Досить гучним питанням стало відкриття у Кіровограді повноцінного хоспісу. Це так зване місце спокою для людей, які доживають свої останні місяці-тижні-дні-хвилини із страшним діагнозом у медичній книжці, довідкою про те, що лікування стало марним і жахливим болем по всьому тілу. Цим людям можуть допомогти лише знеболювальні та правильний догляд. Хоспіс забезпечує цим знеболювальним своїх пацієнтів у потрібній кількості. Натомість хворим, які чекають своєї смерті вдома, ліки шукають рідні. А їх, правду кажучи, не так просто дістати.
Однією з перших про хоспіс у Кіровограді заговорила (на той час шістнадцятирічна) Євгенія Ткаченко. Дівчина не з чуток знає що таке жити біля лікарняного ліжкау буквальному смислі, на якому лежить близька людина. Знає, як тяжко дивитись на муки рідної. У Кіровоградському онкодиспансері її знають уже всі: від лікаря до медсестри. Женя разом із мамою майже два з половиною роки боролась за кожну хвилину життя своєї бабусі.
– Євгеніє, коли Ви вперше заговорили про важливість хоспісу?
– На момент, коли ця тема стала для мене важливою, єдине що я могла зробити, це гучно про неї заявити. Я зняла відео про те, що таке паліативна допомога і на скільки її не вистачає невиліковно хворим.
– Який резонанс мало це відео? Тему хоспісу помітили?
– Спочатку я показала його на круглому столі, присвяченому паліативній допомозі. Потім опублікувала в Ютубі, після чого його транслювали на каналі «Кіровоград». Згодом журналісти продовжили цю болючу тему і звернулись за коментарем до начальника управління охорони здоров’я Кіровоградської міської ради Оксани Макарук. Хоча й до того обіцянки обласної і міської влади про ймовірне відкриття повноцінного хоспісу чулися вже не один рік.
Коли я починала працювати над відеопроектом, мені було шкода тих людей, яких я бачила у лікарнях. Зараз же на моїхіз мамою та мого рідного дяді руках померла наша найрідніша людина. Ми бачили як їй боляче і нічим не могли полегшити її страждання. Знаєте, я не хочу, щоб цю безпорадність, страх, відчай відчували рідні смертельно хворих. Тим паче, що у нас над такими хворими знущаються й після смерті, відправляючи на розтин. Не зважаючи на документи, які є підтвердженням того, що людина відправлена на симптоматичне лікування (яке означає, що ми вже не лікуємо бабусю, а лише полегшуємо її страждання наркотичними знеболювальними). Отака у нас міліція…
– Що Ви маєте на увазі?
– Моя бабуся була смертельно хворою. Ми з лікарями боролися за її життя стільки, скільки могли, але прийшов час, коли варто було готуватись до найгіршого. Не тільки психологічно, а й формально. Ті, хто лікував бабусю вонкодиспансері, розповіли, що ми маємо зробити, коли її серце зупиниться. Ми хотіли, щоб після смерті бабусю перевезли до моргу Кіровоградського онкологічного диспансеру (тим паче, що ми живемо неподалік від нього), тому що саме там, як ніде, знали що саме потрібно робити з тілом померлої. Нам сказали: бабуся у такому стані, що проблем із визначенням моргу, а тим паче реєстрацією смерті, не буде. Це підтвердив і терапевт, який бачив бабусю за кілька днів до смерті і зробив відповідний запис у її картці, щоб ми потім показали його в міліції. Проте, коли це сталось, представники правоохоронних органів практично без слів видали довідку про необхідність перевірити чи бабуся померла своєю смертю. Хоча ми мали всі необхідні документи, які, до речі, є відповідями на кілька пунктів їх постанови. Вони простовідмовилисяїх подивитися. Бабуся помирала дуже страшно. Вона втратила дуже багато крові (через тяжку стадію гінекологічного раку), яка не зупинялась і після смерті. І замість того, щоб нормально підготувати тіло покійної допроводів в останній путь у моргу за кількасот метрів від нашого будинку, її закривавлене тіло «протрусили» нашими прекрасними дорогами аж на селище Нове. Добре, що ми вчасно отримали довідку про смерть і нам вдалось уберегти бабусю від розтину – знущання над її змученим від хвороби тілом.
– Як у міліції пояснили таку свою поведінку?
– Вони не дуже коректно порадили моїй мамі уважно прочитати кримінально-процесуальний кодекс і «нєпрєрєкаться». Ми просили розповісти про цей так званий «кодекс» медпрацівників, на що вони здивовано знизували плечима. Тільки згодом, компетентна людина пояснила нам, що вийшов новий документ, який говорить, що всіх, хто помер удома, необхідно відправляти на розтин. Але що то за новий документ, про який не знають ні лікарі онкодиспансеру, ні дільничні терапевти, яким чи не щодня доводиться констатувати смерть?
– Існування хоспісу допомогло б уникнути цієї ситуації?
– Якби система хоспісу повноцінно працювала на Кіровоградщині, то, звісно, цієї складної ситуації з реєстрацією смерті та визначенням моргу для тіла не було б. Більше того, останні дні бабусі небули б такими страшними для нас і болючими для неї. Можна було б знеболити її страждання. Все невідбувалося б так жахливо.
– Ви щось робите зараз для продовження справи?
– Історія рухається по колу. Спочатку я була в силах тільки піднімати цю тему всіма можливими способами, потім я продовжувала це робити, але ще й разом із родиною боролась за життя бабусі. Зараз її немає. І я знову в силах тільки піднімати цю тему. Піднімати гучніше і потужніше! Адже це важливо! Останні подихи смертельно хворих не повинні бути такими тяжкими. Але лише моїх сил і сил моєї родини замало. Ми маємо усі говорити про це.
Люди зрозуміли, що народжувати дітей вдома на дивані це зайві страждання, яких можна уникнути, і тому створили пологові будинки. То чому ми не можемо попіклуватись про смертельно хворих, полегшити їх страждання і створити хоспіс?
Ольга Ткаченко, Перша електронна газета.
Відео про митарства Євгенії Ткаченко можна дивитися тут: