Війна – це інша реальність. Чоловіки, які навіть свідомо, добровольцями, йдуть захищати державу, психологічно піддаються впливу того, іншого світу. Для багатьох з них війна – стає домом, життям, єдиним можливим способом існування. Раніше буденні речі виводять їх із зони комфорту. Мирний світ для них поступово стає чужим. Щоб повернутись до звичного життя нашим воїнам потрібно небагато: розуміння і пітримка.
З вересня минулого року на базі Кіровоградського обласного госпіталя ветеранів війни почала діяти організація медико-психологічної адаптації суспільства “Компас”. До того часу психологів у госпіталі не було. Працівники кажуть: “Не було потреби”.
Все почалося з волонтерів…
Як і все, що відбувається після того, як у повсякденну мову увійшли слова “антитерористична операція”, центр почав діяти з легкої руки волонтерів. Голова “Компаса” психолог Анна Колева згадує, що все почалось зі ЗМІ: “Коли газети почали масово писати про те, що у наш госпіталь привозять солдатів. Ми з колегами порадились і прийшли, щоб допомогти хлопцям, які захищають нас на Сході”.
Спочатку працювала лише волонтерська команда, а згодом з’явилося 2 ставки. Тому тепер із військовими працюють 2 штатних психолога і 10 волонтерів, які приходять за потреби.
Головний лікар госпіталю ветеранів Геннадій Сябренко розповідає, що за час проведення АТО у госпіталі і в “Компасі” пройшли лікування, фізичну і психологічну реабілітацію військові чи не з усіх областей України. Загалом близько 2000 осіб. І це не тільки військові – за психологічною підтримкою до центру звертаються родичі мобілізованих і демобілізованих солдатів, сім’ї загиблих воїнів.
Половина військових погоджуються на психологічне лікування
Щойно воїн потрапляє до госпіталя (з пораненням чи на реабілітацію після лікування в іншому закладі), його реєструють у “Компасі”, адеж без психологічної складової повне одужання є неможливим. Кожного військового зобов’язують зустрітися з психологом один раз, а потім – за взаємною згодою (і зазвичай солдати не відмовляються). У першу чергу це робиться для того, щоб з’ясувати чи потрібна людині адаптація чи вона цілком здатна справитися з потенційними проблемами самостійно. За словами штатного психолога центру Галини Рудневої, половина військових погоджуються на психологічне лікування. Тривалість спілкування з психологом визначає сам фахівець. Максимальний період роботи Галини з військовим під час реабілітації в “Компасі” був 10 зустрічей (не днів!).
Психолог каже, що повністю адаптувати людину навіть за цей час неможливо: “Ми шукаємо точки, на яких людина може триматись. До прикладу, виясняємо чи військовий хоче говорити про війну з посторонніми і шукаємо в його оточенні людей, з ким він може зробити. Питаємо, чи є скарги на сон (безсонниця, нічні жахіття) чи буває спалахів агресії і як людина із цим бореться. Я шукаю точки опору зовнішні (на кого він може покластись) і внутрішні (чи людина змотивована адаптуватись). Є люди, яким вигідно знаходитись у такому розбалансованому стані, адже їх жаліють, про них піклуються. А деяких такий стан дратує і вони хочуть скоріше позбавитись від цього”.
Чоловіки після 50 не потребують реабілітації
Від того демобілізований, поранений військовий чи приїхав на ротацію залежить і методика адаптації. Із демобілізованими і комісованими, для прикладу, психологи більше говорять про майбутнє, про роботу після закінчення терміну служби. Адже основною особливістю такої адаптації є пристосування чоловіків до раніше звичної раніше буденності. Психологи цікавляться тим, чим колишні воїни хочуть і можуть зайнятись, який позитивний досвід вони отримали на війні та як можуть застосувати його в мирному житті.
Читайте також: “Життя і робота після демобілізації: про соціальні гарантії воїнам АТО“
За словами працівників “Компасу”, військові, які приїхали на ротацію, зазвичай приходять до них добровільно. Але це не полегшує роботу психолога – воїн не може розслабитись, адже пам’ятає про те, що його мирне життя сьогодні триває тиждень-два. Потім він знов поїде туди, де кулі погрожують смертю. “Такі люди живуть у двох світах, – каже психолог Галина Руднева, – тіло їх тут, а душа в АТО. Солдат завантажений відповідальністю за тих, хто там. Переживає, що там під кулями залишилися товариші, друзі”.
Як кажуть психологи, адаптація відбувається абсолютно по-різному: в когось легше в когось складніше. Скільки часу потрібно військовому на повну реабілітацію, ніхто стверджувати не береться: “Вихід із кризової ситуації, а війна це кризова ситуація, відбувається протягом року. Але може піти і менше часу”, – каже Галина Руднева. На тривалість реабілітації впливає і вік. Наприклад, військові 40-50 років більш стійкі до впливу війни, чоловіки за 50 майже ніколи не потребують допомоги психолога. “Як правило, в них є власні способи реабілітації, адже за плечима мають досвід та живуть у міцному світі, збудованому на своїх помилках. Військовий більш стійкий до впливу війни, якщо має усталені життєві принципи: я живу так, так, так, пішов в зону АТО тому, тому, тому. Тим паче такі люди знають, що йдуть на війну не квіти збирати”, -зазначає Руднева.
За словами психолога, велику роль у адаптації відіграє родина: “Військовий пристосовується до мирного життя легше, якщо близькі розуміють, чому чоловік вирішив стати на захист держави, підтримують його рішення. Особливо комфортно, коли родина розуміє, що після війни чоловік змінився. Якщо ж у родині проблеми, то, звісно, складніше”.
***
Всіх реабілітувати неможливо, адже не всі розуміють важливість роботи психолога. “Я не псих! Мені мозгоправ не потрібен!” – закриваються в собі чоловіки і борються сам на сам із дискомфортом у душі. Їх тягне назад, у пекло війни, бо вони до нього звикли.
Але поряд із вірою у закінчення війни повинна бути думка, що у мирному світі на них чекає нове життя. Так, воно буде іншим. Але воно буде! Пам’ять нашаровує картинки нової сторінки життя (війни) і затьмарює кадри тихих родинних посиденьок, робочих планірок, зустрічей з друзями… Та ці спогади з мирного минулого треба згадати і зберегти, щоб жити далі. І головне запам’ятати: психолог військового – це не мозгоправ, який лікує психа. Це людина, яка допомагає згадати про мирну реальність.
Ольга Ткаченко, Перша електронна газета.