Важливо

Сержант Сидоренко: ми захищали і захищатимемо свою Україну

Олександр Сидоренко доброволець однієї з частин 79- ої Миколаївської аеромобільної бригади, яка нещодавно в результаті спецоперації була виведена з оточення, в якому бійці перебували 18 днів в зоні АТО.

Спілкуючись з сержантом Олександром Сидоренком, ми намагалися зрозуміти, що ж дало їм сили вистояти під нещадним артилерійським обстрілом. Яким чином, в умовах жорсткої економії боєприпасів, вони зуміли не втратити віру і вистояти, щоб нині повернутися на деякий час до рідних домівок.

Олександр Сидоренко з Новоукраїнки, до речі, засновник обласного громадського руху «Гаї не Дай»,  був небагатослівним, як і багато з тих, хто пройшов цю неоголошену війну: “Важко усім. Особливо боляче бачити смерть бойових товаришів, зруйновані території. Чорна вигоріла вщент земля, незібраний врожай, що перетворився на попелище. Заміновані дороги. Дуже важко бачити це і розуміти що усе це в нашій країні, з нашими людьми…

Там одностороння війна. Ми, як армія, відчуваємо себе зв’язаними по рукам і ногам. На старій військові техніці, з мінімальним бойовим оснащенням, ми все ж таки виконували поставлені командуванням задачі, бо знали і знаємо – накази не обговорюються.

Крім того, ми, як штурмовий підрозділ повітрянодесантних військ, більш спрямованні на ведення рукопашного та тактичного наступального бою, а нам довелося тримати оборону від ворога, який поливав нас мінометним вогнем та «Градом» та виконувати завдання прикордонників.

Звичайно, нам тяжко ще й від того, що ми є прямими свідками того, як військове командування здає наші позиції. Це й стає причиною великої кількості загиблих серед наших український бійців”.

З початку бойових дій на Сході, доброволець сержант Олександр Сидоренко був в АТО. Він жодного разу не пошкодував про те, що пішов захищати свою Батьківщину:  “Можливо хтось і пішов туди, щоб отримати статус учасника АТО, але більшість пішла захищати Україну”, – говорить Олександр. “Стоячи обличчям до ворога ми розуміємо, що позаду наші сімї, рідні, близькі і цю «хворобу» потрібно знищити ще в зародку не давши їй перетворитись у велику пухлину.

Сьогодні ми поряд з рідними, але розуміємо, що нам доведеться повернутися, бо ж ми вже були там, ми пройшли випробування і кожен з нас напевно знає відповідь на запитання «Хто туди піде?…» « Туди підемо ми, бо хто, якщо не ми? Тим паче, що девіз десантників «Ніхто, крім нас»”.

…Сьогодні сміливі хлопці б’ються за нашу незалежність і можливість самостійного вибору майбутнього для всієї країни. І зараз, як ніколи, необхідна допомога українській армії для відновлення її колишнього потенціалу і могутності.

«Найбільшу ж і реальну допомогу ми отримуємо безпосередньо від тих, хто лишився вдома, рідних, знайомих, близьких, ново українських активістів», – наголошує О.Сидоренко. “Ми не завжди могли відповісти на телефонні дзвінки. Але отримавши повідомлення: « Ну як Ви там? Тримайтеся!”, ми відчували і той призабутий з роками патріотизм, і козацький дух, і дідівський героїзм».

Олена Комісаренко для Першої електронної

Поширити:

Залишити коментар:

коментар