Останнім часом у Кіровограді пожвавилася дискусія щодо доцільності перейменування обласної бібліотеки для дітей імені Аркадія Гайдара. Після того, як колектив закладу звернувся до обласної ради з проханням про присвоєння бібліотеці імені Тараса Шевченка, кіровоградці розділилися на прибічників і противників ідеї переіменування.
І не зважаючи на те, що постійна комісія обласної ради з питань освіти, науки, культури, туризму, спорту, у справах сім’ї та молодіжної політики вже розглянула відповідне звернення і погодила проект рішення про перейменування бібліотеки, кіровоградці все ще не можуть дійти згоди – варто чи ні змінювати ім’я дитячої бібліотеки.
І тут виникає питання: а що насправді ми знаємо про дитячого письменника Аркадія Гайдара, на книжках якого виросло не одне покоління радянських людей?
Знаємо, що літературні твори культового радянського письменника “Військова таємниця”, “P.B.C.”, “Тимур та його команда”, “Чук і Гек”, “Доля барабанщика”, оповідання “Блакитна чашка”, казка “Про Хлопчиша-Кибальчиша і його тверде слово” та багато інших творів були включені до шкільної програми, активно екранізувалися та були перекладені багатьма мовами світу. А твір “Тимур та його команда” фактично започаткував у колишньому СРСР “тимурівський рух”, головною метою якого була добровільна допомога з боку піонерів ветеранам Громадянської війни та людям похилого віку. Єдине, що поєднувало більшість творів Гайдара – їхня яскраво виражена ідеологічна спрямованість та оспівування переваг радянської системи і радянського способу життя.
Проте, численні архівні документи, які свого часу були розсекречені, розкрили невідомі раніше сторінки із біографії письменника, про які в Радянському Союзі більше воліли замовчувати. Адже правда про людину, якою насправді був Аркадій Гайдар, абсолютно не співпадала з тим світлим образом письменника, яким його тривалий час сприймали радянські люди.
Аркадій Голіков (справжнє прізвище Гайдара) був сином вчителя і дворянки. Його батьки були полум’яними революціонерами і брали активну участь у революційних подіях 1905 року, але, побоюючись арешту, виїхали в провінційний Арзамас.
У 1919 році Аркадій Голіков вступив до лав Червоної армії і в РКП(б) (Російська комуністична партія більшовиків), став помічником командира загону червоних партизанів, що діяв в районі Арзамаса.
Приховавши свій вік (сказав, що йому 18 замість 16), Голіков навчався на командних курсах у Москві та Києві, потім командував ротою червоних курсантів. Воював на Польському і Кавказькому фронтах. А у 1921 році як командир запасного Воронезького полку відправляв маршеві роти на придушення Кронштадського повстання.
Захищаючи владу рад від «ворогів народу», Аркадій Голіков особливо відзначився наприкінці червня 1921 року – під час жорстокого придушення селянського повстання у Тамбовській губернії.
Каральною операцією проти невдоволених радянською владою тамбовських селян керував командарм Михайло Тухачевський, який окрім каральних загонів вперше застосував проти повстанців танки, аероплани і навіть хімічну зброю.
Саме цей кривавий маршал і призначив Аркадія Голікова командиром 58-го окремого полку по боротьбі з бандитизмом, який досить успішно розправлявся з повсталими селянами.
Після знищення непокірних селян Голіков-Гайдар продовжив службу в каральних частинах особливого призначення (ЧОП) в Тамьян-Катайському районі Башкирії.
У 1922 році Голікова відкомандирували на південь Сибіру (до Хакасії), де він продовжив боротьбу з ворогами радянської влади. Тут молодий та перспективний командир очолив один із загонів особливого призначення. Йому “нарізали” район площею сто на сто кілометрів та виділили близько 250 бійців, які були розміщені на трьох ділянках сибірської тайги (нині це південні райони Красноярського краю).
Аркадію Голікову було наказано ліквідувати загін “імператора тайги” отамана Івана Соловйова, що складався переважно з місцевих селян, козаків та колишніх білогвардійських офіцерів армії адмірала Колчака. Не зумівши впоратися з поставленим завданням, Голіков почав репресії серед місцевого населення, яке не підтримувало більшовиків.
Численні архівні документи та спогади очевидців тих подій засвідчують, що спецзагін Голікова чинив неймовірні звірства. Старожили згадували, як командир особисто зіштовхував з обриву жінок і дітей, вимагаючи вдати місце знаходження загону отамана Соловйова, та стріляв у потилицю будь-кому, кого бодай запідозрив у причетності до антирадянської діяльності. За його наказом місцевих жителів розстрілювали без суду і слідства, рубали шашками та кидали у колодязі.
