Важливо

За ініціативи народного депутата Станіслава Березкіна в області відбулася благодійна акція (ФОТО, ВІДЕО)

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

Акція «Поділись хлібом заради майбутнього!», приурочена річниці Голодомору, вже стала традицією. Її започаткували торік за ініціативи народного депутата України Станіслава Березкіна. Як і рік тому, представники депутата провідали стареньких, які пережили голод, записали свідчення людей та передали їм хліб, як символ життя, достатку, благополуччя.

У Компаніївському районі кореспондент Першої електронної разом із представником благодійного фонду народного депутата Станіслава Березкіна «Добротвір» Іваном Литвином напередодні Дня пам’яті відвідав свідків Голодомору 1932-1933 років.

Перший, до кого завітали благодійники, – 89-річний Василь Хільченко, який нині мешкає в Компаніївці. Чоловік родом із Губівки, де дитиною пережив жахливі події Великого Голоду.

«У тридцять другім році мені було сім років, уже до школи ходив з осені, розповідає Василь Гурович. – Пам’ятаю ті часи епізодами, які схопила дитяча пам’ять. Більше всього – із того, що відбувалося на нашому краї. Зараз такого немає, а тоді село ділилося на краї (щось на кшталт кутків, мікрорайонів – Ред.).

Були Дубинівка, Одеса, Куренівка, Валер. Запам’яталося, як проводили колективізацію в тридцятім році. Мені було п’ять років, і я як зараз пам’ятаю: мене поставили на підвіконня, і я стояв на ньому, не дістаючи верху вікна головою. Але бачив, як із двору виїжджав запряжений віз, а до нього прив’язали воли, корову. Інші виганяли овець. Одним словом, за якийсь час двір спорожнів повністю.

Василь Хільченко розповідає й про те, як розкуркулювали сусідів – активісти виносили все з хати начисто, чистили все збіжжя. Доходило до того, що взимку знімали з людей навіть те, що було на них вдягнуто.

«Дід мав цілик комплекс – млин з олійнею. Все – як корова язиком злизала… А у 1932 році колективізація вже завершилася, – продовжує очевидець. – Перед цим у людей все відібрали, лишили тільки городину. Тож восени якось перебивалися, а городини вистачило десь до нового року. Тоді, 1932 року, й помер мій дід по батькові. Померли Максими. Так їх називали в селі, очевидно прізвище їхнє було Максименки. Троє їх було, жили за кілька хат від нас, тому добре запам’ятав.

Далі Василь Гурович перераховує низку прізвищ і прізвиськ тих, хто помер на їхньому краї, дивуючи міцністю пам’яті. Його бабуся померла від голоду вже в 1933-му.

Кілька років тому в нашій районній газеті писали, що в Губівці в Голодомор померло сімнадцять чоловік. Це разів у десять менше, ніж було насправді. Бо в селі цілі вулиці спорожніли! На тій же Дубинівці дві верхні від Інгулу вулиці опустіли. На Одесі – також. Тож можна судити, скільки людей згинуло. Правда, ще слід сказати, що була міграція. Хто розумніший і сильніший, той від голоду тікав. Але більшість сиділи на місці. Навіть не припускали думки кинути свою хату. Так і помирали на місці.

Як же рятувалися від голоду? Діти могли підхарчовуватися в дитсадку, де їм давали якесь вариво, яке назвати Василь Гурович не може, більше всього, каже він, готували ту «страву» із лушпиння від проса.

«Хліб… Ми поняття не мали, що це таке, – згадує далі він. – Хто де щось дістав, то навіть перетовкти не можна було. Адже почують звук – прибіжать активісти і все заберуть. Тож робили тертушки і нишком перетирали збіжжя. А навесні до цього додавали листя молодої лободи. Хто мав сили піти в поле, той знаходив місця, де миші нагрібали капами залишки зерна мишію. Збирали, мили, розтирали і щось із цього готували. У школі в тридцять третім нам варили так звані гарячі сніданки: вода із дрібкою крупи… Тим жити не можна було. Та й мало дітей до школи ходило, взимку взагалі не ходили – безсилі й пухлі лежали вдома.

Голод відступив десь в 1934 році. І не тому, що влада почала давати харчі, а через те, що вже й активісти повмирали від голоду. Ось тоді вже з’явилася, як він каже, можливість щось «покласти до кишені».

«Того року вже можна було вкрасти дещицю пшениці чи іншого зерна. Хліба ще не пекли, але тоді вже готували маторженики. З гарбуза, якщо була картопля – із неї ліпили. Часто брали пусті кукурудзяні качани, перемелювали, відсівали і додавали до цього картоплю.

А урожай тоді був надзвичайний, згадує дід Василь: «У церкву засипали стільки хліба, що стіни валилися. Але ж її і день і ніч охороняли озброєні люди, нікого не підпускали. І лише десь у 1935 році колгоспникам почали давати на трудодень грамів по 200 зерна пшениці чи ячменю. А справжній хліб Василь Гурович побачив аж у тридцять сьомому.

«Я не був у концтаборах, але я вважаю, що голод 32-33 — це був загальнодержавний концтабір. Створили це свідомо. Хотіли знищити цілий народ!

Завітали гості й до двох самотніх жительок села Зелене. Їхні свідчення, хай і скромніші від тих, які оповів дід Василь, але точно підтверджують його спогади. Скажімо, Ганна Ковтуненко крізь сльози згадує «рецепт» тих самих маторжеників. Про те, що родина вижила завдяки корові і молитвам до Бога.

А її сусідка Марія Шаботіна розповіла про те, як поночі голодні односельчани рвали на полі льон. Потім його сушили в печі, товкли в ступі і пекли коржики. Вона також згадує про те, як вижити допомогли миші, що на полі складували мишій, із зерен якого варили кашку. І про велике число померлих.

Сьогодні, коли в Україні триває неоголошена війна, особливо актуальним є взаємодопомога та милосердя. Важливо про це пам’ятати та допомагати тим, хто цього потребує, як це робить Благодійний фонд Станіслава Березкіна «Добротвір».

Відеоспілкування з компаніївськими очевидцями Голодомору

Ігор Крушеницький для Першої електронної газети.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*