Якщо уявити, що військовий підрозділ – це єдиний організм, то Олександр – його очі. Звісно, у переносному значенні. Військовослужбовець, з яким мала честь поспілкуватися «Нова газета», займається у батальйоні аеророзвідкою. Запускаючи безпілотні літальні апарати, він інформує своїх про активність бойовиків та можливу небезпеку.
Гірничодобувний інструмент на автомат боєць 42-го батальйону Олександр (у цивільному житті працював шахтарем) змінив ще у 2014 році. Тоді, після Революції Гідності та анексії Криму, він не міг дивитися по телевізору на те, що відбувається у країні, і вирішив піти на фронт добровольцем. «Коли я прийшов у військкомат під час першої хвилі мобілізації, мене повернули додому, сказавши, що я не підходжу за віком. Мені тоді був 41 рік, а рядовий склад набирався віком до 40 років. Під час другої хвилі мобілізації я вже пройшов медкомісію, але знайшли у мене якісь «давні гріхи», через які я знов не підійшов. Вже перед третьою хвилею хлопці порадили мені йти відразу в обласний комісаріат, що я і зробив. Там я зустрів першого комбата 42-го батальйону Юрія Борисовича Олефіренка, який після розмови направив мене до одного підполковника. Поспілкувався і з ним, пояснив, що не можу сидіти і бачити по телевізору всі ці події, вже двічі приходив добровольцем, а мене повертали назад. Після цього я і потрапив до батальйону», – згадує Олександр.
Вдома через його рішення піти добровольцем в зону АТО склалася напружена ситуація. «Під час третього візиту до військкомату мене запитали, чи готовий я вже сьогодні відбути до частини. Я відповів – готовий, бо що ж мені ще залишалося, адже стільки бігав сюди, просився… Прийшовши додому, сказав своїм, мовляв, так і так, іду в армію. Син відреагував більш-менш спокійно, а ось дружина з донькою дуже нервували і хвилювалися», – розповідає Олександр.
По прибутті до військової частини на Олександра та інших добровольців чекав інтенсивний курс підготовки, а вже через тиждень їх відправили до першого пункту призначення – міста Краматорська, де батальйон охороняв аеродром. Із середини осені 2014 роки стримував ворога на передовій поблизу Вуглегірська. За його словами, перший тиждень перебування у Вуглегірську минув більш-менш спокійно. Обстріли з артилерії велися, але не по їхніх позиціях.
«А потім почали обстрілювати і нас, – згадує військовослужбовець. – Під час одного із таких обстрілів снаряд розбив будівлю, у якій жили хлопці. По нашій позиції тоді вівся вогонь цілий день, і в момент затишшя хлопці вийшли із будівлі у своїх справах. І тут знову пролунали чергові постріли. Снаряд прилетів у вікно кімнати, де ми спали та відпочивали. Дивом, що там нікого не було у той момент…».
Схвально Олександр відгукується про волонтерів, які допомагали і допомагають армії чим можуть. Через тиждень після розмови із головою ГО «Патріот Кіровоградщини» у батальйоні з’явився безпілотник, яким і почав опікуватись боєць. Прослужив він, щоправда, недовго: під час одного із польотів його перехопили сепаратисти, але втрату швидко замінили.
«Я зателефонував Вадиму Нікітіну (керівнику ГО –Авт.), повідомив про втрату, і десь за тиждень нам привезли ще один безпілотник. Пропрацював він півроку, але за цей час зробив дуже багато», – розповідає військовий.
Займатися польотами безпілотників військовослужбовець почав наприкінці 2014 року після двотижневого навчання у штабі. З того часу за ним закріпився і його позивний – «Льотчик». Також боєць розповів історію про те, як довелося йому з побратимами шукати літальний апарат після невдалої посадки у безпосередній близькості до ворога. Трапилася ця подія у серпні 2015 року. Тоді, за словами військового, їм якраз передали новий безпілотник і командир дав наказ розвідати місцевість над промисловими зонами неподалік.
– Спершу я злітав на малу пром-зону, – розповідає Олександр. – Енергії, за моїми підрахунками, мало б вистачити, тому я полетів ще на велику промзону. Відзнявши усе там, я летів уже назад. А у безпілотників є функція, за якою, коли заряду батареї залишається 10%, апарат здійснює автоматичну посадку. Ним можна керувати, але він все одно намагатиметься сісти. І саме в той момент, коли заряд батареї був на відсотків 11-12, у мене «зависає» планшет, без якого я мушу керувати безпілотником всліпу. Поки я перезавантажив планшет і увімкнув програму – безпілотник зник. Я його тоді ще навмисно спустив донизу, оскільки підлітав до наших позицій. Чому він не долетів? Справа у тому, що туди летів він за вітром, а назад – проти, відповідно і швидкість його була меншою.
Олександр доповів про ситуацію командиру, розповівши, що апарат має бути десь поруч. Вирішили провести пошукові роботи. Позиції підрозділу знаходилися на висоті, а місце імовірного приземлення безпілотника – унизу. Між цими двома точками простягалася прострілювана з боку сепаратистів територія. Найцікавішим же, за словами бійця, було те, що програма показувала, що безпілотник прилетів додому і сів десь біля нього. Але оскільки він не чув звук польоту і не бачив його, стало зрозуміло, що приземлився він десь унизу. Разом із двома хлопцями Олександр пішов за картою того місця, де зник зв’язок із апаратом. Ходили, шукали, та так і не знайшли, довелося повертатися на позицію ні з чим.
