З 16 червня по 7 липня тривала подорож автостопом кіровоградського журналіста-фрілансера Сергія Філіппова, який за 21 день встиг подолати 4300 км дороги – чужої і невідомої, яка показала мандрівнику світ східних слов’ян і відкрила потрібні на той момент істини. Гомель, Вітебськ, Псков, Санкт-Петербург, Петрозаводськ, Кем, Новгород і Москва – всі ці території кіровоградець пройшов з рюкзаком за плечима і вірою у людей, незважаючи на труднощі і проблеми зі здоров’ям (Сергій має лише 5% зору). І це вчергове доводить, що тим, хто справді чогось хоче – жодні перепони не завадять.
За словами мандрівника, подорож, крім бажання підкорити дорогу і знайти відповіді на свої питання, носила глибоку мету – у контексті сучасних українсько-російських відносин вивести людей на діалог та показати, що ми люди і нам потрібен мир. А зазомбовані стрічкою новин у фейсбуці всі однаково – і росіяни, й українці.
У інтерв’ю Першій електронній газеті Сергій розповів про дорогу, людей і пошук вічного смислу.
Кореспондент: Дорога починається з бажання її підкорити. Як виникла ідея підкорити шлях з України до Соловецьких островів?
Сергій: Ідея саме цієї поїздки виникла спонтанно. Так склалося, що в житті почався період безнадії: з роботою затишшя, відсутність грошей. І я запитав чи то сам у себе, чи то у всесвіту: «Що робити?». І відповідь прийшла геть з іншого боку. Одного ранку прокинувся з ідеєю поїхати на Соловки. Тоді сиджу і думаю: «Стоп, як же я поїду, коли у мене ні рюкзака, ні спорядження, ні коштів немає?». Написав про свої наміри у соцмережах і люди відгукнулися: хто спорядженням допоміг, хто коштами. Загалом вдалося зібрати 3100 грн. Трохи доклав сам – і вирушив у дорогу з 4000 гривень.
Кореспондент: Україна, Білорусь, Росія, Соловецькі острови – неоднозначний маршрут в контексті сучасних російсько-українських стосунків. Чому ти обрав саме його?
Сергій: Подорож на Соловецькі острови була цікава мені з трьох причин. По-перше, Соловки – це місце сили, місце духовної трансформації, своєрідна Мекка для християнських паломників. Саме тут знаходиться відомий Соловецький монастир, який був заснований ще в кінці XV ст. У мене загалом така позиція: коли нас приваблює якесь місце – це не випадково, значить, у нас самих активізується якась потреба контактувати з цим місцем. Думаю, у мене була внутрішня потреба саме у такій духовній трансформації.
По-друге, історичний аспект – вшанувати пам’ять усіх загиблих там у концентраційних таборах. І по-третє, хотілося подивитися на неповторну природу півночі.
Кореспондент: Подорожувати автостопом на самоті – доволі ризиковане заняття. Було страшно чи навпаки зашкалював адреналін ?
Сергій: Боятися безглуздо, бо страх притягує негативні ситуації. Автостоп – це школа довіри. Ти виходиш на трасу і максимально довіряєш світу. Від тебе мало що залежить. Твоє просування навіть на найменші відстані, ночівлі – залежать від інших людей. Це з одного боку – фактор ризику, а з іншого – великий драйв. Ти відчуваєш наскільки світ до тебе дружній. Він ніколи не залишить тебе наодинці зі своєю проблемою. У буденному житті це мало помітно, а от у подорожі відчувається. Ти можеш і 4 години стояти на дорозі, але ти знаєш, що рано чи пізно поїдеш – адже твій водій уже у дорозі. Його варто лише дочекатися і не паритися.
Кореспондент: У тебе дуже цікава філософія дороги та життя. Ти таким і був до подорожі чи це тебе дорога таким зробила?
Сергій: Частково був, частково – сформувала дорога. У дорозі зрозумів, що ці подорожі – ліки від ненависті. Буває таке, що виходиш на вулицю і розумієш, що ти з людьми говориш різними мовами, не розумієш їх. Але зрештою причина не в людях, а в тобі. От ці поїздки чудово дають зрозуміти звичайних людей – далекобійників, директорів компаній, тих, з ким у своєму повсякденному житті я майже не пересікався.
Кореспондент: Люди в дорозі – які вони?
