Важливо

Свічка нашої пам’яті не згасне ніколи…

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

У  День скорботи і пам’яті жертв Голодомору я  ставлю не просто  символічну свічку. У цей день я  запалюю  свічку пам’яті  моїх рідних, яким судилося  стати  одними з десятка  мільйонів.

У маленькому містечку Лисянка нинішньої Черкаської, а у 30-і роки минулого століття Київської області, там,  де «Гонта з Залізняком люльки закурили», а малий Тарас Шевченко носив воду школярам і вчився у дяка малюванню,   жила велика дружна сім’я  хліборобів Тернових, родини моєї мами..  Подружжя  Устим  та Параска мали ділянку   родючої землі понад   Гнилим Тікичем, тяжко на ній працювали, щоб прогодувати  шістьох дітей – чотирьох синів (Артема, Степана, Семена та Івана)  і двох дочок – Катерину та Тетянку. Поряд з роботою у сім’ї шанувалася книга, особливо  Шевченків “Кобзар”. Довгими зимовими вечорами   господар читав уголос дітям «Гайдамаків», роблячи наголос на тому, що саме у  Лисянці  «гайдамацькі вогні загорілись».  І самі діти декламували  вірші  з “Кобзаря”. Ще співали сімейним хором «У кінці греблі шумлять верби…», «Цвіте терен»…

Фотограф  зафіксував  у травні 1932 року  навіки  поки що щасливу сім’ю Тернових з улюбленим  «Кобзарем»…

Коли в Лисянці стали зганяти хліборобів до  СОЗу (спільний обробіток землі), як казала бабуся, а потім до колгоспу, дід Устим категорично відмовився віддавати землю та худобу  «ахтивістам» (теж бабусин вислів), бо не вірив, що їм буде краще у чужих руках. Влада відреагувала миттєво, пригрозила  розкуркуленням та Сибіром. Але й це не вплинуло, дід був упертим і не побоявся погроз, бо не вірив, що влада може залишити сиротами його дітей. Тим паче, що  старший син Артем був комсомольцем, носив значки «ГТО» та «Ворошиловский стрелок» .  Та сталося так, як мало статися  – землю  понад Тікичем у  мого діда  відрізали, залишили лише город біля хати, обіклавши великим податком. Худобу  змусили продати за півціни, щоб віддавати ті податки та заборгованість по них, яка з кожним днем все зростала. Діда періодично  викликали то до сільради, то до міліції, чимось залякували, але безрезультатно, в колгосп він так і не записався, був оголошений «індусом» і найнявся підробляти на різних роботах.  А з дому усе забирали до крихти. Це про таких як він районна газета «Ударник Лисянщини» писала у грудні 1932 року:”Одноосібний сектор с. Лисянки  й до цього часу ганебно відстає в хлібозаготівлях”. Бабуся влаштувалася у лікарню санітаркою-посудомийкою. Комсомолець дядько Артем, бачучи як влада гнітить рідню, улітку 1932 року назавжди покинув Лисянку, поїхав на шахти у Донбас.  Бо ж  “не місце у лавах партії  та комсомолу чужакам, які стали прямими помічниками класового ворога, зривають хлібозаготівлю “…

А потім настали  страшні осінь  та зима 1932-го, і  1933-й…
Пригадую, як малим бабуся мене водила на “польське”  кладовище у Лисянці, щоб показати  таємничі  склепи, де була похована польська шляхта. А сама  чомусь  довго стояла біля  гущавини  бузку. Пізніше мама мені обережно розповідала про «голодовку» на початку 30-х років, коли у Лисянці повмирало дуже багато людей, пояснювала це тим, що  не було чого їсти, усе у колгоспах і в людей  забрали ( а хто забрав не конкретизувала) , щоб Червону Армію спорядити новітнім озброєнням перед нападом Гітлера у 1941 році.  Вона ж розповіла мені, що під кущами бузку на польському кладовищі поховані багато людей, які померли від голоду, серед них і мої дідусь Устим та дядя  Ваня (на фото у верхньому та нижньому ряду зліва відповідно). На запитання, як вдалося вижити їй (вона 1927 року народження), сказала, що жінки витриваліші за чоловіків, то напевно, вижили і вона, і маленька сестричка  Тетянка (1931 року народження), та й сама бабуся (1886 року народження). Спочатку перебивалися усім, що залишалося  у хаті чи на городі, якісь залишки чи корінці.  Коли ж  у всій  садибі  не залишилося жодної крихти чогось їстівного, бабуся  стала приносити  з роботи у лікарні помиї від миття посуди, розбавляла їх  зібраними братами у полі  травами і заставляла усю сім’ю «їсти». Брати Степан та Семен пробували забивати голод навіть білою глиною, бо хтось їм сказав, що вона «страшно корисна». Дід Устим не міг побороти у собі бридливість від тої «їжі»  і тихо угасав, плачучи від безсилля щось зробити, щоб порятувати дітей. Одночасно  з ним помирав і Ваня, бо не сприймав його організм бридоти, уві сні він просив у мами хлібчику. Моїй  мамі запам’яталася страшна картина, коли за декілька днів до смерті узимку 1933 року Ваня, не встаючи з ліжка,  худенькими,  як стеблинки,  пальчиками рук  тикав у здутий живіт  і наповнені водою ноги та  питав її, чи багато снігу на вулиці. «Кобзаря» вечорами уже не читали, не вистачало сил. Тіла померлих діда Устима та Вані забрали на підводу і відвезли на “польське”  кладовище, де незакопаними  у великій ямі лежали десятки тіл померлих від голоду лисянців.  Закопали їх тільки навесні, надгробку не було, з часом на місці могили виріс дикоростучий бузок, який так любив Ваня. За архівними даними,  у тій могилі лежить 724 моїх земляків, це тільки з частини Лисянки, яка зветься «Замостя».

