Зазвичай, вітаючи людину з днем народження, бажають їй прожити до ста років. Та попри побажання, не багато сьогодні є таких довгожителів, які впевнено переступають цей віковий поріг і крокують далі по відміряній Богом життєвій дорозі.
Тим часом жителька Камбурліївки Любов Йосипівна Клюєва торує по цій землі свій 104-й рік життя.
Драматична доля випала цій невтомній сільській трудівниці. Та й як могло бути інакше, коли вона – свідок і революції, і громадянської та Великої Вітчизняної війн, і колективізації з розкуркуленням, і капіталізації з перебудовою…
Але, як зазначає вона сама, з Господньою поміччю та завдяки добрим людям все вдалося пережити. А найголовніше — в свої роки зберегла жінка всі найкращі людські якості — доброзичливість, гостинність, милосердя…
Нині Любов Йосипівна мешкає з сином Анатолієм Юхимовичем та невісткою Валентиною Григорівною та її мамою — теж довгожителькою — 96-річною Лукерією Борисівною Чаусовою.
Доглядає весь цей «не ходячий батальйон» наймолодша з жінок — Валентина Григорівна. Сама має проблеми з ногами (ледве пересувається), а «на її руках» ще й хворий чоловік та дві бабусі.
На обійсті — охайно, чисто. А Валентина Григорівна ще й прихвалює свекруху та маму, що не дивлячись на роки — обслуговують себе, жаліючи її, не вередують через недуги.
Любові Йосипівни з задоволенням ділиться спогадами та все дивується, що не зважаючи на те, що їй довелось пережити — живе й досі, і навіть має можливість приглянути за собою. Справжнє здивування викликають її феноменальна пам’ять, сила духу, вміння цікаво спілкуватися та почуття гумору.
— Уповаю на Небеса! — оповідає довгожителька. — Скільки тобі назначено — живи і Господа хвали!
Дуже тяжкими та гіркими видалися роки мого життя: рання втрата мами (в чотири роки), громадянська та Вітчизняна війни, колективізація, голод, хвороби та епідемії, з ранніх років – поневіряння по заробітках. Все потрібно було пережити. Я вже прошу Бога, щоб вкоротив мені віку, бо шкода Валю (невістку) — скільки їй, теж хворій, біля нас клопотів, – бідкається бабуся.
Невеличка, жвава, у непомірно великих, округлих, ще «совдепівських» окулярах, Любов Йосипівна схожа на велику дитину, яка радіє гостям і оживляється, поспішаючи висловити все, що на душі, повідати про те, що довелось пережити…
Народилася Любов Клюєва в місті Таганрог Ростовської області в сім’ї звичайних селян, які жили бідно. Було в батьків троє дітей: окрім Люби — ще два сина.
У 1915 році померла мама. Потім почалися революційні події.
— Нас троє залишилось на батька, — розповідає Любов Йосипівна. — Важко йому було. Він і в притулок нас здавав, і бабів-доглядальниць наймав. Поїхав потім на батьківщину — у Диківку Знам’янського району, дізнатись, чи зможе з нами туди виїхати. А повернувшись, застав вже мене одну — брюшний тиф та малярія забрали моїх братів, і я була хвора — в лікарні.
Дуже страшні були 18-ті роки: роботи немає, кругом розруха, паніка. Наймався батько на різні роботи. Але то були крихти. У 1920 році переїхали ми нарешті в Диківку. Прийняв нас дуже гостинно батьків брат, хоч в самого було сім душ сім’ї: крім них із дружиною — четверо дітей та мати. Але знову біда — і в дядька жінка померла. Та ми тримались купи й далі. Хай буде дядькові земля пухом — ніколи нас не ображав, не виганяв. Завжди знаходив чим поділитись. А в ті роки страшний недорід був, вродили лише просо та гречка. До цих пір пам’ятаю величезні гречані галушки, які ми їли не так як зараз — кожен зі своєї тарілки, а з однієї, виловлюючи заточеними шпичками та припиваючи юшкою!..
Пішов батько Люби працювати по людях. На той час багато жінок позалишались вдовами. Він і пристав до одної.