Сергій: Люди, як правило, адекватні. Спрацьовує фільтр – бажання допомогти. Якщо людина зупинилась, то вона автоматично адекватна, хоче допомогти. Але всяке буває. Одного разу мене підвозив не зовсім адекватний хлопець, який воював у Чечні. У житті він розуміє тільки одну справу – воювати. Так от їдемо ми, а він так, між іншим, достає келишок, наливає собі горілки, випиває і їде далі. Він мені декілька разів пропонував вийти, якщо я боюсь їхати з ним, але я відмовився. Але такі випадки – рідкість.
Кореспондент: По суті ти проїхав землі східних слов’ян – України, Білорусі, Росії. Як реагували росіяни і білоруси, коли дізнавалися що ти з України?
Сергій: Найчастіше мені доводилося чути запитання: «Ну як там у вас у Києві?», але звучало воно не зі злістю чи злорадством, а зі співчуттям. І коли я побачив їхні новини – зрозумів чому. Просто у них у новинах показують увесь той негатив, що відбувається у нас. Тому у росіян складається враження, що українцям не виплачують соціальні виплати, що у нас немає роботи, що усі бідують. Я намагався в дискусії не вступати, але по можливості розповідав, що насправді не все так погано, як розповідають по телевізору. Крім того, зустрічались і такі люди, які підтримують Україну.
Але бували й інші реакції. Наприклад, один директор фірми, що підвозив мене на BMW x5, виявився жахливим антисемітом та антиукраїнцем. Будучи людиною глибоко релігійною, він читав молитву впереміш з матами, і «не злим тихим словом» згадував Україну та наших політиків. Хоча до мене він ставився добре.
Кореспондент: За твоїми спостереженнями чим відрізняється Росія, Україна і Білорусь?
Сергій: Білорусь – це чисті яскраві фасади, багато радянської символіки і здебільшого російські новини.
Росію ж я побачив різною. На півдні і ближче до кордону України говорять про політику. На півночі люди далекі від цього, більш готові до взаємодопомоги. Там немає такого, щоб водій не зупинився біля зламаної машини. З власного досвіду скажу, що на півночі мені не доводилося стояти на дорозі більше 5 хвилин – машини зупинялися часто, щоб підвезти. Один водій провіз мене зайві 10 км, хоч йому треба було геть в інше місце. Також помітив, що водії півночі намагаються зробити тобі щось приємне – пригостити чимось, один навіть 1000 рублів на дорогу дав.
Кореспондент: Ти подолав 4300 км. Чи виправдала подорож твої очікування?
Сергій: Сповна. В останній день подорожі, коли я прогулювався Пилипівськими садками (затока, навколо якої знаходиться парк), потепліло (майже всю дорогу мене супроводжувала доволі холодна погода – 15-17 градусів). Сонце, глибоке синє небо, дивовижні запахи північних квітів – в той день я отримав настільки сильний резонанс від цієї землі, що відчув як наповнююся нею. Це і було те, чого я шукав.
Кореспондент: Що ти привіз додому і що плануєш із привезеним робити?
Сергій: З речей майже нічого не привіз. Але привіз купу фотографій і відчуттів, які я планую творчо переосмислити. Як для статті у мене занадто багато матеріалу зібрано, десь на 40 000 знаків. Таку статтю ніхто читати не буде. Тому поки що планую написати брошуру про подорож, описати свої спостереження і викласти все це у вільний доступ. Або опублікувати, якщо знайдеться людина, яка захоче це профінансувати.
Кореспондент: А що далі? Розмірене життя чи подорожі?
Сергій: А далі – наступна поїздка. Планую відвідати Грузію, Азейбарджан, Вірменію і, можливо, Туреччину. Треба виходити за межі комфорту, долати мовні бар’єри. Також у планах відвідати країни середньої Азії, Забайкалля.
У більш загальному – хочу розвивати ці подорожі як напрямок. Є відчуття, що далі це виведе мене на більш конкретну ідею. Не просто «дивіться, я подорожую автостопом – подорожуйте і ви так само», ні. Думаю, з часом своїми поїздками і публікаціями зможу мотивувати людей, допомагати їм вийти на діалог між собою, зрозуміти свої бажання, знайти себе. Мікеланджело говорив: «Я не створюю скульптури. Я беру мармур і відрізаю все зайве». Так само і тут. Людина не повинна ліпити з себе щось нове. Варто просто відсікти усе зайве і займатись тим, що подобається.
Тетяна Колісник, Перша електронна газета
Фото з особистого архіву Сергія Філіппова