вирішили не чекати. Склавши ще один акт, звільнили завідувачку їдальні та її матір, яка працювала кухарем. І тут постало найскладніше питання: хто зможе завідувати їдальнею і не красти? За два роки спілкування з волонтерами, які допомагали моєму батальйону, коли я був його командиром, зрозумів, що адекватних і чесних людей можна знайти саме в їхньому середовищі. Подзвонив Тетяні Іванівні. Попросив її знайти потрібну людину. Раптово з’ясувалося, що вона сама за освітою завідуюча виробництвом… Їй знадобилося небагато часу, щоб розібратися з усіма тонкощами нашої їдальні. Через тиждень після її появи бійці стали хвалити приготовлену їжу. Навіть каші стали смачними. Ну, а як інакше? Якщо в неї покласти масла скільки потрібно, а не економно, то і смак стає іншим. Виявилося, частина отримує достатньо продуктів, щоб годувати хлопців різноманітно”.
– Ну, можна було б багато чого додати в раціон військових, – посміхається Тетяна Бородіна. – Чомусь зовсім не передбачені фрукти, хіба що яблука. Ні зелені, ні меду. Якби я кинула клич, волонтери все це поставляли б регулярно. Але, виявляється, на кожен продукт повинен бути сертифікат… Мені б дуже хотілося годувати бійців більш різноманітно, корисними продуктами. Зрозумію систему краще – і буду шукати шляхи, як це можна поліпшити.
Тетяна Іванівна усміхнена і енергійна. Але як тільки розмова заходить про нюанси її нової роботи, тут же одягає окуляри, дістає свої записи, меню на тиждень і перетворюється в відповідального працівника. Коли людина захоплена своєю роботою, то розповідає про неї так цікаво, що заслуховуєшся.
– Щоп’ятниці ми складаємо перелік страв на наступний тиждень, – каже Тетяна Іванівна. – Я вже знаю, що є на складі, тому виходжу з цього. Дивіться, що ми готуємо цього тижня: салат вітамінний з огірків і цибулі, макарони з сосисками, м’ясо тушковане з пшеничною кашею, борщ з м’ясом та пампушками, котлета з гречаною кашею… У раціоні солдатів є і битки, і шніцелі. Не можна ж давати хлопцям тільки смажені страви. І у нас завжди є вибір – ми пропонуємо бійцям два салати, два гарніри, дві перших страви. Якраз перед моїм призначенням в їдальню купили нову роздавальну лінію, як у кафе. Ми натішитися нею не можемо. Це і зручно, і красиво.
Після звільнення попередньої завідуючої і її матері-кухаря ми поговорили з рештою кухарями, які добре бачили, що відбувалося на кухні, і домовилися: у нас не буде криків і лайки. Тим паче, що над їжею цього ні в якому разі не можна робити, інакше все це “вберуть” в себе страви. Вже протягом першого тижня моєї роботи виявилося, що продуктів на полк виділяється достатньо, вони якісні. І всі приготовані страви не з’їдаються. Тому ми домовилися: готову продукцію, яка залишається, можна забирати. Ну, не викидати ж їжу. Крім того, у когось сім’я велика, а комусь не хочеться готувати ще й вдома. І таким чином всі питання в нашому кухонному колективі були вирішені. Коли кухарі стали підходити до мене і говорити: “Тепер на зміну йду радісно і спокійно”, мені аж на душі потеплішало. Для мене це – найкраща нагорода за роботу.
– Тетяно Іванівно, а чим ви займалися до того, як стали завідувати їдальнею в полку?
Волонтерила, – посміхається жінка. – Активно брала участь у всіх подіях ще під час Майдану. Пам’ятаєте, на Європейській площі перед рядами солдатів внутрішніх військ стояли мами з написами на грудях? Я була серед них.
А коли почалася війна, в центрі Кропивницького активісти розбили намет і стали збирати допомогу армії. Я туди прийшла, щойно її встановили, і увійшла до громадської організації “Серця матерів Кіровоградщини”. На пожертвувані гроші купували мобільні телефони, оптику, каски. Містяни несли продукти і медикаменти. Із приходом холодів ми зробили оголошення, що потрібно зігріти наших солдатів. Бабусі почали в’язати шкарпетки. Ми знайшли компанію, яка шила валянки, нам передавали і справжні теплі кожухи. Кулінарна сотня міста робила вітамінні суміші, сушила супи і борщі. Все це ми в першу чергу віддавали спецназівцям полку, який базується в нашому місті. Ми ж знали про те, що наші хлопці були в найгарячіших точках: і в Донецькому аеропорту, і на кордоні з Росією, де потрапили в оточення, охороняли Краматорський аеродром, склади зі зброєю в Артемівську, які намагалися захопити сепаратисти…
– Хтось із ваших рідних теж пішов захищати Україну?
