Ну що б здавалося цікавого можна розповісти про звичайнісінького сільського вчителя світової та української літератури? На перший погляд, нічого феєричного. Але якщо це вчитель Попельнастівської школи Валерій Жванко, то є шанси, що у чорно-білих робочих буднях ховається яскрава людина, а не тільки автор книги «Барокові закапелки Олександрії», яка, між іншим, цьогоріч висунута на здобуття української премії «Книга року-2015» від Кіровоградщини.
Інтерв’ю з Валерієм Жванко проходило в незвичних умовах – у палаті Олександрійської ЦРЛ. Відповідно, перше запитання, яке виникло, лишилося німим. Натомість само собою вирвалось: «Як Вам тут, не нудно?». І відповідь прозвучала проста: «Люди, яким нудно – дивляться телевізор, а кому не нудно – читають книжки. Не подумайте, що я приготував спеціально для Вас, але тут цікава підбірка: книжка про Джеймса Кука (його, до речі, з’їли), давньоукраїнська література, фольклор, Ясунарі Кавабата – історія про світовідчуття, а ось автобіографічна книга кінорежисера Бонюеля «Мій останній берег». Специфічне таке кіно, я б сказав».
Поруч зі стосом озвучених книг на стіл ліг чи то амулет, чи то просто природне надбання – зуб вовчиці. «Хлопці пішли на кабана, а з ярочку вискочила вовчиця. Ну так і трапилось»…
Після такого незвичного знайомства власне і почалася наша розмова – ні про що і про все одночасно.
Кореспондент: Ваша особистість має багато граней – вчитель, фотохудожник, письменник, журналіст, краєзнавець, мандрівник. Але якщо подивитись на себе цілісно – хто Ви?
Валерій Жванко: Мабуть суть в тому, що не можу вміститися в одному форматі – мені тісно. А держава чи офіційна структура, яка над нами, вона не прописує таких форматів. У мене картки були, візитівки, то там я писав: вчитель, журналіст, фотограф, мандрівник.
Для когось мандрівник – це та людина, яка об’їхала півсвіту. Але мандрувати можна і тут, вглиб нашого минулого, можна мандрувати в уяві. Якщо серйозно замислитись над питанням, то, безумовно, я – вчитель. Це і професіональна ознака, і те, що я намагаюся робити в інших сферах. Я намагаюся показати людям, що світ чудовий і прекрасний, гляньте на нього.
Кореспондент: Звідки така впевненість у тому, що світ прекрасний? Навколо війна, смерть, катаклізми, обман?
Валерій Жванко: Чому світ прекрасний? Подивіться за вікно цієї палати.
У мене було чудове дитинство, прекрасна любляча родина. Мама і тато в мене з селянських сімей, пережили війну. У мами на городі (це Олександрія, вулиця Калініна) було стрільбище до війни. У війну німці там облаштували місце для розстрілу єврейських громадян. Там було розстріляно 2572 особи (у книзі в розділі «Олександрійський голокост» є це). І коли (це не за один раз відбувалося, а протягом багатьох місяців) приречених на страту везли возами на наш город, бабуся ховала дітей в погріб.
Уявіть собі сюрреалістичну картину: щоб якось зберегти психіку своїм дітям, щоб вони не чули, що відбувається, бабуся змушувала дітей у погребі мити металевий посуд. Все булькало і цокотіло. По суті, брєд, посуд мити під землею, але це єдине, що вона могла зробити для своїх дітей.
Незважаючи на це, мама все життя була оптимісткою. Уявляєте, до 16 років у неї не було білизни – ні постільної, ні нижньої. І вона каже: Я спала на ліжку, в якому замість перини були кожухи, а сітку перетягла сама дротом. І все таки – в майбутньому вона стала однією з найкращих майстринь жіночого одягу в Олександрії. Ну а моє дитинство минуло поруч – під столом в ательє «Оксана», де вона працювала. Інколи дома мене залишали самого. Тоді я дивився на вулицю з вікна і уявляв, що то театр.
