Важливо

«Українська Голгофа» в Кіровограді (ФОТО)

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

У Кіровоградському обласному художньому музеї в рамках відзначення Дня пам’яті жертв голодоморів в Україні розгорнуто експозицію «Українська Голгофа».

Частину експозиції складають інформаційні-ілюстративні матеріали, які висвітлюють хронологію, засоби та жахливі наслідки фактичної війни радянського режиму проти сільських трударів, що розвіюють міф про «комуністичний рай» як найбільш досконалу форму державного устрою. Частина цих матеріалів піднімає тему вшанування пам’яті жертв голодоморів в Україні, причому, як на теренах нашої держави, так і за її межами. Унікальними експонатами виставки є також пам’ятні монети номіналом 5 гривен із серії «Голодомор – геноцид українського народу» (2008), виконані до 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 років в Україні.

Художню частину експозиції складають твори кіровоградських професійних художників, членів Спілки художників України, які, продемонстрували активну громадянську позицію та небайдуже ставлення до історії, відобразивши жахливі наслідки голодоморів, переважно – 1932-1933 років. Серед таких патріотів – Микола Бондаренко (1914-1999) – автор цілої серії робіт національно-патріотичного спрямування. У своїй невеликій за розміром роботі з лаконічною назвою «Зима 1933-го» (1993) художник зумів передати величезні масштаби трагедії українського народу, що став жертвою штучно влаштованого геноциду. Вражає своїм драматизмом і картина самобутнього кіровоградського художника Фелікса Полонського з красномовною назвою «Безвихідь» (2008), яка до болі реалістично передає безвихідь людей, приречених на мученицьку смерть. Не можуть залишити байдужим вимучені голодом фігури жінки і хлопчика, застиглих в очікуванні смерті, як порятунку від нелюдських страждань. Приреченість цілого народу передає і робота Володимира Чорного «Без надії. Голод 1933-го» (2008) із серії «Українські трагедії».

Уже традиційно на виставках відповідного тематичного спрямування частину експозиції обов’язково складають твори, присвячені темі скорботи за невинно убієнними. Не стала виключенням і дана експозиція, на якій представлені роботи Володимира Волохова «Пам’яті голодомору» (1995), Андрія Надєждіна «Втрачений рай. Чорна пасхалія» (2006) та інші. В них – пам’ять про загиблих та застереження живим.

Головна мета експозиції «Українська Голгофа» – на основі об’єктивної, незаангажованої інформації та засобами образотворчого мистецтва змусити людей замислитись над жахливими та повчальними сторінками історії нашого народу, до яких відносяться, зокрема, голодомори 1921-1922, 1932-1933 та 1946-1947 років, наглядно проілюструвавши антинародну сутність більшовицького режиму.

Ушанування на державному рівні пам’яті тих, хто прийняв мученицьку смерть від голоду внаслідок злочинних дій більшовицької влади, розпочалося у 1999-му році згідно відповідного Указу Президента України Леоніда Кучми. Нового розвитку ця тема отримала після Помаранчевої Революції, за часів правління президента Віктора Ющенка, ставши навіть своєрідним брендом останнього.

Революція Гідності, інтервенція та війна на сході країни вивели рівень свідомості українського суспільства та політичної еліти нації на якісно новий рівень, що внесло корективи у трактування багатьох історичних подій та, навіть, сприяло оновленню концептуальних підходів щодо їх відзначення. Саме цим, зокрема, пояснюється поява Указу Президента України Петра Порошенка № 830/2014 від 29 жовтня 2014 року «Про заходи у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів», у якому, на відміну від попередніх років, мова йде не тільки про вшанування пам’яті жертв геноциду українського народу 1932-1933 років, а й голодоморів 1921-1922 та 1946-1947 років, що є цілком логічним і обґрунтованим з історичної точки зору.

Ці голодомори – як три круги пекла, через які довелося пройти українському народу, втративши кращих своїх синів та доньок. На жаль, подібне явище – закономірне для радянської тоталітарної держави з її недолугими методами керівництва, повним ігноруванням прав людини та злочинною політикою, спрямованою на повну фізичну ліквідацію не тільки окремих особистостей, а й цілих соціальних класів, що не вписувались в структуру тогочасного плебейського суспільства. На них ставили тавро «контрреволюційних елементів» та «ворогів народу», але, як правило, єдиним «злочином» цих людей було те, що вони за рівнем свого інтелекту і культури стояли незрівнянно вище «гегемонів», одержимих маніакальною ідеєю побудувати для себе «світле майбутнє», нехай, навіть, ціною життя мільйонів інших людей.