— Та не потрібен був мачусі «хвостик», — говорить про себе Любов Йосипівна, — тож пішла я найматися на роботу. Дітей гляділа, прибирала, допомагала в господарстві — так і виросла. Якось приїхав до сусідів один чоловік і став розповідати, що в Онуфріївці відкривається свинорадгосп і туди набираються люди. Я й поїхала. Там уже були збудовані величезні свинарники. Після роботи не було куди діватись, тож ночувала прямо на фермі. А згодом добрі жінки з Камбурліївки — то одна, то інша, почали брати мене додому ночувати. Ніколи не забуду їх доброти.
У 1934-му році Люба вийшла заміж. Народила доньку й сина. Камбурліївка стала її другою батьківщиною. Та робота в чоловіка була такою, що часто їхав із села та невірним виявився зрештою. Покинув дружину з дітьми біля батьків, а сам оселився в Кобеляках з іншою. Там ще чотирьох дітей нажив. Нині, хоч для когось і видасться дивним, родичаються.
Ростила дітей Любов Йосипівна фактично сама, тяжко працюючи. І голодовку 1947 року пережили, і окупацію. Виходила потім ще раз заміж. У 1949 році народила сина Василя. Уже пережила двох своїх дітей: Надя і Василь померли через хвороби, обоє у віці 59 років.
— Єдиний залишився Анатолій, — киває головою на сина поряд себе старенька. — Теж хворий. Переніс складну операцію в голові. Витягли з того світу. На одне око тепер не бачить.
З великою любов’ю говорить довгожителька і про своїх онуків, у яких жива довго в Кременчуці.
— Восьмий поверх. Звісно — не село. Але гаряча та холодна вода — коли хочеш купайся. Їсти наготовлено завжди. Онучка ще й проконтролює сина, який тоді школярем був, щоб розігрів обід та подав мені. Дуже їм вдячна за все. Не ображали ніколи. Онуків у мене 12-ть душ, а правнуків та праправнуків — вже й не порахую!
Чотири роки тому повернулась Любов Йосипівна назад в Камбурліївку. Живуть тепер старенькі вкупі.
– Одна з невісток, Ліля, у нас — медик. То ми до неї дзвонимо і вдень, і вночі, бо в кожного якась болячка, — з вдячністю зазначає баба Люба. – Допомагають нам усі — сини Анатолій та Віталій, невістки Ліля та Люда, онуки. Приїздять часто. Привозять потрібне: і ліки, й продукти.
Потребує особливого догляду і мама Валентини Клюєвої — Лукерія Борисівна. Теж нелегке життя прожила. Чоловік загинув на фронті. Бачила вона з дітьми і голод, і холод. У Велику Вітчизняну війну отримала вічну, жорстоку рану — втратила маленьку доньку (сестру Валентини Григорівни) — німці викинули її немовлям на мороз. 25 років пропрацювала Лукерія Борисівна дояркою в колгоспі.
А довгожителька Баба Люба всі свої оповіді щедро перемежовує побажаннями:
— Здоров’я вам, діти, миру і добра, щастя! Хай береже вас Бог! І дякуйте йому за все. За всі випробування. Ніхто не знає моїх 103-х літ — один Господь тільки. Він мені їх намітив — я їх і живу. Нелегкі й зараз часи. Та треба вміти все пережити.
А ще може старенька розвеселити присутніх наостанок однією з післяреволюційних частівок. Близько години спілкування спливли — неначе п’ять хвилин.
Після гостин з нагоди дня народження бабуся довго махала усім вслід рукою. А навздогін просила, щоб побільше газет зі статтею про неї передала їй з редакції. Треба ж роздати онукам, правнукам…
Руслана СОРОКА для Першої електронної газети.
P.S. Від редакцій «Придніпров’я» та «Голосу України» бабуся отримає не лише свіжі номери з розповіддю про неї, а ще й передплату на на 2015 рік — буде знати новини району та всієї України.
Щоправда сама читати навряд чи зможе — дуже вже старі має окуляри, яким уже понад тридцять років, з помутнілими лінзами та скручені дротиком. А може ще хтось подарує, чи влада потурбується…