Знаєте, моїм батькам багато довелося пережити. Якщо вони в тих умовах могли бути щасливими і радіти кожному дню, то чому я повинен робити інакше?
Кореспондент: Тобто, ваша захопленість життям і згармонізованість родом з дитинства?
Валерій Жванко: Безумовно.
Кореспондент: Не всім дітям так пощастило – мати люблячих батьків. Ви як вчитель часто зустрічаєте дітей, яким з родиною пощастило менше. Що можете порадити таким дітям і їхнім батькам, як їм знайти гармонію у світі?
Валерій Жванко: У межах допустимого дитина повинна бути вільна. Можна під наглядом, можна до бабусі, можна в село, можна в скаутський табір. Це дає щеплення оптимізму на все життя. Дивіться, ж птахи щасливі без холодильників і кредитів.
Коли дітки приходять до мене в 5 клас після початкової школи, я їм один-другий раз читаю рубаї Омара Хайяма. Поки ці учні доходять до 8 класу – вони вже знають цей вірш напам’ять.
У кого кожний день в запасі півкоржа,
У кого свій садок і хата не чужа,
Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має,
У того світлий зір і радісна душа.
Якщо займатись домашнім філософствуванням – це економічна програма кожної сім’ї. Насправді оцей маленький космос включає в себе небагато: повинне бути житло і щось на завтра у коморі. Ну не з’їдайте все, не розмазуйте його по стінах у вигляді шпалер, кредитів, холодильників. І вам не треба буде задавати питання, де взяти гроші, щоб зібрати дітей у школу.
Кореспондент: Більше 20 років Ви зі своєю дружиною Зінаїдою живете у селі Попельнасте. І, наскільки мені відомо, це ваш свідомий вибір. Як людині творчій і непосидючій, Вам не здається, що тут ви втрачаєте себе, не до кінця реалізовуєтесь, що справжнє творче і заможне життя лишається «десь там»?
Валерій Жванко: Ми з 1991 року живемо у куркульській хаті, якій вже більше 100 років. Власне через цю хату ми колись і покинули місто. Хоча були й свої приземлені причини – у 90-их рр. молодій родині придбати житло у місті було майже неможливо. А у Попельнастій була стара хата (це було відомче житло), яка через півроку стала фінансово непосильною для системи освіти. І нам запропонували її приватизувати. Так ми і лишилися там жити, ось уже як 25 років. І я жодного дня не пожалкував про свій вибір. Але у своїх профілях у мережі я пишу і підкреслюю: покинули місто.
Кореспондент: У місто назад не тягне? Все таки там більше можливостей…
Валерій Жванко: А для чого?
Місто… Колись у студентські роки, коли я шалено захоплювався кінематографом, поїхав до друзів у Москву. Десь тиждень тусувався у гуртожитку літінституту, ВГІКу, сидів вільним слухачем на лекціях, спілкувався з творчою молоддю. І вони мені ще тоді розповідали, наскільки велике місто і навчання уніфікує їх, спрощує. Що приходили вони туди оригінальними, недосконалими, зі своїми ідеями і творчим почерком, а випускались – однакові, зручні для тієї системи, в межах якої будуть працювати.
І знаєте, що зрозумів? У місто варто приїжджати декілька разів на рік, щоб ходити в театри, кіно, музеї. Якщо жити у місті – воно розчавить тебе буднями спальних районів і годинними пробками.
Знову занурившись у спогади, Валерій Жванко починає розповідати про Олександрійський театр: видатного актора-аматора Гната Юру, дитинство за сценічними портьєрами, казкове перевтілення акторів зі звичайних людей на надзвичайних, про маму, яка після роботи в ательє працювала в театрі костюмером. Видно, що дитинство оселилося в ньому настільки глибоко і настільки яскраво, що реальність стала не така вже й важлива. І лише спогад про книгу «Барокові закапелки Олександрії» змушують Жванка повернутися до інтерв’ю.