– Ні, але ж це не означає, що я повинна залишатися осторонь. Для мене кожен з військових – рідна людина. Мій сусід по будинку потрапив в оточення під Іловайськом, пройшов полон. На щастя, його швидко повернули. Так Саша розповідав, як під дулами автоматів їх змушували підстрибувати. Мене це налякало і змусило працювати на благо армії ще активніше. Дівчатка-волонтери придумали акцію: варити солдатську кашу та продавати її в центрі міста у вихідні дні, а на виручені гроші купувати все необхідне для плетіння маскувальних сіток. Я намагаюся брати участь у всіх цих активних рухах.
Так як ми багато спілкувалися з бійцями полку, я не раз чула про неподобства на кухні. А коли Олександра Сергійовича призначили командиром полку, він сам запросив волонтерів, щоб обговорити співпрацю, розуміти, хто чим допомагає, звідки йде допомога. У нас є волонтери в Німеччині і Чехії, які збирають допомогу саме для 3-го полку спецназу. Після цієї зустрічі ми почали спілкуватися з командуванням частини більш системно. І ось одного разу дзвонить мені Олександр Сергійович: “Потрібно знайти порядну людину, яка б керував нашій їдальні”. Я задумалась. І зрозуміла, що сама годжуся для цієї роботи. Друга моя професія – вчитель української мови та літератури, але в школі я не працювала, була вихователем в дитячому саду. А перша освіта – технолог приготування їжі. І на той момент я не працювала. І згадала принцип, який змусив багатьох людей зайнятися волонтерством: якщо не ми, то хто? І пірнула в роботу з головою.
Під час нашої бесіди Тетяну Іванівну кілька разів викликали кухарі. То потрібно було уточнити, що саме давати на обід хлопцям, то спробувати готовий суп.
– У кожного кухаря свій смак, – посміхається моя співрозмовниця. – Є у нас одна дівчинка, так вона боїться сіль додавати, щоб не пересолити. То їжа у неї прісна, як лікарняна. Ось вона постійно мене викликає знімати пробу. При цьому їдці у нас вдячні. При мені жодного разу ще не було, щоб від якоїсь страви відмовилися. Для мене самої було багато нового. Найнесподіваніше, що я дізналася: на день на одного бійця держава виділяє 60 гривень. Сюди входять транспортні витрати, зарплата робітників, комунальні послуги. І при цьому ще й три рази треба здорового чоловіка погодувати. Це ж мало! Дуже мало!
– Як ваша сім’я поставилася до такого несподіваного повороту у вашому житті?
– Син дуже переживає, щоб я не підірвала на новій роботі здоров’я – і без того слабке. А дочка підтримує. З чоловіком (жартую останні місяці) бачимося по телефону. Ми з ним уже дід і бабуся – у нас четверо онуків! Не секрет, що іноді мене відкрито запитують, чому ти така активна, кому це потрібно? Але я дуже хочу, щоб хлопці, які воюють, знали, що в тилу про них теж піклуються. Можу в маршрутці про це сказати, коли починаються, знаєте, такі розмови про те, що все погано, ніхто нічого не робить. Робити потрібно в першу чергу нам самим, кожному на своєму місці. Я постійно запитую службовців полку: ви не голодні, вам смачно, порції достатні, що ще вам приготувати? І всі дівчатка, які працюють на кухні, також щиро цікавляться у хлопців, чого б їм хотілося. А для себе я вирішила: якщо здоров’я не підведе, тут, в полку, затримаюся.
У Тетяни Іванівни троє онуків. Навесні сім’я очікує появи ще одного малюка.
Коли Тетяна Іванівна зняла білий халат і залишилася в футболці, я не змогла не звернути увагу на кольорові татуювання у неї на руках. Помітивши, що я розглядаю малюнки і літери, завідувачка їдальні посміхнулася і сама, без додаткових питань, все пояснила:
– Перші татуювання я зробила в сорок років. Це була золота рибка і акула. Я ж по характеру золота рибка, але якщо мене виведуть із себе або скривдять – стаю акулою! У 44 роки додала малюнок з букв А і С. З них починаються імена моїх дітей – Артем і Світлана. Найчудовіше, що мою невістку звуть Алеся, а зятя Сергій. І я їх дуже люблю. Тож букви тут теж підійшли. А обрамлення буквах я придумала сама: це сонце з променями і жучок-сонечко. Іноді мене запитують: ти зробила татуювання по молодості, по дурості? Ніхто не очікує почути те, що я говорю: ні, по зрілості. Мені 50 років, а відчуваю я себе на 18.
– Призначення Тетяни Іванівни я вважаю одним з найбільш вдалих призначень в полку, – сказав полковник Олександр Трепак після екскурсії по столовій і моєї бесіди з завідувачкою. – Її прихід і робота команди, яку їй вдалося згуртувати і організувати, показує: так до своєї справи потрібно ставитися кожному.
Віолетта Киртока, “Цензор.НЕТ”
Молодець, Тетянко!!! Вірю не підведеш, одужаеш! Так тримати!!!!