Як нам перейменувати Кіровоград

Минулого тижня у Кіровограді відбулася знакова для всієї України подія – найавторитетніші науковці обговорювали принципи, зя якими українські міста позбуватимуться тоталітарних і колоніальних назв. Тарас Чухліб, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, розповідає про невідому широкому загалу історію Кіровоградщини і аргументує необхідність надання нашому місту історично справедливої української назви.

Козацький край чи частина «русского мира»?

        Відродження незалежності України стало помітною подією світової історії кінця ХХ – початку ХХІ століття. Наша країна має глибокі традиції державного існування, однак головним періодом самостійного існування нашого народу стала ранньомодерна доба, коли постала Українська козацька держава. У різних політико-правових формах вона проіснувала майже півтора століття – з 1648 р. до 1770 – 1780-х рр. У цю, насичену різними бурхливими подіями добу, українці відновлюють поселення, що були відомі з часів Князівської Русі та Великого князівства Литовського, освоюють нові землі, засновують багато населених пунктів у в межах центральної, східної та південної території сучасної України. 

Задніпровський край України-Русі

         Від початку XVIІ ст. представники українського люду за допомогою «меча та орала» розпочали активне господарське освоєння земель сучасної Кіровоградщини, історичного Задніпровського краю України-Русі. Осівши тут вони почала займатися уходництвом – ловити рибу, відстрілювати звірів, заготовляти деревину, випасати коней, займатися сезонним господарством тощо. Українці, переважна більшість яких асоціювала себе з козацтвом, організовують свої структури та поселення  самовільно, створюють тут «займанщини» та «слободи» всупереч постанов будь-яких тогочасних державних органів влади. Це було можливим з огляду на те, що землі у межиріччі Дніпра та Південного Бугу, т. зв. «Задніпровські місця» України, знаходилися в межах спірного прикордоння Великого князівства Литовського (згодом – Речі Посполитої) та Кримського ханства.

На основі вивчення комплексу архівних та опублікованих історичних джерел можна аргументовано стверджувати, що протягом другої половини XVII – середини XVIII ст. на землях північної та придніпровської території сучасної Кіровоградської області існували поселення, які в адміністративному відношенні належали до Чигиринського, Полтавського та Миргородського полків Гетьманщини. Окрім того, протягом 1664 – 1676 рр. тут існував Торговицький полк (центр – суч. с. Торговиця, Новоархангельського р-ну) Української козацької держави. Від 30-х рр. XVIII ст. на південні та південно-західні землі сучасної Кіровоградщини також поширюється адміністративна влада полковників Кодацької, Буго-Гардівської та Інгульської паланки Війська Запорозького Низового.

Стратифікація українських козацьких поселень на цих землях була відмінною від польської, російської, а тим паче, тюркської – кримсько-татарської чи османської традицій «степової урбанізації» й була такою такою: «стаціонарні» – міста, містечка, села, сільця, хутори, зимівники, «слободи»; військові  тимчасові – «сторожі», «бекети», «караули»;  господарські напівтимчасові – «займища», «уходи», пасіки, пасовища, риболовецькі «гарди»; географічно-територіальні (як постійні так і напівтимчасові) – «Балки», «Яри», «Байраки», «Кути», «Гаї», «Діброви», «Урочища» тощо.

Більшість з цих поселень виникали тут у проміжку класичної Козацької доби, від середини XVII ст. і до 1750-х рр., що з часом стала основою для  їхньої офіційної реєстрації як населених пунктів за часів Російської імперії, а потім – Радянського Союзу.

У переважній більшості населенні пункти, які були засновані за доби Української козацької держави, як Гетьманщини так і Запорозької Січі, існують до сьогодні у складі Кіровоградської області, однак частина з них затоплена водами Кременчуцького водосховища, інша – була поглинута або ж сполучена з більшими поселеннями, ще частина – змінила свою назву протягом ХІХ – ХХ ст.

Впродовж багатьох десятиліть українські козаки поступово відвойовували цю територію у кримських кочовиків, завдяки чому стало можливим будівництво тут опорного пункту Російської імперії. Санкт-Петербург не тільки хотів повністю контролювати вільні українські поселення, але  й використати їхні ресурси під час імперської колонізації новопридбаних земель.

