Чи не вся малеча України з дитинства вивчає купу віршиків, примовок, жартівливих пісеньок, а ще обов’язково – щедрівки і колядки. Та мало хто знає про духовну суть й історичне походження цих обрядових віршів і пісень.
Колядки, які зараз належать до зимового календарного святкового циклу і є величальними піснями, приуроченими до зустрічі Нового року та Різдва Христового, зберігають пам’ять про весняне літочислення.
Час, коли відбувається дійство у колядках, – це початок весни, тож зимові атрибути майже відсутні. Наші предки святкували прихід нового року навесні – у перші теплі дні на молодого місяця або у день весняного сонцестояння (в різних регіонах по-різному). Із прийняттям християнства зустріч нового року закріпилася за першим березня, коли, за переказами, відбулося творення світу. З 1492 року за церковним календарем святкування відбувається 1 вересня. Відзначення свята Різдва прийшло в Україну через Польщу (також під впливом християнства).
Колядки починають виконувати на Святий вечір – 6 січня. Основнатема колядок – величання тих, кому вони адресуються, та побажання всіляких благ у новому році. У піснях змальовується ідеальний, вимріяний світ, де бажане є дійсним.
У громаді колядників (до речі, первинно це були дорослі чоловіки, шановані у селищі) старшого звали березою. Назва походить від давнього прикметника «березий» – строкатий, чорний з білим, ряжений. Обряд коляда має чіткі язичницькі корені і був, певно, присвячений народженню нового сонця. Християнство ж адаптувало давні ритуали до святкування народження Ісуса.
Саме слово «коляда» походить від латинського «календи» – у римлян це був перший день місяця, день сплати податків (від цього ж слова походить і календар). Календами у слов’ян були святкування кожного нового місяця протягом року (наприклад, колядою наші предки називали і великодні пісні).
Інша поширена в народі назва Свят-вечора – багатий вечір – виражає характеристику ритуалу: до нього готували багато страв (всього їх мало бути дванадцять, але пісних, бо вечір співпадав з останнім днем посту).
Є ще одна давня назва зимових новорічних і різдвяних свят − корочун (крачун), яку вперше зафіксовано у Новгородському літописі (ХІІ ст.). Крім власне святкувань, це слово позначало піст напередодні свята, обрядовий хліб, який готували на Різдво, і смерть. Останнє також знаково: Різдво в нашій обрядовості тісно пов’язане з культом померлих (звідки і звичай залишати на ніч на столі тарілку з кутею).
З колядками споріднені щедрівки – зараз так називається цикл пісень, які виконуються на Щедрий вечір або, як ще кажуть, на Маланки (13 січня). Пісні схожі і за змістом, і за розміром.
В Україні зберігся звичай маланкувати, водити козу – це ціле театралізоване карнавальне дійство, де є коза, дід, міхоноша і ще чимало героїв, які самі вигадують сценарій і розігрують перед господарями оселі цілі спектаклі. Козу (стародавній символ врожаю) зображає переодягнений парубок у кожусі навиворіт. Така символіка, певне, є результатом прадавніх уявлень про шерсть, волохатість як про міфічні атрибути заможності. Звідси походить і весільний звичай садити молодих на вивернутий кожух, а не на голу лавку, щоб вони були заможні. З Щедрого вечора починали посівати. Зерно для посівання – жито, пшениця, хоч можуть бути й інші злаки, але не посівають бобовими (горохом).
14 січня – свято Василя, а ще Новий рік за старим стилем. Перший відвідувач цього дня – полазник. За ним ворожили на наступний рік: якщо першим у хату зайде молодий чоловік, рік буде успішним. Тому жінки до обіду в цей день по гостях не ходили.
І ще одну рису зимової обрядовості донесла до нас мова: колядники, щедрувальники, посівальники за поздоровлення отримували своєрідну винагороду – коляду. Цей обмін-дарування є своєрідним ритуалом.
Тож пускайте в хату коляду – хай свято не омине ваш дім!
Ірина Круть для Першої електронної газети.