Це була вистава, у якій акторам було тісно на тій сцені і вони спустились в залу. Отак от просто ходили між глядачами. Це була вистава, декораційний мінімалізм якої пояснює більше, ніж класичні ілюстраційні гарбузи. Це була вистава, яка змушує щиро сміятись із коротких жартів і колоритних мінісцен. А вже через антракт слова героїв перевертали все всередині, змішували думки, перевіряли на витримку і м’якість. Це вистава, у якій акторські тексти перемішалися з чуттєвим модерном, романтичним вальсом, трагічними поворотами, філософськими роздумами…
Вистава «Мить… Життя» за п’єсою американського драматурга Торнтона Уайлдера «Наше містечко» — це своєрідна сповідь, де кожен упізнає себе в якомусь із героїв. Історія про дві родини, які живуть у злагоді й мирі, виховують дітей, які потім закохуються, вирощують квіти у своїх садочках. Мешканці цього містечка кожного дня механічно проживають своє життя, вони вже звикли до оточуючого світу, який роками не змінюється. У кожного свої проблеми, турботи, мрії…
Жителі одного містечка, які ніколи не виїздили з нього, тут народжуються і помирають, закохуються й ходять до церкви, піклуються один про одного, видають газету, розповідають одне про одного історії. Через долі героїв змальовується загальна картина сучасного світу, де життя йде по колу… У місті з’являються нові мешканці, вони знову закохуються, знову грають весілля, знову помирають… І знову народжуються.
І дія. Комізм. Сарказм, колоритна буденність, звичайне життя..
Аромат саду і звуки вранішнього містечка. Напівтемрява.
“Так, як я вже сказав, скоро світанок. У всьому містечку вікна світяться тільки в будиночку за залізницею, де в одній польській родині тільки що народилася двійня. І у Джо Кроуелл, де Джо-молодший встає зараз з ліжка, щоб рознести газети. Ну що ж, почався ще один день. За Головній вулиці йде доктор Гіббс, він брав цю двійню. А ось його дружина, вона спускається на кухню, щоб приготувати сніданок” – перший герой гри – помічник режисера.
Імпозантний чоловік у білому костюмі із задумливим обличчям і з порожніми очима. Він усе то знає: хто, де, куди, звідки і як проживе цей ранок, скільки пробило на годиннику і який реквізит зараз повинен уявити глядач. Образ харизматичного Тимофія Зінченка так і лишився нерозпізнаним: чи то автор він, чи ведучий, чи офіціант, чи просто вільний глядач. Він подавав теплий одяг Джорджу Гіббсу (Олександр Бородавка), приносив коньяк нареченому із майбутнім тестем, обслуговував столик у день зізнання, переривав дії, щоб перекинути глядача у мить наступну… Він завжди десь поруч: на сцені або за кулісами. У другій дії він повернеться, щоб змішати миті і сказати ключовий монолог.
Дві родини по сусідству. У мирному містечку. Традиційно донька родини Уебб – Емілі – закохується у сина сім’ї Гіббс – Джорджа. Тут романтичні зустрічі змінюються на іронічні підколи, чуттєвий модерн на романтичний вальс, а філософські монологи на жартівливі репризи.
У якийсь момент залітає екскурсія – бонус-плюс до основного спектаклю, який додає трошки статистики про містечко наших героїв.
Школа, розмови поночі через ручний “телефон”, випускний бал – буденні миті. Всі сцени вистави ведуть до весілля.
ІІ дія. Перша любов, підготовка до весілля, переживання, родина.
Минуло три роки. Сонце сходило більше тисячі разів. Літо переміняло зиму, зима змінювала літо, тут і там з’явилися даху нових будинків. Деякі немовлята, які в першій дії ще не народилися, вже навчилися говорити, а дехто з тих, хто вважав себе молодим і повним сил, помітив, що вибігає по сходах із задишкою. Все це трапилося за яку-небудь тисячу днів. Так, кілька молодих людей полюбили один одного і одружилися. Більшість людей обзаводиться родиною, чи не так? У нашому містечку рідко бувають винятки. Майже всі сходять в могилу одруженими. Отже, три роки потому. Зараз тисячі дев’ятсот четвертий рік, сьоме липня. У середній школі днями відбувся випускний вечір.
Підготовка до весілля у розпалі: наречений прийшов подивитись на свою красуню, але цербер традицій майбутня теща кличе на підмогу свого чоловіка: “Наречений не мусить бачити дівчину до весілля”.
А Джордж від переживань ледь тямить, що з ним відбувається: “Аби обійтись без церемоній!”
Але весілля, як відомо, для дівчат. Про це і розповів майбутній тесть: “Всі чоловіки, що жили до тебе, мріяли про те ж саме, Джордж, але й вони виявилися безсилі. Весілля, Джордж, придумали жінки. Раз вряди-годи вони все забирають у свої руки. На весіллі, Джордж, чоловік здається таким жалюгідним. Тут всім заправляють наші милі жінки, вони стоять плечем до плеча, і найважливіше для них, щоб побільше людей бачили, як урочисто затягується вузол”. Одружені чоловіки у залі зрозуміли слова актора і навіть зааплодували, впізнавши, певно, себе.
“Тату, я не хочу заміж”, – істерика нареченої.
“Тяжка дія – віддавати доньку заміж”, – сльози матері.
“Я передумав”, – волає наречений.
Але всі вони дружно ідуть до вівтаря, бо люди створені для того, щоб знайти собі пару: “Люди створені, щоб жити парами, – як сказала кілька хвилин тому місіс Гіббс. Вінчання – це завжди радість, але так вже влаштована людина, що навіть під час радісного вінчання безліч сумнівів закрадається в душу. Чи справді настав момент зробити цей важливий крок? Ця людина поруч – чи справді той єдиний, який призначений вам богом і долею?”