Ось які поселення з ойконімами українсько-козацького походження існували у «малому колі» навколо побудованої на Задніпров’ї у 1750-х рр. Фортеці Св. Єлизавети – сільце Лелеківка, хутір Обознівка, Високі Байраки, Червоний Кут, Червоний Яр, Велика, Солодка і Озерна Балки, Грузька та Омельницька слободи. У «середньому» колі, що межує з сучасним Кіровоградським районом це: хутір Усівка[1] (Олександрія, суч. районний центр), місто Новомиргород[2] (районний центр), містечко Інгульська Кам’янка (Кам’янка, районний центр) хутір Устимівка та село Онуфріївка (районні центри), села Диківка та Дмитрівка, зимівник Підмогильний тощо. Усього більше 15 з 21 сучасних районних центрів Кіровоградської області мають козацьке походження. Ученими підраховано, що на 1752 р. в «Задніпровських  місцях» України нараховувалося близько 4 тисячі дворів в яких мешкало приблизно 12 тисяч чоловіків.

Методологія набуття топонімічної назви

        Відзначимо, що кожний краєзнавець повинен розглядати історію свого села чи міста через призму історії краю, а минуле краю чи регіону у контексті історії країни, а історію своєї країни у міжнародних взаємовідносинах. Лише за дотримання такого принципу «село/місто – край/регіон – країна/держава – світ» можна говорити про об’єктивне висвітлення місцевої – «міської» чи «сільської» історії.

При розгляді нашої проблеми, методологічно потрібно звернути увагу на той факт, що усі топоніми, як сукупність географічних назв мають кілька основних функцій:

1)    насамперед, вони ідентифікують географічні об’єкти (це – «адресна» функція);

2)     виділяються та протиставляються іншим назвам («диференційно-індивідуалізуюча»);

3)    характеризують властивості топонімів («характеризуюча»);

4)    виражають ставлення до об’єкта («експресивна»);

5)     увічнюють  пам’ять про власників та засновників, ідеологічні цінності, лідерів якоїсь держави, партії чи руху («меморіальна» функція).

Якщо звернути увагу на ойконіми (власні назви поселень), гідроніми (назви річок та озер) та дрімоніми (назви порослої деревами місцини), які виникли задовго до часу появи топонімів «Фортеця Святої Єлизавети» (1750-ті рр.) і «Єлизаветград» (1770-ті рр.), то вони у переважній більшості вони мають слов’янсько-українське (до 60 %), тюркське (до 30 %), іраномовне (до 5 %) та інше, в т. ч. російськомовне (1 %) походження з історичної та лінгвістичної точки зору. При цьому питомо російські назви почали з’являтися на території сучасної Кіровоградщини лише після придушенням Московським царством повстання українського гетьмана Івана Мазепи у 1709 р. та із запровадженням імперських установ (Перша Малоросійська колегія) в Україні у 1722 р.

Сьогодні склалася дивна ситуація. В умовах демократичного поступу незалежної України у результаті відмови від тоталітарно-радянського спадку, відродження та формування національної історичної пам’яті, а також ухвалення пакету cпеціальних декомунізаційних законів громада Кіровограда хоче відмовитися від меморіального навантаження назви їхнього міста, яке пов’язане з партійним лідером С. Кіровим, але водночас, велика частина місцевих жителів бажає повернутися до ойконіму, який включає до себе ім’я Єлизавети (Єлисавети). Однак ця назва водночас уособлює як Російську імперію так Російську Православну Церкву. Таким чином, будуть відтворюватися ідеологічні цінності привнесеного до українських земель іноземного політичного режиму та надаватися перевага представникам однієї конфесії.