«Скільки ми там лазили в пошуках, що я дивуюся, як це по нас ніхто не стріляв. Наші теж могли стріляти, оскільки там стояв інший батальйон і вони просто не знали, хто там ходить. Прийшли мокрі, втомлені (спека була, а ми всі в бронежилетах і зі зброєю: там же кого завгодно можна зустріти). Дивлюся я на карту і думаю: «Ну десь тут він має бути». А тут підходить до мене боєць із позивним «Артист» з Дніпродзержинська і говорить: «Давай я з тобою піду, у мене нюх, я знайду його». Спитали дозволу командира, той дозволив. Пішли ми з ним, дійшли до кладовища, і я вирішив пройтися в поле. Тільки-но вийшов туди, аж дивлюсь, лежить. Він трохи пошкодився під час посадки, але нам у Києві його відремонтували, і він досі у нас працює», – розповів Олександр.
Він згадує, як при виході на ротацію із Вуглегірська місцеві жителі передавали бійцям слова сепаратистів про те, що, як тільки їх (бійців 42-го батальйону – Авт.) замінять, вони захоплять місто.
“Так, воно і трапилося», – підсумував свою розповідь військовослужбовець.
У цьому ж контексті згадуються слова нинішнього командира 42-го батальйону, який на святкуванні 2-ої річниці створення батальйону дякував долі за можливість служити у цьому підрозділі: «Не кожен батальйон може похвалитися тим, що 24-а бригада спецназу із Новосибірська вважає 42-й батальйон своїм особистим ворогом, а чеченський батальйон – своїм кровником».
Згодом «Льотчик» вирішив служити в армії на контрактній основі. Свій вибір пояснює так:
«По-перше, мене не задовольняє те, що ніхто не рветься захищати свою країну. А по-друге, я дуже захопився безпілотниками. Крім коптерів, у мене з’явилися і літаки. У нас мало людей, котрі вміють і можуть ними займатися. Одна справа, що напризначити можна будь-кого. Але ж потрібно, щоб людина сама хотіла цього. Хто у нас зараз іде в армію? Ті, хто хоче захищати Україну, і ті, хто не зміг відмазатися. Є різні категорії людей, але йдуть в основному роботяги. У них простенькі телефони з кнопками, з Інтернету знають лише саме слово. Деякі користуються Інтернетом лише для соціальних мереж. А тут багато чого треба шукати на форумах, користуватися перекладачами».
Своїм рішенням Олександр знову схвилював свою сім`ю.
«Коли я повідомив родині, що підписую контракт, створилася така ж ситуація, що й у липні 2014. Спочатку ніхто не зрозумів, а з часом змирилися з моїм вибором», – розповідає боєць.
Вдома військовий хоч і не часто, але буває. Як він сам говорить, головне – знайти підхід до командира та показувати себе із кращого боку: не «аватарити» (зловживати спиртним – Авт.) та не робити «зальотів».
Зараз батальйон знаходиться на ротації у Херсонській області, де проходить додаткові навчання з топографії та інших напрямів, які знадобляться бійцям у боях.
«Чекаємо на доукомплектування, – повідомляє Олександр. – Четверта хвиля вже демобілізувалася. А більшість особового складу батальйону – це хлопці із п’ятої хвилі мобілізації. І коли вони підуть, у нас залишиться мало людей. Ким нас будуть поповнювати, я не знаю. Приходять контрактники, але невеликими групами. Нещодавно прийшло 20 бійців на увесь батальйон. Звісно, було б краще, якби ці ж 20 осіб прийшли в одну роту». (Нагадаємо, що 24 червня (після нашої з Олександром розмови – Авт.) Петро Порошенко підписав указ про демобілізацію військовослужбовців п’ятої хвилі).
«Нова» не могла не поцікавитися у співрозмовника про ще один аспект військового життя.
– Олександре, як людина, що боронить Україну від самого початку АТО, чи можете ви порівняти забезпечення армії тоді і зараз?
– Забезпечення стало набагато кращим. Це видно і по одягу, і по продуктах харчування. Звісно, є ще куди вдосконалювати. Наприклад, зараз літо – саме розпал вітамінів, але у нас їх немає. Нам привозять крупи, тушонку, картоплю, а того, що теж необхідно організму, ту ж зелень, нам чогось не довозять. Також можна було б і молочні продукти привозити. З одягом зараз усе добре, все видають. Вже хто хоче, той купує собі додаткову.
Озброєння теж потребує оновлення. У нас на обліку стоять БРДМ і БТР, які були виготовлені ще у 60-70-х роках минулого століття. Коли ми у 2014 році отримували цю техніку, нам ще довелося два тижні доводити її «до ума», тому що вона двадцять років простояла на складах під відкритим небом. Так, техніка нова, але з’їдена часом. Але ми її відновили, зараз усе їздить і працює.
І хоча Олександр з побратимами зараз перебувають на ротації, настрій у них зберігається бойовий. Військовослужбовець розповідає, що сильно впливають на бійців новини.
«Чуєш, що там обстріляли, а ми не стріляємо у відповідь. Відразу виникають думки, а чому ми тут, чому не там. І так думає більшість хлопців, що краще ми були б там, ніж сидимо тут і чекаємо», – говорить він.
Наостанок хотілося б подякувати усім бійцям, які захищали і продовжують захищати цілісність України на Сході, і побажати якнайшвидшого завершення протистояння і повернення додому. Нехай береже вас Бог!
Олег КОЗУПЛЯКА, Нова газета
фото з архіву «Льотчика»