ІІ дія. Трагізм. Роздуми, ретроспектива. Похорон молодої мами, прощання, потойбічне життя.
Цього разу, друзі, пройшло дев’ять років. Зараз літа тисячі дев’ятсот тринадцятого року. Гроверс-Корнерс поступово змінюється. Коні на вулицях нині рідкість. Фермери приїжджають в місто на «Фордах». Тепер всі замикають двері на ніч. Грабіжників у нашому місті поки немає, але кожному доводилося про них чути. І все-таки, як це не дивно, у нас мало що змінилося.
Стільці з хрестоподібними спинками. Останній притулок померлих. Кладовище. Де тіла без емоцій і з порожніми обличчями. Люди у білому – світлі перед Богом і чисті перед тими, хто лишився. Самогубці – у гамівних сорочках і задоволені тим, де вони є. Тільки їм притаманно рухатись і не сидіти камінням, споглядаючи перед собою.
Вбиті горем люди приносять на цей пагорб своїх рідних. Всі ми знаємо, як це буває. Проходить час. Сонячні дні… і дощові дні… і сніг… Нам всім приємно, що тут, де вони спочивають, таке гарне місце. І самі ми теж будемо лежати тут, коли прийде наш час. Мертві досить скоро перестають цікавитися нами, живими. Мало по малу від них відчужуються земля, і колишні мрії, і колишні радості. Вони залишаються тут до тих пір, поки все земне в них не згорить – повністю, дотла, і за цей час те, що відбувається в Гроверс-Корнерс поступово стає їм все більш і більш байдужим. Любов і ворожнеча, нужда і багатство – все, що має для нас таке величезне значення, тут стає зовсім тусклим.
Серед живих тільки тут зараз тільки Ребекка Гіббс (Юлія Орлова) , яка зараз має прізвище Крейг. Жінка живе в іншому місті і приїхала на похорон невістки. Емілі померла під час пологів. Місце для неї готує Джо (заслужений артист України Олег Шеремет).
Емілі ще не розуміє, що загинула. Розповідає місіс Уебб, як у них там справи, дякує за спадок у 350 доларів, за який вони із чоловіком купили “форд”. Ще не розуміє, що їй байдуже. Свекруха навіть не кліпнула очима, не перевела погляду, не поворухнула дихання. Емілі єдина тут, яка ще щось відчуває. Як жива…
“Але ж можна повернутися, можна знову повернутися туди… до живих. Я це відчуваю. Я це знаю. Ось щойно я подумала про.. про ферму… і в цю хвилину я була там, і мій хлопчик сидів у мене на колінах насправді”, – крізь сльози закричала Емілі. Вона досі плаче. Її душа ще з нею.
Їй дозволили повернутись у один день: Помічник режисера магічно замінив декорації кладовища на кімнатку в будинку родини Уебб. 14 років тому. У Емілі – День народження. Ритм фонової мелодії, безтурботні посмішки, морозно сьогодні. Звичайний буденний ранок.
Місіс Уебб: “Гарненько прожвуй бекон, не поспішай, тоді не будеш мерзнути в холодну погоду.
Емілі: “Мама. Ну подивися на мене, ну хоч одну хвилинку, подивися, як ніби справді мене бачиш. Мама. Минуло 14 років. Я померла. Ти стала бабусею, мама. Я вийшла заміж за Джорджа Гіббса, мама. Уоллі теж помер. Від нападу апендициту під час походу бойскаутів в Північний Конуей. Нам всім було так погано, ти пам’ятаєш? Але ось зараз, одну мить ми разом. Мама, одну мить ми щасливі. Давай же поглянемо один на одного”
Мама її не чує. Не чує цього. Вона дивиться на порожній стілець, ніби донька там.
Емілі відкриває подарунки, Тато їй привозить із коледжа білого янгола, а від мами дівчинка отримує кулон, який уже висить у неї на шиї. Із ним її провели в останній путь. Вона хоче вірити у те, що жива, як вірять у це зараз її мама і тато.. Але тільки вона знає, що її серце уже зупинилось і її зараз чекають.
“Я не розуміла! День йшов за днем, а ми нічого не помічали. Візьміть мене назад, – під ту ж мелодію декорації поступово пвертаються, де на білих стільцях сидіть свекруха, брат. Емілі час повертатись, – Ні, тільки трохи почекайте! Я хочу поглянути востаннє! Прощай, прощай, білий світ! Прощай, Гроверс-Корнерс …мама, тато… Прощай, цокання годинника… І мамині соняшники… І їжа, і кава, і вічно підгорівший бекон… І щойно випрасувані сукні, і гаряча ванна… і сон, і ранки. О життя, ти занадто прекрасне, щоб хто-небудь міг зрозуміти, який ти! Є такі люди, які розуміють, що таке життя, поки вони живі? У кожну, кожну мить життя?”
Можливо, святі. Можливо, вони розуміють. А може людей і то влаштовує: отак от жити, не обертаючись на своє життя. Подобається не розуміти, що є ще щось крім “сьогодні”. Навіщо мріяти, якщо насолола від її здійснення то лиш: “Ок, хай буде”? Навіщо злити і злитись, якщо завтра твоє серце може зупинитись, може стихнути дихання когось із твоїх близьких чи он того перехожого? Навіщо жити тоді, якщо не цінувати обійми мами, підтримку тата, дотик коханого, посмішки рідних?
Завіса.
Ольга Ткаченко, Перша електронна газета
Фото автора