“Кіборги” з донецького аеропорту стали героями не тільки топ-новин українських медіа, а й пісень. Автором пісні, присвяченої у тому числі і кіровоградському “спецназу”, є Василь Лютий, кобзар і громадський діяч. Василь, або Живосил, як він себе називає, навесні побував у полоні терористів за свою активну громадянську позицію, а зараз повернувся до Донбасу вже з культурною місією. Василь Лютий розповів Першій електронній про “мистецький десант” до зони АТО і мільйон небайдужих, які повернуть Донбас Україні.
– В мережі інтернет з’явилося відео на вашу пісню, присвячену “кіборгам”. Це пісня про якихось конкретних бійців, у вас є знайомі серед захисників донецького аеропорту?
– В першу чергу я присвячую цю пісню моїм друзям з «Добровольчого українського корпусу», сотні ОУН. Але і частина десантників – мої знайомі. Пісня була написана на прохання одного з тих, хто брав участь у бойових діях у Пісках, тобто це ідея одного з «кіборгів». Перед тим я написав пісню про хлопців, що воювали під Іловайськом.
Зараз ми з концертною бригадою під керівництвом Сергія Архипчука знаходимось у турі під назвою «Кордони наші вкаже пісня», це вже не перша наша поїздка. Ми відвідуємо частини, підпорядковані міністерству оборони. Така ідея виникла влітку чи ще навесні тому, що до Нацгвардії пішли люди з Майдану, їм не треба пояснювати, що треба захищати Україну. Тому ми поїхали саме до українського війська, тому що не всі, можливо, морально готові, багатьох ця політична ситуація збивала з толку. Щоб поліпшити бойовий стан українського війська і надати йому саме українського значення, пояснити, що вони продовжують дієву справу армії УНР, наприклад, гетьманського війська Скоропадського, Української Повстанської Армії, підкреслити значимість українського вояцтва, письменники, поети, дослідники історії і поїхали у цей тур. Щоб говорити ті речі, які 22 роки ніхто не говорив. Щоб надати українських рис нашому війську.
– Ви народилися на Черкащині, але певний час жили на Луганщині, були в полоні у бойовиків. Цей арешт був наслідком вашої громадської діяльності?
– П’ять останніх років я жив на Луганщині, насправді це була підпільна боротьба за Україну, бо все було запущено ще з часів проголошення незалежності. Я на себе взяв цю відповідальність. Коли антиукраїнські сили почали активізуватись на Донбасі, ми створили такий український гурт, не за Європу, а саме за українську Україну, з лівими, з правими, зі Сходом і Заходом. Українство має жити уособлено, власне на це ми і натякали. Але та сторона вже не хотіла жодної України. Вони вже були перевиховані ідеєю, що України зовсім не було, що українці – це запроданці.
21 квітня сепаратисти напали на нас, я був у полоні 2 дні і лише за прямого втручання ОБСЄ мене відпустили. Я відбувся меншими втратами, ніж міг би, лікарі мене «підлатали», зараз все нормально. А через два тижні і сім’я моя змогла виїхати звідти. На той час Рубіжне вже було під сепаратистами. За що полонили? При мені знайшли посвідчення Братства вояків УПА. Неприємний сам факт, що на українській землі є люди, які хапалися за все антиукраїнське.
– Ви прожили там багато років. Ви вірите, що ці люди у найближчому майбутньому стануть українцями по духу?
– Я реаліст, я розумію, що для того, щоб ця невід’ємна частина України стала дійсно українською, треба було над цим працювати 20 років. Коли ми переможемо, освітянська і культурна політика прийде на цю територію: і на українську Слобожанщину, і на українську Донщину. Тут є і внутрішньополітичний контекст, і геополітичний. Ми не маємо права не перемогти. Від нашої держави зараз залежить доля і життя багатьох народів і державних формацій, сусідніх з нами. Навіть якщо вони цього досі не розуміють.
Ми не маємо казати, що ми відкидаємо від себе Донбас. Ми маємо воювати за нього до кінця і допомагати йому, чим можемо. Перемога – це не буде швидко. Ми 20 років не робили нічого, щоб мати український контекст на цих землях. Це був не військовий програш, а політичний. А культурна ситуація там просто занедбана. Зараз оцими поїздками ми і починаємо виправляти ситуацію, адже на наші виступи приходять не тільки військові, а й місцеві жителі. Треба поступово робити цю справу, і це не від президента залежатиме, а від усіх нас. Якщо знайдеться мільйон людей, яким Донбас буде не байдужим, перемога буде значно ближчою.
Євген Манженко для Першої електронної газети