Важливо

Окупована Макіївка: жити під обстрілом набридло, але батьківщину захищати не поспішають

Минулого тижня Перша електронна поспілкувалася з літнім подружжям з Алчевська. Днями ж нам вдалося зв’язатися з молодою сім’єю, яка мешкає у Макіївці.  Отже, як живуть люди в підконтрольній терористам Макіївці, Першій електронній розповіли Ганна (25 років) та Максим (26 років).

Коли навесні Луганщиною і Донеччиною прокотилася хвиля федералізації, Ганна з Максимом саме переїхали з Донецька до Макіївки. Вони ще бачили мітинги за створення ДНР, чули про народне голосування, але ні в томі, ні в іншому участі не брали. Як пригадує Ганна, крики натовпу мітингувальниів вона чула з балкону квартири, адже в Донецьку мешкала недалеко від центру міста (у батьків чоловіка). Проте ніхто з її знайомих і родичів на мітинги не ходив.

«Как экономист я понимала, что Донбасс в одиночку долго не протянет, а для России наш регион будет спасательным кругом – она просто выкачает наши ресурсы, забросает наш рынок своим товаром и…  и все. Будем барахтаться сами в своих проблемах. Люди России не нужны. Я вообще не понимаю, как наши могли купится на экономические блага от России. У нее вон какая огромная территория, а толк только в больших городах есть», –  розповідає Ганна.

На псевдо-голосування ні молодята, ні їхні батьки теж не ходили. Більш того, вони запевняють, що голосування ігнорували всі мешканці будинку, у якому мешкає подружжя.

До Макіївки Ганна й Максим переїхали наприкінці травня. Про те, щоб тікати з Донеччини взагалі не думали – були переконані, що ДНР – це явище тимчасове і не серйозне. В розгортання такого масштабного військового конфлікту взагалі повірити не могли, навіть коли над головою почали літати кулі, а на вулицях лунали вибухи.

«Все казалось страшным сном. Я верила в то, что вот-вот проснусь, но все не просыпалась. Сам факт появления какой-то ДНР казался нереальным. А война… Техника, солдаты, взрывы, перестрелки… Это не наша Украина! Мне это все до сих пор кажется не настоящим. Головой я понимаю, что война реальная, но сознание отказывается верить в такую реальность», – розповідає Ганна.

Спочатку подружжя дуже переймалося збереженням майна – нещодавно придбаної і відремонтованої квартири. Думали, що конфлікт триватиме максимум кілька тижнів і точно буде без жертв. Коли зрозуміли наскільки помилялося, було вже запізно.

«У меня была возможность забрать ребенка, сесть на поезд и поехать к родственникам в Винницкую область. Но я не хотела оставлять мужа одного. Его бы не выпустили за пределы области: сначала ДНРовцы шныряли по всех вокзалах и собирали мужчин и парней – окопы рыть, живыми щитами стоять под обстрелом… А потом слух пошел, что всех мужчин, кому удается доехать до границ Донецкой области, снимают с поездов украинские солдаты и заставляют идти в ополчение. А там ведь ни оружия, ни спецзащиты нету… », – налякана такими чутками, Ганна вирішила не ризикувати чоловіком і залишитися в Макіївці разом з ним.

На питання, чому не йдеш Батьківщину захищати, Максим відповідає впевнено: «Это не моя война». Чия це війна і чому тут, на Донбасі, гинуть хлопці з усієї України, він не знає. Факти про ледь не щоденні траури і прощання з військовими в Кіровограді трохи похитнули його впевненість, але бажання ставати на захист нехай не України, а хоча б Донеччини, у Максима на з’явилося. У своїх виправданнях він апелює до того, що має молоду дружину і 4-річного сина, що не служив в армії і не має відповідного досвіду. Проте, після слів кореспондента Першої електронної про сотні загиблих чоловіків, батьків, синів, у яких залишилися старенькі батьки і вагітні дружини, осиротіли малолітні дітки, Максим просто змовк.

 Сьогодні Макіївка заблокована українськими військами, а в місті керують терористи й місцевий криміналітет. Люди взагалі не виходять на вулиці. По-перше, немає приводу – зарплати вже три місяці ніхто не платить, грошей у людей немає, магазини розграбовані терористами, банки давно зачинилися, не працюють державні установи, дитячі садочки, пошта, лікарні й аптеки. Місто завмерло в очікуванні. По-друге, як розповідає Ганна, у терористів є улюблена забава – розстрілювати перехожих.

«Они постоянно пьяные. Уже давно выгребли все, что было в магазинах, но трезвее от этого не стали. Откуда они берут спиртное – ума не приложу. Пару раз видела их лицо в лицо, а глаза то и них стеклянные… Даже не знаю пьяные или обкуренные чем то… но точно не нормальные… », – пригадує Ганна.

Жінка розповідає, що терористи полюбляють сісти на одному з балконів багатоповерхівки і наввипередки розстрілювати людей, які виходять на вулицю – змагаються у влучності і швидкості. Іншою «забавою» для них є «сафарі», коли на двох-трьох машинах вони ганяються за перехожими, а загнавши в глухий кут, просто здійснюють наїзд.

Також Ганна розповіла, як сама ледь не втратила сім’ю і життя: «Когда мы в Макеевку только переехали, было не так страшно. Как сейчас. Тогда эпицентром зла нам казался Донецк. Но сейчас тут… В июне мы ехали с мужем и сыночком с магазина (тогда еще было что покупать и за что покупать). Сфетофор нам показал зеленый свет и Макс поехал. Слева ехали ДЕРовцы на внедорожнике. Они со всей дури ударили нашу «пятерку». Машину развернуло, как юлу, и откинуло к обочине. Остановились мы благодаря столбу, об который ударились. Слава Богу, что никто не пострадал и что машина не загорелась. Но тут подбежали ДНРовцы с автоматами, вырвали помятую дверку и вытащили Макса с машины. Один держал его за футболку, а другой тыкал автоматом в самый нос и кричал, что убьет. Я сидела, прижав малыша к себе и… и вообще не знаю о чем думала и думала ли вообще о чем-то… Олежка (сын) сначала молчал (наверное получил шок), а потом начал отталкиваться от меня и кричать испугано. А у меня с головы на лицо кровь течет струей… Тогда они нас отпустили. Бросили мужа на землю и уехали».

Ганна з Максимом ледве дісталися додому – машина вже не заводилася, тож довелося просто штовхати її. Залишивши розбиту «п’ятірку» біля під’їзду, вони й подумати не могли, що таке майже корито може комусь знадобитися. Але таки знадобилося, бо на ранок машини вже не було.

 До таких вже буденних для Макіївки речей, додалися нові – обстріли житлових кварталів з артилерійських установок. «Мы уже различаем, когда стреляют с «Града», а когда с гаубицы. Почти две недели спим в коридоре, чтобы быстрее покинуть квартиру, если начнут стрелять в наш дом. Выживаем за счет «закрутки» (хорошо, что мама наготовила всяких консерваций на зиму). На улицу выходим только вечером, когда еще не темно, но уже мгла. Тогда сынишка может подышать свежим воздухом и немножко поиграть во дворе. Но от подъезда никуда не отходим. Каждый день стараемся общаться с соседями, даже с людьми, с которыми раньше никогда не говорили (в городе всегда так – часто даже не знаешь тех, кто живет с тобой на одном этаже). Теперь мы все сдружились, поддерживаем друг друга», – розповіла Ганна.

Жінка каже, що вечорами, збираючись на дитячому майданчику, жінки просто плачуть. Плачуть нишком, доки діти граються. Під час таких прогулянок, які бувають раз на кілька днів, обов’язково виставляють «постових» на балконах і на доріжках, які ведуть у двір будинку. Постові попереджають про наближення терористів, машин, підозрілих людей, про початок обстрілу тощо.

Вікна в квартирі Ганни й Максима, як і в їхніх сусідів, розбилися під час одного з обстрілів. Місця, де нещодавно поставили новенькі склопакети, тепер закриті ДСП, ДВП та дошками, які залишилися після ремонту. Світло в квартирі вже давно не вмикають: спочатку боялися, бо терористи любили постріляти у вікна, а потім було пошкоджено систему електромереж. Вода є з перебоями. Точніше – іноді з’являється, бо ж насосна станція працює від електроенергії. В такі дні мешканці Макіївки намагаються заповнити водою все, що тільки можна. Миються дуже економно, бо ж не знають, коли ще буде можливість поповнити запаси. П’ють ту ж саму воду – з-під крана, хоча раніше купували бутильовану в магазинах.  Перших два тижні шлунки дуже болісно реагували на таку переміну, а зараз, як каже Ганна, чи то організм звик до хлорки, чи то свідомість вже не реагує на біль.

«Надоело так жить. Надоело всего бояться. Ребенок постоянно плачет, не понимает, почему нельзя на улицу, почему темнота в доме! А самое страшное, что в освобожденных городах снова начинаются диверсии. Когда это закончиться? Когда нас освободят?»,  – запитує Ганна. А Максим все мовчить.

 Світлана Томашевська, Перша електронна газета.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар