Своїми талантами і досягненнями багато великих українців не лише обезсмертили свої імена, але й внесли неоціненний вклад у велич цієї багатонаціональної країни – Російської Імперії. І навіть, незважаючи на всілякі спроби з боку влади приховати їхнє українське походження, більшість з них пам’ятали про свою історичну Батьківщину – про Україну.
Одним з таких українців був видатний «російський» письменник, драматург Антон Павлович Чехов. У XIX столітті український рід Чехів став, на російський лад, – Чеховими, але рідний дід Антона Чехова ще був Чехом. Про своє українське походження Антон Чехов прямолінійно заявив у 1902 році, на Білій дачі в Ялті, під час розмови з письменником Максимом Горьким. Антон Павлович сам зізнавався: «Я справжній малорос, я в дитинстві не говорив інакше, як по-малоросійські».
Характерною є й фраза з листа Антона Чехова, датованого 15 лютим 1888 року, напередодні поїздки його сім’ї на відпочинок до Сум: – «…Мати і батько, як діти, мріють про свою Україну». Тоді ж письменник у листі до свого російського друга Леонтьєва написав доволі глузливу фразу: «Нарешті, я їду в Україну, а Ви, крокодил, залишайтесь у своїй тундрі»!
За спогадами сучасників, Чехов і в старшому віці вільно читав українською мовою і був добре знайомий з творами сучасних йому українських письменників.
Ще один видатний діяч російської культури, який мав безперечне українське коріння – композитор Петро Ілліч Чайковський. Свого часу старовинне козацьке прізвище Чайка перетворилося на Чайковського, знову ж таки, на російський манер. Добре відомо, що дід Петра Ілліча Чайковського Петро Чайка закінчив Києво-Могилянську Академію і його як військового медика російський уряд відправив працювати штаб-лікарем у російську В’ятку.
Ймовірно, українська атмосфера в родині Чайковських збереглася набагато краще, ніж у Чехових, бо з 24-річного віку майбутній композитор майже щороку по кілька місяців жив в Україні, де написав понад 30 музичних творів, серед яких: опера «Коваль Вакула» («Черевички»), «Мазепа», пісня-романс «Садок вишневий коло хати», а також дует «На городі біля броду» на слова Тараса Григоровича Шевченка, дуже часто він використовував у своїх музичних творах українські народні пісні.
Навіть у часи жорстокого наступу царизму на українську мову Петро Чайковський неодноразово звертався до влади з проханням дозволити постановку опери українського композитора Миколи Лисенка «Тарас Бульба».
Не менш видатний російський письменник Федір Михайлович Достоєвський за походженням теж був українцем. Рід Достоєвських походив з під міста Пінська, що на українсько-білоруському прикордонні. Один з предків письменника був ієромонахом Києво-Печерської Лаври і в 1647 році навіть брав участь у виборах чергового митрополита!
Цікаво, що серед Достоєвських, які жили на Поділлі, було багато представників духовного звання. Так, дід Федора Достоєвського Андрій був священиком Української уніатської церкви. Одного дня він не на жарт посварився зі своїм батьком, і разом з братом Михайлом вирушив до Москви.
На пам’ять про Україну Михайло взяв із собою, зберіг, а згодом передав своїм синам власні українські поезії. З цього приводу донька Федора Михайловича згадувала, що «… поетичні здібності були вже в українській родині мого батька, а не були дані тільки через мою матір-москвичку, як то припускають літературні друзі Достоєвського».
А от радянський поет Володимир Маяковський не одноразово обурювався, що росіяни з історії України знають лише Тараса Шевченка, Тараса Бульбу, борщ та сало, наголошуючи, що: «Знань у росіянина неглибока товщ». Зате, за словами поета, такий «брат» дуже любить «дурість зморозити, викладе весь вантаж свій розумовий: візьме й розповість зі двоє курйозів – анекдотів про українську мову».
«Вивчіть українську мову!» – закликав своїх співвітчизників поет.
До речі, про своє українське походження Маяковський писав наступне: «Я з одного діда – козак, з іншого – січовик». Дослідники вказують, що українське прізвище Маяковських пішло, ймовірно, від тих козаків, які стояли на сторожі на курганах, чи при маяках, що підпалювали при татарських нападах на Україну.