Саме хакаси прозвали Голікова Гайдаром, точніше Хайдаром. Очувши про його наближення, люди кричали: “Ховайтеся, стережіться, Хайдар-Голік їде!”. А отримав він таке прізвисько тому, що у кожного зустрічного хакаса запитував “хайдар?”, що означає «куди?» (інших хакаських слів Голіков не знав, а отамана Соловйова треба було якось знайти). І саме хакаси стали основним об’єктом кривавого полювання молодого комісара. В одному з хакаських поселень, за розповідями місцевих жителів, Голіков особисто убив пострілами в потилицю більше ста чоловік, яких, за його наказом, перед стратою спеціально вистроїли на краю урвища.
“Одного разу замкнув у лазні шістнадцять хакасів: “Якщо до ранку не скажете, де Соловйов, всіх розстріляю”. Не сказали. А може, й справді не знали, де переховується отаман – тайга ж велика. Вранці він із лазні по одному випускав заручників і кожному стріляв у потилицю. Всіх шістнадцять осіб перестріляв. Своєю рукою. А то ще, зібрав населення цілого села. Сімдесят шість чоловік там було. Старих і дітей – всіх підряд. Виставив їх в одну шеренгу, поставив перед ними кулемет: “Не скажете – всіх перекошу”. Не сказали. Сів за кулемет і … постріляв… А то ще в Солоному озері та в Божому озері людей топив. В ополонку під лід опускав”, – згадували очевидці.
Власник будинку, у якому жив майбутній дитячий письменник, розповідав наступне: “Про свого колишнього сусіда, про Аркадія Голікова, я нічого доброго сказати не можу. Його руки в крові. Вбивав він не партизанів, що боролися з ним, а простих невинних людей, в основному хакасів, які опинилися в заручниках. Серед них були і діти”.
“Цей вбивця Голіков був гірше чорта, його всі у нас катом називали. Сиділа я, тоді ще 13-річна дівчинка, біля вікна і дивилася, як у черговий раз, ближче до вечора, везли на Крутий укіс ще одну партію заручників-смертників. Батько, пам’ятаю, мене завжди відганяв, погрожував, лякав, що, мовляв, я сама заручницею стану, якщо Голіков мене помітить. А люди плакали, молилися і просили Голікова не вбивати, відпустити їх. А той сидів гордовито, величаво, тримаючись за свій кинджал. Всі його боялися! Для нього всі ми були ворогами, всіх він був готовий розстріляти чи заколоти кинджалом. Коли підвода приїжджала на Крутий укіс, дівчата самі собі викопували могили-ями. Розстріляних навіть не закопували, просто зіштовхували в ями”, – згадувала очевидиця тих страшних подій Марімьяна Ростовцева.
Дії Гайдара навіть для часів Громадянської війни були настільки жорстокими, що командувач частинами особливого призначення Єнісейської губернії Какоулін був збентежений поведінкою молодого комісара. “Моє враження: Голіков по ідеології неврівноважений хлопчисько, який, користуючись службовим становищем, вчинив цілий ряд злочинів”, – написав він у резолюції до справи № 274, яку було заведено Особливим відділом губернського відділу ДПУ (Державне політичне управління) 3 червня 1922 року.
Кінець безчинствам Голікова прийшов лише після того, як він, незважаючи на наказ начальства доправити полонених для допиту у штаб, особисто розстріляв їх, не бажаючи виділяти людей для конвою.
До Красноярська пішли незліченні скарги на молодого комісара, за його криваві дії. Скарг було так багато (до того ж підкріплені доказами), що було прийнято рішення невідкладно викликати 18-річного командира і у всьому розібратися. Три телеграми зі штабу Голіков залишив без відповіді, однак, врешті-решт, змушений був підкоритися.
Врешті Гайдар-Голіков був звинувачений у зловживанні службовим становищем. Після засідання спеціальної комісії її начальник Віттенберг зажадав для юного командира-карателя розстрілу. Суд відбувся, і його засудили до розстрілу.
Але 22 червня того ж року Єнісейський губернський комітет партії ухвалив “передати справу в контрольну комісію для її вирішення у партійному порядку”. Тут все ж таки врахували молодість запального революціонера. А ще приписали на його користь широту і віддаленість 2-ї бойової ділянки від повітового та губернського центрів, ненадійність телефонно-телеграфного зв’язку, через які Голікову нібито доводилося приймати важкі рішення. Врахували і колишні заслуги молодого командира, його поранення і контузії.