Коли я навчався у Лисянській восьмирічній школі, яка недалеко від “польського“ кладовища, директор школи Савранський Сергій Герасимович (його ім’я носить  тепер школа) одного разу розповідав нам  про те, що на початку 30-х років “на Україні була страшна засуха, яка спричинила голод, від якого померло багато людей”. Нічого більше ні він, ні хтось інший з  моїх учителів у школі чи в університеті про трагедію українського народу 1932-1933 рр. не розповідали. Над  цією  темою висіло табу. Коли у 1983 році довелося прочитати  адресований на місця секретний циркуляр, завізований  майбутнім першим Президентом незалежної України, а тоді функціонером ЦК КПУ Л.М.Кравчуком, про “розвінчання вигадок зарубіжних антирадянських підривних організацій про так званий голод на Україні 1932-1933 років”,  на тлі розповідей мами на душі було відчуття  жорстокого обману. У період горбачовської перебудови у 1987 році відвідав у лікарні діда по батьківській лінії – Даценка Павла Івановича. Вели  з ним розмову і про колективізацію. І що мене вразило, так це  те, що дід за місяць до своєї смерті   сказав, що якби можна було повторити життя, то ніколи б не став комуністом, бо на совісті партії мільйони жертв, у першу чергу  під час колективізації і спричиненого нею голоду. А дід багато знав, бо був членом КПРС з 1926 року, створював колгоспи. Під час людомору  1932-1933 років  очолював колгосп у селі Жаб’янка, багато зробив для порятунку селян, особливо дітей, від  голодної смерті, годуючи їх “затирушкою“ з прихованого  від експропріації “ахтивістами“ борошна та лободи  на воді. А в цей час  дідові діти-напівсироти після смерті  матері – мій батько та його брат, опухлі до посиніння,  ледве животіли у сусідньому селі Писарівка, де  під час Голодомору померло 463 селян. Від діда я уперше почув про  те, як  очільник  КП(б)У Станіслав  Косіор під час поїздки по охопленій голодом Київській області відфутболював  своїм лакованим чоботом доведених до відчаю людей, які переймали його автомобіль і кидалися до “всеукраїнського вождя“ просити порятунку. Дід називав Косіора сталінським лакузою, а пам’ятник  йому  у Києві – карикатурою на людину. До речі, у не менш страшні 1937-1938 роки  райком партії звинувачував діда у “лібералізмі  під час подолання опору  підкуркульників у 1932-1933 роках”, тобто хотів притягти до відповідальності  за порятунок дітей від голоду. Врятувало його від рук НКВС  те, що не поїхав за викликом обкому партії  до Києва, а  втік на Донбас, де працював коногоном на шахті до 1939 року.

У моїй рідній Лисянці одними  з перших в Україні, у 1989 році постали  пам’ятники  жертвам Голодомору 1932-1933 рр., один –  на “польському“ кладовищі, а інший біля відновленої  Михайлівської церкви. Надірване голодомором  та страшною війною 1941-1945 рр. здоров’я не дало моїй мамі дожити і  до 50-річчя, померла вона 1974 року, похована за десяток  метрів від братської могили, де покояться її батько та брат, убиті кістлявою рукою  голоду. Коли відвідую мамину могилу, підходжу і до гущавини бузку, під якою  лежать оті 724 моїх земляки, у вухах звучить мамина розповідь про сімейні читання «Кобзаря». А перед очима  Ваня, який так і не став уживу моїм дядьком,  дзвінко читає:
Смеркалося. Із Лисянки
Кругом засвітило:
Ото Гонта з Залізняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
І в пеклі не вміють
Отак курить. Гнилий Тікич
Кров’ю червоніє…

А їх погубили безкровною, але страшною голодною смертю…

Пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933 рр.  у смт Лисянка Черкаської області (Фото з книги «Історія регіонів України: Лисянщина»)

Бабуся прожила довге життя, померла у жовтні 1976 року, похована  на кладовищі  біля м.Вишгород, що під Києвом,  на високій горі, звідки видно,  як у «Кобзарі»  Т.Г.Шевченка, «і Дніпро, і кручі». Уціліла під час Голодомору моя тьотя Таня живе у Києві, 1932-1933 роки  не пам’ятає, бо була надто мала, зате добре пам’ятає голод 1947 року. Дивується з того,  що у “Національній  книзі пам’яті жертв Голодомору в Україні в 1932-1933 роках” у списках жертв по селищу Лисянка відсутні   її батько та брат, зате вміщені прізвища декого з тих, хто  був серед “ахтивістів“ … Переконую тьотю, що  ж ми пам’ятаємо діда Устима та дядю Ваню  разом з усіма тими  мільйонами загублених голодом невинних душ!

Василь Даценко.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар