Українську армію в умовах російської агресії фактично відродили волонтери. Одинаки, які розпочинали свою діяльність ще з Майдану, з часом створили великі волонтерські організації з потужними логістичними службами. Та є люди, які і досі просто сідають у свої машини і везуть необхідне армії, тому що вважають це за потрібне. Більш того, вони стверджують, що вже просто не можуть залишити своїх «підопічних» без уваги і спілкування.
Ігор Стегар і Андрій Дьяченко – друзі і партнери по бізнесу. Вони – юристи, які з літа минулого року зачиняють свій офіс, знімають піджаки та краватки, надівають теплі куртки і черевики, вантажать мікроавтобус свого знайомого продуктами харчування і теплими речами, та їдуть на передову. Роблять це вони в основному власним коштом, та до такої допомоги долучається все більше їх друзів та знайомих. Ми зустрілися з хлопцями за кавою після їх повернення з Попасної, і поспілкувалися про те, наскільки зараз потрібна волонтерська допомога армії, про настрої військових, місцевого населення та підтримку кіровоградцями своїх земляків на фронті.
У нас своя фірма, яка займається наданням юридичних послуг у сфері податкових та господарських спорів. Ми з Ігорем свого часу, коли почалися ці події в Криму, як і багато інших кіровоградців пішли до військкомату, пройшли медкомісію і наразі знаходимось у резерві другого батальйону територіальної оборони. Та поки ми не служимо, відсиджуватись дома не хотіли. Вважаємо, що допомагати армії – наш обов`язок тут, у тилу.
Коли в Кіровоград повернулися прикордонники, що були поблизу від Іловайська, ми пішли зустрічати їх на площу Героїв Майдану. З`ясувалося, що серед тих, хто повернувся звідти, були і наші приятелі. Так ми і вирішили, що будемо допомагати їх підрозділу. Коли повернулися з першої поїздки, зустрілися з Оксаною Червоною з «Армії SOS». Вона на нас подивилася і сказала: «Ага, бачу, що ви вже «пропали». Будете їздити ще і ще. Вже не зможете цю справу кинути». Так і сталося.
Кошти? В основному за свої, але не відмовляємось від будь-якої допомоги. В останню поїздку, як заправлялися, зрозуміли, що самім тягнути все це стає все важче.
Коли їдеш по дорозі туди, бачиш, що є різні блокпости: є більш «заможні», а є такі, на яких ми завжди, як зупиняємось, залишаємо якісь продукти та речі. Під Маріуполем є два такі блокпости прямо посеред поля. В таких умовах помитися, наприклад, просто нереально. Рятують тільки вологі серветки.
Взагалі, з того, що збираємо ми і передають нам люди, нічого не пропадає. У військових є свої горизонтальні зв`язки і те, що називають фронтовим братством: якщо у якогось іншого підрозділу є потреба у чомусь, завжди діляться між собою.
Ситуація в країні важка, люди не завжди спроможні виділити якісь грошові кошти. Але передають військовим зв`язані власноруч шкарпетки, свою консервацію. От позаминулого разу, наприклад, жіночки з села Крупського, наша «кулінарна сотня», наліпили 2,5 тис вареників, які ми відвезли на передову. Кожен допомагає, як може.
Страх, напруженість присутні по дорозі туди постійно. Але ми усвідомлюємо, куди ми їдемо. І коли розуміємо, що на справжню небезпеку наражаються ті, до кого ми їдемо… Їдеш туди, бачиш воронки на полях, і думаєш – все погано. Пригнічує, якщо чесно. А вже там, на місці, поспілкуєшся з військовими, і починаєш вірити у перемогу України. Настрої на передовій абсолютно не такі. Ніяких відступів, ніяких здач позицій, тільки перемога. Вони там цим реально заряджені.
Місцеве населення? Переважно сепаратисти. Але винити їх у цьому теж не зовсім правильно. 23 роки ніхто там не займався державницькими речами. Вони жили і зараз живуть у російському інформаційному просторі, а не в соборній Україні. Говорять лозунгами: «не почули голос Донбасу». Говориш їм: так скажіть, що ви хочете, якщо ви не зробили це тоді, коли донецькі були при владі в Україні. А у відповідь – це ви нас обстрілюєте. І це при тому, що у Попасній, ближче до Донецька, повилітали шибки від обстрілів з боку окупованої сторони. Щось пояснити людям, які не хочуть сприймати незручні для їх позиції аргументи, дуже важко.
Під Маріуполем вже трошки інша ситуація. Якщо на початку співвідношення проукраїнські налаштованих жителів до сепаратистів було десь 25 до 75 відсотків, після війни і обстрілів настрої змінилися. Прапори українські в селах, патріотичні біг-борди. Вже видно, що якась державницька політика ведеться. Думаю, що проукраїнські налаштованих там тепер більше 50%.
На блокпостах, де стоять колишні «беркутівці», елемент хамства присутній, звичайно. Думаю, що нічого особистого саме до волонтерів вони не мають. Вони, як міліціонери, просто звикли так поводитись. А те, що нас обшукують ретельно, тільки вітаємо. Нікому не хочеться, щоб сюди потрапила зброя звідти, з якою буде хтось бігати по наших вулицях. Як їдемо туди, перевіряють формально. Зброю туди не везуть, там її і так вистачає.
Кілька днів тому ми їздили в Попасну, це недалеко від Дебальцевого, до 55-ї танкової бригади. Там хлопці з Кіровоградського району служать. По дорозі ще заїхали до 41-го батальйону. До 55-ї пригнали «Волгу». Там служить воїн з Крупського з позивним «Мічман». Він дійсно Мічман, служив на флоті. Але для нас він просто Дядя Коля.
Його син Богдан для батька повністю відреставрував його стару “Волгу”, яка багато років була не на ходу – відремонтував, заварив, пофарбував. А ми її пригнали. Такий транспорт їм потрібен, адже у них тільки гусенична техніка. Для розвідки – саме те. До того ж там перероблений кузов, щоб можна було встановити кулемет. Це вже друга машина, яку зробив Богдан і яку ми відвезли. Вони з друзями відремонтували та забронювали стару УАЗ «таблетку», яку подарував фермер. Ми її відвезли на один з блокпостів.
Забезпечення армії змінилося у кращий бік, причому – кардинально. Зараз є потреба більше у таких речах, як тепловізори, прилади нічного бачення. У достатньо дорогих речах. Таке забезпечення практично відсутнє. Також, традиційно, рації і медикаменти. Але і форма, і зброя у них зараз – з тим, що було літом, не порівняти. Техніка є. Техніка розконсервовується і вводиться в експлуатацію. Хоча у Нацгвардії забезпечення ще краще.
Та головне, що військовим там потрібно – увага, розуміння, що їх тут підтримують. Домашня їжа, листи, дитячі малюнки – це те, що їх підтримує. Це їх зв`язок з домом.
Куди поїдемо наступного разу? У Щастя. Там зараз важка ситуація, люди фактично голодують. І хочемо забрати на початку березня наших прикордонників з-під Маріуполя, що йдуть на ротацію. Привезти їх додому і організувати достойну зустріч нашим солдатам.
Ми попросили Ігоря та Андрія надати свої контакти для бажаючих передати допомогу армії:
066 888 5 111 – Андрій
050 641 2 955 – Ігор
Євген Манженко для Першої електронної