На одному з засідань кіровоградської “Просвіти” обговорювалась ідея встановлення на площі Героїв Майдану кінного монументу одному з історичних національних лідерів українців Петру Калнишевському. Тож доцільно згадати про його постаті, зокрема роль в історії нашого краю.
Чи не кожне літо другої половини XVIII століття неодноразово ознаменовувалося трагічними подіями в житті українського народу, пов’язаними з історією нашого краю. У червні 1754-го на відібраних у запорожців землях, згідно з указом цариці Єлисавети, було закладено фортецю св. Єлисавети, 1768 року гайдамакам-коліям російські війська завдали відчутних ударів у спину за наказом Катерини II, а 1775-го цариця наказала ліквідувати Запорозьку Січ.
Ініціатором останнього акта 23 квітня 1775 року на засіданні уряду виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін (який ще влітку попереднього року лукаво називав запорозького кошового отамана Калнишевського “нерозлучним другом” та “милостивим своїм батьком”).
Уже в травні 1775-го під стінами фортеці св. Єлисавети генерал-поручик Петро Текелі (Текелій), виконуючи рішення ради при царському дворі, сконцентрував стотисячне регулярне військо – артилерію, кавалерію і піхоту, у складі якого були й місцеві Пермський карабінерний та Єлисаветградський пікінерний полки (11 ескадронів останнього вирушали від річки Сугоклеї-Комишуватої).
4 червня ця армада підступно оточила Січ, у якій того дня знаходилися лише три тисячі козаків. Вони готові були оборонятися. Але цього разу кошова старшина й архімандрит переконали козаків здати укріплення без бою і не “проливати християнської крові”. Після чого військо Текелі пограбувало і зруйнувало Січ. Архів та зброя запорожців потрапили до фортеці св. Єлисавети, яка, таким чином, від початку до кінця виконала свою жандармську, ліквідаторську роль щодо Запорожжя. Адже із самого початку існування цього укріплення воно забезпечувало кадровим військовим складом Новосіченський ретраншемент, котрий знаходився за два кілометри від Січі для утримання козаків “у належному порядку”.
“Се знищення українського автономного ладу без згоди українців було вчинком беззаконним, безправним, бо він противився Переяславській умові, котрою Україна прилучилася до Москви”, – таку оцінку дасть через півтора століття фактам ліквідації Гетьманщини (1762 рік) і Січі історик і перший Президент України Михайло Грушевський.
У серпні 1775 року Катерина II оповістила в спеціальному маніфесті, що “Січ Запорозька повністю вже зруйнована із знищенням на майбутній час і самої назви запорозьких козаків”, додавши при цьому, що вживання виразу “запорозький козак” розглядатиметься як образа імператриці. Господарі українських земель звинувачувалися навіть у “заведенні власного хліборобства, підриваючи… тим самим основу залежності їх від Престолу Нашого…”.
1776 року в Москві відбувся суд над козацькою старшиною. Але про долю підсудних не знали навіть найближчі родичі. Лише в XIX столітті стало відомо, що кошовий отаман Петро Калнишевський був кинутий до кам’яного мішка – в’язниці у Соловецькому монастирі. Він перед цим відмовився зректися козацтва в обмін на привілеї і царську волю. Обрав честь і добру пам’ять нащадків. Помилування Калнишевського відбулося за Олександра І після 25 років перебування в келії, звідки навіть не виносили нечистоти, випускаючи бранця лише помолитися в церкві тричі на рік на християнські свята. 1803 року він у 112-річному віці там же (на Соловках) помер і був похований.
Про життя козака Петра Калниша відомо чимало. Народився він на Лівобережжі влітку 1691 року. За переказами, вже у дитячому віці потрапив на Січ, де за сім десятиріч пройшов шлях від джури, молодика до кошового отамана. Помітну сторінку до історії Центральної України Калнишевський вписав як захисник правічних теренів наших предків від захоплення балканськими і російськими офіцерами та поміщиками, котре розпочалося з реалізації рішень уряду Єлисавети про створення у межиріччі Синюхи й Дніпра Нової Сербії та на Інгулі – фортеці св. Єлисавети.
