Немає нічого нового під сонцем. Кохання, зрада, дружба, обман, віра, страждання… Все це було, є і буде, як би банальною ця істина не звучала. І в цьому хаосі невідворотних відчуттів та емоцій рятує єдине – краса і вміння її цінувати. Київський академічний молодий театр зумів вдихнути нове життя в стару як світ історію, перетворивши банальну мелодраму на справжній витвір мистецтва, де панують краса та гармонія.
Вчора, 25 вересня, на другий день Всеукраїнського свята театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» у Кіровоград завітали кияни з постановкою «Зачарований» за п’єсою І. Карпенка-Карого «Безталанна». Ну що нового, здавалося, можна побачити у програмовому творі шкільної програми? Класична історія розвитку стосунків у любовному трикутнику: вони люблять один одного, навколо плітки, сварки, закохані одружуються з нелюбами на зло один одному, страждають, історія заходить в глухий кут, тому хтось має померти. Все, finita la comedia, як-то кажуть. Але кияни змогли перетворити історію у 2-годинний театральний кайф, коли вдивляєшся у найдрібнішу деталь і отримуєш естетичне задоволення.
І найголовніше тут – атмосфера, яку створив безумовно талановитий режисер постановки Андрій Білоус. Декорації, костюми, другорядні персонажі – все грало на те, щоб створити містичну і водночас іронічно-буденно атмосферу для неприкаяних Гната і Варки. Це як дві реальності, в яких змушені жити вони і їхні душі, затягуючи тих нещасних, кому не пощастило опинитися поруч, у темну безодню своєї пристрасті.
Декорацій мінімум і всі вони напівзотлілі, в павутинні, шершаві і грубі на вигляд. У приглушеному чарівливому місячному світлі і густих туманах розгортається історія чужої любові. Замість традиційних яскравих українських костюмів – напівзношене мішковиння брудно-жовтих, сірих, синіх і чорних кольорів. Замість традиційних вечорниць і співів під місяцем – українські мойри-мавки танцюють доленосні танці. Українські пісні замінили тужливі мелодії, а жіноче прагнення до материнства загубилося у запиленій порохами чорній колисці. Від цього не ставало ні сумно, ні страшно – було просто магічно красиво. Здавалося, що перед глядачем зачароване дзеркало, яке розповідає архетипну казку. Без щасливого кінця.
Актори – красиві. А найголовніше – талановиті. Виконавиця ролі Насті – Поліна Снісаренко, не просто грала роль безталанної сироти. Вона жила своїм коханням. Ту, недоотриману від матері, чоловіка і свекрухи любов, хотілося передати із сидіння глядацького крісла, доторкнутися до волосся, щоб вона більше не плакала. Вона грала тілом і очима, тому образ вийшов настільки тендітним і незахищеним, що і слів не варто було говорити. Снісаренко можна було просто дивитись у глядацький зал і танцювати свій контемперарі, віддаючись емоціям і водночас соромлячись їх.
А от з Варкою у виконанні Дар’ї Баріхашвілі не все так просто. Вона вабила і водночас відштовхувала. Хотіла бути спокусницею, але не магнетизувала, страждала, але їй чомусь не співчувалось. Її хотілося прибрати зі сцени і покликати кіровоградську циганку Азу чи танцівницю Анну Бещеву, щоб дівчина не просто грала, а кохала безтямно. Але, якщо бути відвертим, то була б уже не Варка, а хтось інший. Бо Варка, мабуть, вміла тільки грати: любов’ю, дружбою, людьми. Зрештою, це не значить, що вона не любила Гната – просто грати любила більше. Тому то й за гру її змушена була відповідати інша, та що сліпо вірила в ілюзію. Бо життя, по суті, несправедливе. Особливо, якщо віддати його у владу бездумних емоцій та гри внутрішнього Доріана Грея.
А Гнат – то просто Гнат – звичайний чоловік, який одружився на одній, а кохав іншу. Отак все просто і передбачувано. Чоловік, який не зміг знайти гармонію між обов’язком і почуттями, між затишком та пристрастю.
Моралі, екзистенції, глибокого підтексту чи якихось філософських смислів у «Зачарованому» нема. Зате у 2-годинному дійстві заховали стільки краси і емоцій, що деякі люди за життя проживають менше. Адже «Зачарований» – українська історія Ромео і Джульєти, де родову ворожнечу замінила молодість – дика, горда і пристрасна, яка не знає кордонів і перешкод. Під мудрим керівництвом і наставництвом молодість з часом перетворилася б на життєву зрілість і мудрість, але вона залишилася сам на сам зі своїми проблемами. Тому нічого дивного у трагічній кінцівці немає – вона закономірна.
Тетяна Колісник, Перша електронна газета