Невдовзі зі штабу військ ЧОП прийшла телеграма, у якій Какоулін вимагав не карати Голікова, а просто відкликати його з місця виконання партійного завдання (Сибірі) назад до штабу. Тоді ж у справу втрутився майбутній маршал Тухачевський, який вже тоді займав високе становище в державі і міг визначати людські долі. Саме він врятував свого підлеглого Голійкова – відкликав його з Красноярська до Москви «для лікування». Як не дивно та вже тоді всім знайомим з «професійною діяльністю» молодого командира стало зрозуміло, що Голікова потрібно лікувати – він не просто революціонер, а убивця-психопат.
З цього приводу сам Голіков написав у своєму записнику: “Внаслідок перевтоми, викликаної перебуванням на командних посадах у Червоній Армії, я отримав гострий розлад нервової системи, що вимагає серйозного і ґрунтовного лікування… Зараз мені 19 років. Колишній командир 58-го окремого полку армії з придушення повстань. Голіков”.
Справу № 274 було закрито. Голікова зняли із займаної посади, виключили з партії і направили на психіатричний огляд. Консиліум знайшов у пацієнта “виснаження нервової системи у важкій формі на ґрунті перевтоми і колишньої контузії, із функціональним розладом і аритмією серцевої діяльності”.
Згодом Гайдар-Голіков неодноразово звертався у Центральний Комітет партії із проханням про реабілітацію та поновлення у лавах партії. Сталін із властивим йому лаконізмом, відмовив.
Після звільнення з армії Гайдар доволі часто опинявся у психіатричних лікарнях (10 разів), зокрема, проходив курси лікування у спеціальних закладах у Красноярську, Томську та Москві. Свої нервові розлади колишній командир лікував спиртним. Про це у своїх мемуарах неодноразово згадує письменник Борис Закс, який познайомився з Гайдаром, коли той працював кореспондентом у хабаровській газеті “Тихоокеанська зірка”. А ще, за спогадами Закса, Гайдар мав схильність до самогубства: “Гайдар різався лезом безпечної бритви. У нього забирали одне лезо, але варто було відвернутися, і він уже різався іншим. Попросився якось до вбиральні, замкнувся, не відповідає. Зламали двері, а він знову ріжеться. Відвезли в несвідомому стані… При цьому не було схоже, що він прагнув покінчити із собою; він не намагався завдати собі смертельну рану”.
Однак маніакально-депресивний психоз на фоні хронічного алкоголізму, який у письменника діагностували лікарі, не завадив Гайдару створити літературні твори, які поставили його в перший ряд радянських дитячих письменників.
Саме перебуваючи у психлікарнях і глушачи свої нерви алкоголем, він почав писати книги для дітей. Так у лікарні в Хабаровську Гайдар створив повість про “Хлопчиша – Кибальчиша”.
Деякі апологети письменника намагаються його виправдати. Запевняють, що Голіков-Гайдар нібито сам став жертвою – заручником часу і громадянської війни в усіх її страхітливих проявах (із неймовірною жорстокістю, нещадністю до супротивника, із неприйняттям будь-якої форми інакодумства, насильством над мирним населенням). Революційна влада сама створювала собі ворогів і сама оголошувала проти них терор.
Можливо, це правда і молодий Гайдар щиро мріяв про “світле царство соціалізму” і бачив у всіх незгодних ворогів великого народу. Проте ні цей аргумент, ні жодні інші виправдання не знімають з нього відповідальності за сотні невинно убитих ним людей, навіть, заради “високої” ідеї.
Вже минуло 23 роки з того часу, як з мапи зник Радянський Союз, а про криваві терори тих часів заговорили на повний голос. Але й досі у багатьох населених пунктах України тисячі вулиць, шкіл, будинків культури та бібліотек носять прізвиська “видатних” радянських діячів, полум’яних революціонерів, які заплямували себе кров’ю безневинних людей. Не прізвища, а саме прізвиська, адже більшість із них сховали свої справжні імена під революційними псевдонімами: Кіров, Володарській, Ленін, Антонов, Єгоров, Глєбов, Володін, Літвінов, Ярославський та багато інших. Врешті решт, той же самий Гайдар, якому це прізвисько дали ті, кого він убивав заради сумнівних ідеалів.
Михайло Петренко для Першої електронної газети