Читайте більше: Кіровоградці блукали «Бароковими закапелками Олександрії»
Кореспондент: Ваші «Барокові закапелки Олександрії» дуже важко якось жанрово описати. Що це – спогади дитинства, краєзнавча праця чи, можливо, щось інше? Особисто мені книга нагадує історичний роман у нарисах…
Валерій Жванко: Я і сам собі задавав це питання. Оскільки мені тісно у форматі простого вчителя – я займаюсь і туризмом, і краєзнавством, і фотографією з 8 класу… Думаю, це щось синкретичне. Я не ставив завдання спочатку створити жанр, визначити рамки, стилі. Як писалося, так і писав. Але, безумовно, це щось суб’єктивне і близьке для мене.
Кореспондент: Про що загалом «Барокові закапелки Олександрії» і як ви їх шукали?
Валерій Жванко: Книжка про душу міста, про його справжню душу, невидиму для затурканих громадян. Це книжка про те, що я бачив, коли був дитиною і що дослідив, коли став дорослим. Сподіваюсь, що дорослим в розумінні Екзюпері, я не став.
Кореспондент: Книга «Барокові закапелки Олександрії» містить 2 частини російськомовну і україномовну. І це в часи, коли ми знаходимося у стані війни з Росією. Аудиторія вашої книги, здебільшого, – люди з чіткою життєвою позицією, які могли б не сприйняти «не своє». Не боялися бути недозрозумілим?
Валерій Жванко: Ні. Все писалось органічно, легко. До того ж, це єдині мови, якими я на свій сором володію. Якби міг, розділи про євреїв писав би на ідиш.
Кореспондент: Творчі люди – дивні люди: хтось занурюється в себе, хтось – шукає однодумців. Але так чи інакше вони прагнуть визнання своєї роботи. Чи є ви членом будь-якої спілки – журналістів, письменників, фотохудожників, вчителів чи можливо ще щось… Чи такі речі Вас не цікавлять?
Валерій Жванко: Безумовно, формальні ознаки, або «социальные поглаживания» – вони присутні у моєму житті. Але інколи в мене буває сенсорне голодування, коли треба поїхати в столицю, загубитися у натовпі, полежати на пляжі, відчути свою «пещинкообразность и никчемность». Загалом я люблю людей, але мені так само комфортно з собою.
Знаєте, у стінах лікарні взагалі загострене відчуття кінцевості існування – не можна про це не думати, не згадувати. Ми ж розуміємо, чим все закінчиться. Тому мені шкода багатьох людей, які відгородилися від світу навушниками і планшетами.
Кореспондент: Ви, як особистість, яка знайшла свій дзен і свою гармонію у цьому житті, що можете порадити людям хворим на тотальну зневіру у світі?
Валерій Жванко: Відійдіть від телевізора, приберіть від нього своїх дітей. Є таке поняття як телеінвалідність. Так от, ті діти, яким вдалося до 6 років жити без телевізора (або бачити його в обмеженій кількості) – чогось досягли у цьому житті. Тих, кого виховав телевізор, виросли інвалідами – споживачами. Вони повинні наповнювати бюджет, а не творити. Одним словом, «если вы хотите изменить людей – нужно начинать с их бабушки». Тобто, людина повинна стартувати і жити правильно: їжа, сон, інтелектуальне дозвілля.
Кореспондент: І наостанок, що плануєте далі – чого хотілося б ще зробити, щоб зі спокійним серцем сказати: «Я прожив правильне життя»?
Валерій Жванко: Правильне… для кого? Я живу – смачне життя. З самого дитинства. Щасливий, що знайшов рецепт щастя ще пацаном. До речі, книжка розпочинається саме з розділу «Смак життя». А щодо планів… Планів багато, але ціную більш за все – кінцевий результат.
Хтось з великих сказав: «Робота – це не те місце, куди ми ходимо. Робота – це те, що ми можемо «покласти на стіл». Будемо сподіватися на нові проекти, подорожі і книжки – але щоб не зурочити – промовчу.
Текст: Тетяна Колісник, Перша електронна газета
Фото: Валерій Жванко