Тож фізична ліквідація українського селянства як «контрреволюційного елементу, пронизаного духом українського буржуазного націоналізму» стало страшним, але, на жаль, логічним продовженням більшовицької політики по знищенню тогочасної еліти – дворян, купців, православних священників, представників інтелігенції. Разом з відмовою від православних цінностей, які віками живили душу нашого народу, та запровадженням бісівської комуністичної ідеології, це породило катастрофічні та незворотні згубні наслідки, в першу чергу – у духовній сфері. Були зламані не тільки традиційні економічні та правові відносини, а й споконвічні національні традиції, звичаї, цінності.

І все ж таки у кожного з трьох голодоморів були свої специфічні риси та об’єктивні причини.

Так, скажімо, головною причиною голоду 1921-1922 років стала запроваджена більшовиками політика «Воєнного комунізму», внаслідок якої на теренах Російської імперії загинуло понад 5 мільйонів чоловік, левова частка яких – наші співвітчизники.

Голодомор 1932-1933 років, визнаний офіційно як геноцид українського народу, мав найбільш жахливі наслідки, адже його жертвами стало близько 8 мільйонів українських селян. Жахливим є і той факт, що на відміну від двох інших голодоморів, викликаних частково Громадянською та ІІ Світовою війнами, цей голодомор був влаштований штучно з метою знищення носіїв національної ідеї, приборкання та залякування непокірних українців з подальшим їх закріпаченням. Мільйонам людей, які чесно працювали на своїй землі, годуючи своїм хлібом майже всю Європу, було винесено смертний вирок через історичний антагонізм між тоталітарною державою та вільними хліборобами. Про те, що це був наказ вмерти, який не підлягає оскарженню, красномовно свідчать, зокрема, суворі покарання для тих, хто намагався вирватися із штучно влаштованого пекла. Так, скажімо, на кордоні України з відносно благополучною Білорусією стояли загони міліції і відловлювали, з усіма відповідними наслідками, тих хто намагався прорватися туди з метою обміну речей на бодай якусь їжу.

Голодомор 1946-1947 років, як вже зазначалось вище, був частково викликаний спустошливими хвилями ІІ Світової війни. Але вагому лепту у цю подію внесли злочинна політика більшовицької влади по відношенню до власного народу, безправне, фактично – рабське становище радянських людей, особливо – колгоспників, та така невчасна засуха. Як наслідок – понад 1 мільйон загиблих тільки в Україні. Заради справедливості треба відзначити, що, на відміну від подій 1932-1933 років, влада намагалася пом’якшити наслідки післявоєнного голоду, але в умовах мілітаризованої тоталітарної держави вирішити проблему в цілому було нереально через додаткові перепони, викликані тією ж системою. Внаслідок нужденного становища колгоспників, посиленого насильницьким відбиранням зерна врожаю 1946-го року розпочався спротив у пасивній формі, який більшовицька влада кваліфікувала як страшний злочин, називаючи його своїм улюбленим словом – «саботаж» та суворо караючи «винних». Багато колгоспних керівників, що намагалися врятувати своїх односельців від голоду, були оголошені «саботажниками» і покарані – їх виключали з партії, виганяли з роботи, і, навіть, позбавляли волі, запроторюючи в тюрми та концтабори.

Радянська каральна система продовжувала працювати у своєму дусі, тож становище народу, який виніс на своїх плечах основний тягар війни, врятувавши світ від коричневої чуми, залишалося незмінним, фактично – рабським.

Сьогодні часто можна почути: «Знову ви про голодомор! Скільки можна?!». Не тільки можна, а й треба. Адже ми поступово очищаємося від комуністичної скверни, повертаючись до відібраного у нас червоними язичниками православ’я. Відкидаючи радянські міфи і догми, ми заново вчимося сприймати власну історію через призму православних цінностей, розуміючи, що пам’ять про жертв голодоморів – наш православний обов’язок.

Олег Юрченко, старший науковий співробітник Кіровоградського обласного художнього музею, для Першої електронної.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*