Зазвичай топонім як мовна одиниця є продуктом колективної творчості, зумовлений історичними та природними умовами і таким чином прямо чи опосередковано відбиває фізико-географічні особливості та культурно-історичні процеси на певній території. Скажіть, чи  ойконіми «Фортеця Св. Єлизавети» (1752 – 1784 рр.) та «Елизаветград» (1784 – 1924 рр.) творило місцеве українське населення «Задніпровських місць»? Чи є вони такими що відображають природні особливості Придніпровської височини? Очевидно, що – ні. Чи є ці назви такими, що відображають автохтонні культурно-історичні процеси на землях України? Лише частково та тільки у тому аспекті, що були штучним насадженням до української ранньомодерної топонімії під час наступу Російської імперії на політичні права національних державних утворень – Гетьманщини та Запорозької Січі.

Відмова від російської назви

        Хіба донька Петра І, імператриця Єлизавета Петрівна, засновуючи Нову Сербію (1752 – 1764 рр.) на землях козацької України враховувала інтереси гетьманського уряду Кирила Розумовського та прислухалася до Коша Нової Запорозької Січі? Ось один з указів цариці Єлизавети про депортацію українців з земель, де сьогодні знаходиться місто Кіровоград:  «В будущую весну не одних токмо Полтавского полку, но и з протчи всех Малороссийских обывателей из запорожских поселений высланы внутрь Малой России за силу прежде посланных в Кош Войска Запорожского з Правительствующего Сената ее Императорского Величества грамот неотменно, и для того им, обывателям, в наступающее весняное время землю орать и з других грунтов користоваться недопущено… Зараз к обьявленной высылке всего Малороссийского народа… В силе высоких повелений полное к высылке оного Малороссийского народа наставление и довольную команду, велеть тех же живущих и невказанно населившихся Запорожских слободах, а наипаче в Заднепрянских поселениях малороссийских обывателей (которым завременно чрез реку Днепр со всеми их пожитками и скотом на сю сторону перебраться могли) к выходу внутрь линей неотступно понуждать (виділ. – Авт.)»[3].

Отже, Фортеця Св. Єлизавети була побудована на захоплених в українського народу землях звідки було депортоване українське населення, як базовий військовий опорний пункт іноетнічного поселення на кордоні між Короною Польською, Гетьманщиною, Запорозькою Січчю та Османською імперією. Нова Сербія стала бар’єром, що спеціально відділяла Запорожжя від Правобережної та Лівобережної України, тим самим суттєво послаблюючи гетьманський та кошовий уряди. Хоча це штучне утворення проіснувало недовго, однак знекровило питомо українські державні інситуції, а також використовувалося для боротьби з стихійним «опозиційним» козацьким рухом – т. зв. гайдамацтвом.

Упровадження Новослобідського  козацького полку (1753 – 1764 рр.),  як  і  Нової  Сербії,  стали продуманим планом наступу російської влади на чолі з імператрицею Єлизаветою Петрівною, а потім – Катериною ІІ на «вольності» Запорозької Січі та Гетьманщини. У 1764 р. Нова  Сербія  і  Новослобідський  козацький  полк  були реорганізовані  й  перетворені  на  Єлизаветградську провінцію Новоросійської губернії. За задумом петербурзького уряду, ці адміністративно-територіальні утворення виконали свою перехідну функцію та стали містком до впровадження на «Задніпровських місцях» Української козацької держави загальноімперського губернського устрою, що перетворювало їх на  провінцію Російської імперії. Чи прихильники назви «Єлизаветград» не знають, що цю назву затвердила своїм указом у 1774 р. та російська імператриця, що «розпинала» (за висловом Тараса Шевченка) Україну?

Всесвітньовідомий учений Райнгард Козеллек відзначав, що «історія понять (в т. ч. і топонімічних назв), нагадуватиме нам, що слова та їх вживання є для сучасної політики та політиків більш важливішим засобом, аніж усі інші види зброї». Війна історичних понять триває і сьогодні у світовій історіографії (хочемо ми цього, чи ні), і у цій тривалій боротьбі ми повинні не тільки відстоювати своє право на самобутність та історичність, але й перемагати супротивника як на наукових «полях битв» так і в реальній інформаційній та збройній війні.