На жаль, і українські Ріпи перетворилися на Рєпіних. Хоч сам художник Ілля Рєпін, який, до речі, народився на Харківщині, все ж зберіг своє відчуття належності до українського народу, до його культури та самобутності. Можливо, тому на одній з картин намалював себе у вигляді козака, що спирається на гармату!?
В Україні Рєпін отримав перші навички мальовничого ремесла у місцевих іконописців. І саме з його ім’ям пов’язані найвищі досягнення реалістичного живопису XIX століття.
Рєпін не лише говорив про Україну, а створив чимало видатних творів на українську тематику, як то, всесвітньо відому картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану», яку, до речі, він намалював у двох варіантах! Або, його інша відома картина «Хресний хід в Курській губернії», де художник змалював простих українців. Саме так – в Курській губернії, яку до Жовтневого перевороту 1917 року переважно населяли етнічні українці. Так саме, як й Воронежчину, Кубань, Орловщину, Білгородщину та багато інших етнічних українських земель, які також були анексовані Росією.
Для російської пропаганди «культовою» особистістю став адмірал Павло Нахімов, який під час оборони Севастополя значився командуючим флотом, а також керував захистом південної частини міста. Російські історики та політики зарахували прославленого флотоводця до плеяди російських героїв. Однак, як виявляється, коріння рід Нахімових має зовсім не російське, а веде свій відлік від сотника Охтирського слобідського українського козачого полку Мануїла Нахіменка, який був прадідом флотоводця.
Один з біографів Нахімова письменник Олександр Зонін часто вказував на українське походження флотоводця. Зокрема, в одній з розмов Павло Степанович Нахімов здивовано запитав морського офіцера: «А ви теж не знали, що я нащадок запорожців?».
Говорячи про видатних українців, не можливо оминути геніальну і водночас містичну постать Миколи Васильовича Гоголя. Видатний письменник, драматург і прозаїк народився в Сорочинцях, Полтавської губернії. За сімейною легендою, Гоголі походили зі старовинного українського козацького роду. Не дивно, що літературну популярність письменнику принесла збірка «Вечори на хуторі біля Диканьки», яка була просякнута надзвичайним етнічним і фольклорним колоритом українського народу.
Микола Васильович писав переважно російською, але мислив – по-українськи, і, схоже, не дуже прагнув з’ясувати, чого ж у ньому більше, вважаючи, що «обидва народи занадто щедро обдаровані Богом…».
Пригадуючи видатних українців не можна не згадати й про знаменитого спортсмена-борця Івана Максимовича Піддубного, який народився в сім’ї запорізьких козаків у селі Красенівка Полтавської губернії.
Як до Жовтневого перевороту 1917 року, так і в наші часи офіційна російська пропаганда подає шестиразового чемпіона світу з боротьби Івана Піддубного як виключно свого національного героя, як росіянина. Чого лише вартий останній російський фільм про видатного українця з Пореченковим у головній ролі! Фільм, який був справедливо заборонений для показу в Україні, адже містить навмисно спаплюжений великодержавним шовінізмом образ Івана Піддубного.
А насправді, Піддубний завжди залишався відданим своїй Батьківщині, і навіть в паспорті у себе прізвище «Поддубный» виправив на «Піддубний» та дописав від руки: «Українець»!
Протягом кількох століть мільйони українців, й відомі, й імена яких, на жаль, не збереглися до наших днів, дарували свої знання і таланти, своєю наполегливою працею розбудовували державу, яка не завжди була до них вдячною – топила тисячі козаків у болотах, де зараз сяє своєю величчю та красою «царственный» Петербург, вивозила у столипінських вагонах, подалі від рідної землі, назавжди – у безкраї простори Далекого Сходу і Сибіру, зводила незлічені канали та заводи на крові та кістках тих мільйонів українців, які навіки залишилися у концтаборах сталінського ГУЛАГу.
У 1931 році в СРСР українців було більше, ніж росіян – це маловідомий, але доконаний факт! 81 мільйон – така цифра вказана в книзі «На великому будівництві», що було видано в 1931 році в Ленінграді.
Вже наступний перепис населення 1937 року вказує, що українців в СРСР налічувалося 26 мільйонів!!! Отже, за шість років зникло 55 мільйонів українців! Отак, просто зникли – просто знищили, просто переписали, просто винищили цілий пласт, аби ніколи й нічого не нагадувало про Україну та про її великий народ!
Петро Величко, для Першої електронної газети