Написаний Тарасом Шевченком 1845 року “Заповіт” за його життя був надрукований лише… в Лейпцігу в позацензурному виданні. У Російській же імперії вірш побачив світ, і то частково, лише 1867 року, а повністю – аж 1907-го. При цьому ще в 1860-х роках його поклали на музику М.Лисенко і М.Вербицький. Серед інших понад 60-и музичних творів на цей текст назвемо кантату колишнього златопільського гімназиста, а потім знаного композитора, заслуженого діяча мистецтв України Б.Лятошинського, який є автором музики і до драматичних вистав та кінофільмів, зокрема “Тарас Шевченко”. А скульптор М.Манізер зобразив постать месника, що розриває кайдани, у композиції пам’ятника Шевченку в Харкові.
У різні моменти історії, в часи національного відродження “Заповіт” пробуджував свідомість, кликав “порвати кайдани” на шляху “до сім’ї вольної” і в містах та селах Центральної України. Колишній єлисаветградський гімназист Ф.Нікітін згадував про відзначення шевченківських днів у місті в 1909–10 роках. Останнього року після лекції, прочитаної його батьком українофілом В.Нікітіним у переповненому робітниками, інтелігенцією та учнями театрі, усі бажаючі були запрошені на сцену, щоб заспівати спільно з хором гастролюючої української трупи “Заповіт”. При перших його звуках усі піднялися за винятком поліцейських на чолі з поліцмейстером. Того вечора у концерті взяв участь і М.Кропивницький. У наступні роки таке свято херсонський губернатор заборонив.
Звернемося до щоденникових записів П.Тичини під час його подорожі восени 1920 року нашим краєм із капелою К.Стеценка, котра дала низку концертів. Зокрема, у Новомиргороді після виступу перед військовою бригадою будьонівців письменник занотовує свій діалог із присутніми на ньому: “А чи будуть співати “Заповіт”? – Будуть, будуть, – кажу я, – а ви, напевне, галичани? – Ні, ми херсонські”. Перед виконанням твору керівник хору оголосив військовим про необхідність встати, що ті й зробили, взявши під козирок. У Єлисаветграді “Заповіт” лунав на завершення концерту в “бурсі поруч із церквою» (Покровською), після чого співаки й музиканти перейшли до червоноармійського клубу. Тут півколом над сценою висів ряд портретів, зокрема Т.Шевченка, зображення якого солдати знали. У той же час Луначарського одні називали Петровським, інші – Лібкнехтом.
У ході концерту тут було виконано “Заповіт” на вимогу залу. Запам’ятався П.Тичині виступ у колишньому театрі заводу Ельворті, де теж уся зала слухала безсмертний твір Кобзаря. Линула ця пісня над вечірнім Єлисаветградом і тоді, коли хористи поверталися після концерту до приміщення “Просвіти”, де вони зупинилися: “Минаємо кавалерійські стайні, зараз коло театру несподівано чуємо “Заповіт”. Десь із темряви вихоплюються тенори, баси пливуть… Голоси гарні. Певно, українців багато поміж кінноти. А може, під впливом наших концертів розійшлись”. Коли на одному з останніх виступів у місті на Інгулі вся зала стояла, слухаючи “Заповіт”, один із солдатів не взяв під козирок. До нього підійшов курсант і наказав це зробити, що перший і виконав.
Та поїздка Україною відобразилася і в поетичному циклі П.Тичини “Подорож з капелою Стеценка”, де, зокрема:
Стеценко ж руку враз підніс, як щит.
І змовкли всі. Лиш вітру чуть пориви…
(В одсунутії двері видно ниви).
І весь вагон співає “Заповіт”.
Співає “Заповіт”.
Сергій Шевченко, краєзнавець, кандидат історичних наук