При відродженні історичних назв потрібно позбавлятися заідеологізованості процесу топонімної номінації. Якщо аналізувати топонімічну назву «Елизаветград» у діахронічному аспекті, то потрібно зазначити, що:

–        по-перше, вона є насильно привнесеною та асоціюється зі знищенням давніх державних інституцій України у вигляді Гетьманщини і Запорозької Січі;

–        по-друге, вона є ідеологічно заангажованою та буде негативно впливати на формування історичної й національної пам’яті у новітню добу української історії, особливо, у боротьбі з постійною загрозою експансії «русского мира».

У зв’язку з проведеними дослідженнями, учені Інституту історії та Науково-дослідного інституту козацтва НАН України можуть запропонувати громаді Кіровограда, Кіровоградщини та усієї України:

Перше – раз і назавжди відмовитися від нав’язливої ідеї повернутися до ойконіма суто російсько-імперсько-квазіправославного походження. Адже на сьогодні відомо, що згідно з рішенням Сената Російської імперії військове поселення у вигляді фортеці на місці сучасного Кіровограду було хоча й названо на честь Св. Єлизавети, матері Іоанна Хрестителя, але таким чином передбачало увічнення «заслуг» імператриці Єлизавети Петрівни з «богообраного» монаршого роду Романових (а саме так писалося в протоколах «правительствуещего» Сената за 26 – 27 лютого 1751 р.[4]). Якщо  комусь в умовах незалежної України хочеться ностальгувати за російсько-імперським періодом в історії міста, а також приймати у ньому російських туристів (а тепер, на жаль, і диверсантів), то можна один з міських районів назвати «Єлизаветградським». Врешті решт, ніхто не заважає і не буде заважати користуватися цим іноземним топонімом у сфері туристичного бізнесу, музейної справи, краєзнавства тощо;

Друге – відобразити у новій назві області історико-географічний хоронім регіону «Задніпров’я», «Задніпрські місця», «Задніпрянські поселення», «Задніпровський край». Адже ці означення існували протягом більше 150 років існування Козацької держави, відколи українці, по суті, реколонізували землі сучасної Кіровоградщини. Такий новий топонім буде пов’язаний з історичними і географічними особливостями краю, а з лінгвістичної точки зору буде питомо українським. Отже, пропоную для обговорення щодо перейменування області такі назви як «ЗАДНІПРОВСЬКА» або ж «ЗАДНІПРЯНСЬКА». При цьому, жителі області будуть називатися – «ЗАДНІПРОВЦЯМИ» чи «ЗАДНІПРЯНЦЯМИ» на зразок «волинян», «подолян» чи «поліщуків»;

Третє – відобразити у новій назві міста стародавній гідронім «Інгул», «Великий Інгул», який існує на цих землях десь від кінця XV ст., тобто уже більше ніж півтисячі років. При цьому, з цією українізованою тюркською назвою річки пов’язані інші топоніми краю, що виникають за часів існування Козацької держави. По-перше, це – назви поселень «Інгульська слобода» або ж «Інгульська» (до речі, сучасний Кіровоград поглинув це козацьке поселення), «Інгульський Кам’янець». По-друге, назви адміністративної територіальної одиниці Війська Запорозького Низового – «Інгульська паланка» (інші назви «Інгульске відомство» або ж просто – «Інгул»), яку очолював «Полковник Інгульський». По-третє, це – гідроніми «Інгулець», «Малий Інгулець», «Інгульська Кам’янка» та похідний від цього топонім – «Приінгулля». Топонім, який мав би у своїй назві корінь «Інгул» (а сьогодні місцева громада все частіше використовує словосполучення «Місто на Інгулі») відбивала б історичну традицію Козацької доби, географічні особливості краю, а також поєднувала українство з тюркським світом та задавнювала історію краю добою існування на цих землях Великої Скіфії. Адже за однією з легенд давні тюрки лише перейменували цей скіфський, а потім слав”янізований у добу Київської Русі гідронім на свій лад. А тому пропонуються для обговорення місцевій громаді таку нову науково обґрунтовану назву для перейменування міста як «ВЕЛИКИЙ ІНГУЛ» з похідними від неї назвами жителів міста – «ІНГУЛЬЦІ», «ІНГУЛЬЧАНИ» або ж «ВЕЛИКОІНГУЛЬЦІ».

---

Залишити коментар:

коментар