У 1755 – 56 роках військовий осавул Калнишевський очолював запорозьку депутацію у Петербурзі (там же й переінакшили його прізвище з Калниша). Вона доповіла про загарбання Ново-Сербією, Слобідським полком і Донським військом січових земель. 1756 року для опису і розмежування цих територій була створена комісія з представників Запорожжя, Гетьманщини, фортеці св. Єлисавети. Але наступ на запорозькі землі тривав. Особливо нахабно поводився комендант фортеці Муравйов, заарештувавши одного із запорозьких депутатів. Останній з’їзд комісії відбувся 1762 року. Серед трьох січових депутатів у її складі був осавул Калнишевський.
У 1762, а потім з 1765 року і до ліквідації Січі її кошовим отаманом козаки обирали саме Петра Калнишевського. Як отаман він очолив 1765 року чергову делегацію до імператорського двору, яка поставила питання про знесення з території Запорожжя поселень Нової Сербії і фортеці св. Єлисавети та виведення царських військ. Як пише історик Олена Апанович, спеціальна комісія вивчила карти і “наче визначила, що новосербські поселення справді розташовані на запорозьких землях, і розглянула проект переселення Нової Сербії. Катерина II теж ознайомилася з “ландкартами”. Від неї на Січ надійшла грамота, в якій цариця не дуже виразно обіцяла запорожцям вирішити справу “відповідно до їхнього прохання”. Але імперія не дотримала обіцянки задовольнити справедливі вимоги господарів степу.
За цих умов Кіш почав використовувати можливості власної випереджальної колонізації запорозьких степів, що сприяло зростанню кількості поселень і в нашому краї. Зокрема, 1767 року П.Калнишевський наказав одруженим запорожцям залишити свої хутори та поселитися на кордонах полків колишньої Нової Сербії у п’яти новостворених запорозьких селах, серед яких було й Петрове (тепер – райцентр). Тоді ж були створені слободи Жовта, Зелена, Кам’янка. Калнишевський володів землями навколо Петрового.
Очолюване майже 80-річним (!) Петром Калнишевським Запорозьке військо у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 років було найбільш боєздатною, досвідченою і мужньою силою регулярної армії держави Романових. Без участі запорожців царське військо не змогло б організувати навіть належний захист відібраних Петербургом земель у січовиків, у т ч. й для будівництва фортеці св. Єлисавети. В останній сховався російський гарнізон і цивільні мешканці околиць, коли взимку 1768 – 1769 років татари безборонно спалили всі навколишні села. Це змусило командування російської армії залучити до оборони краю запорожців. У напрямку фортеці вирушили козацькі полки. У червні 1769 року в степу поблизу Петрового, між річками Зелена та Жовта, П.Калнишевський розташував 7350 козаків і 12 гармат. За бойові заслуги в кампанії наступного року кошовий отаман був нагороджений золотою медаллю з діамантами. Згодом йому було присвоєно звання генерал-лейтенанта російської армії. Козаки відіграли вирішальну роль в оволодінні Кримом у 1771 році, Дунайській експедиції 1771 – 73 років.
…У роки незалежної України в центральній частині Кіровограда відновлено дорадянські назви вулиць Верхньої Пермської (увічнює пам’ять полку, котрий брав участь у ліквідації Запорозької Січі) та Верхньої Биківської (за прізвищем окупаційного офіцера-колонізатора Приінгулля). З царських часів по інший бік Інгулу існує назва вулиці Карабінерна (карабінери теж ліквідовували Січ). У радянську добу у фортеці відкрито меморіальні дошки воєначальникам армії романових Суворову та Кутузову. Інша родина – Раєвських, яка принесла військову славу і велич імперії, увічнена нещодавно в Олександрівському районі. Музейним експонатом стала епітафія руйнівника Січі П. Текелі. В обласному центрі кілька організацій увічнили в своїй назві ім’я імператриці-колонізаторки Центральної України Єлисавети.
У той же час в області, значною мірою розташованій на землях вольностей запорозьких, немає жодної меморіальної дошки, жодного знака і монумента Петру Калнишевському.
Сергій Шевченко для Першої електронної газети.