З початком бойових дій на території України у 2014 р. і до сьогоднішнього дня українська діаспора всього світу не лише вболіває за відновлення миру на Батьківщині, а й надає українцям всебічну матеріальну допомогу: надсилає кошти для екіпірування військових; одяг та інші речі їх родинам; фінансує лікування поранених бійців АТО, забезпечуючи їх необхідними ліками та медичним обладнанням. У такий спосіб українці за кордоном проявляють глибоку солідарність зі своїми братами в Україні та наближують день встановлення миру на рідних землях. Проте сьогоднішні дії діаспори не є новими ні для неї самої, ні для українського народу, і вже мали місце в історії визвольної боротьби.
Сумні події початку ХХ ст., що відзначилися втратою Україною державності у результаті поразки національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр., дали потужний поштовх для самоорганізації українців за кордоном, як у політичних справах, так і в зборі коштів для матеріальної підтримки співвітчизників, що залишилися на Батьківщині і продовжили боротьбу.
Наскільки це було важливою справою, як організовувалися акції збору коштів та які труднощі виникали в цьому процесі красномовно свідчать архівні документи. Значний масив документів, що всесторонньо висвітлює життя українців за океаном, зокрема, у США та Канаді, зберігається в Центральному державному архіві зарубіжної україніки (ЦДАЗУ).
Значна активізація громадського життя українців у США та Канаді припадає на кінець 20-х – початок 30-х рр. ХХ ст., що пов’язано з поступовою еміграцією учасників української революції – колишніх громадсько-політичних діячів, військових та їх сімей з європейських держав. Саме в цей час виникають нові українські організації, що діяли в дусі націоналістичної ідеології – Організація державного відродження України (ОДВУ) у США та Українське національне об’єднання Канади (УНО) у 1931 р. та 1932 р. відповідно.
Одним із напрямів діяльності цих організацій став збір коштів на продовження визвольної боротьби, а також матеріальну підтримку солдатів-інвалідів революції, а згодом і репресованих та політв’язнів – жертв радянського тоталітаризму. Хоча матеріальне становище пересічного українця в еміграції було кращим, ніж його сучасника в Радянській Україні, проте не варто ідеалізувати життя українців за кордоном у той час. Адже саме цей період збігся із гострою фазою так званої «Великої депресії». Вона принесла безробіття та зубожіння для фермерів та напівкваліфікованих робітників, якими і була основна маса українців за океаном на початку ХХ ст. Та, як свідчать архівні документи, незважаючи на всі фінансові труднощі, українці не шкодували «тяжко запрацьованого українського гроша» на допомогу рідному краєві.
Ось, наприклад, у зверненні Організації державного відродження України за 1934 р. читаємо: «Справа грошевої допомоги визвольній акції Українського Народу є першим і найважливішим завданням, ба обов’язком – української еміґрації в Америці…». ОДВУ підтримувала зв’язок з Організацією українських націоналістів, тому зібрані кошти передбачалися на продовження визвольної боротьби ОУН.
У цьому ж зверненні ОДВУ інформується, що в 1933 р. «допомога визвольній боротьбі заледве перевищила $ 4,000», що визнавалося наслідком складної економічної ситуації в країні та відсутністю належної організації у процесі збору коштів. Тому в червні 1934 р. з’їзд ОДВУ встановив систему зборів – «Бойовий Фонд О.У.Н.», що мала поширюватися на США та Канаду.
Нова система збору коштів, у першу чергу, відзначилася введенням так званої «збіркової пушки» – портативної скриньки з невеликим отвором, округлої та пласкої, яку можна було носити у кишені. Такий спосіб збору був певною мірою реакцією на економічну кризу, адже далеко не кожний українець міг пожертвувати долар чи пів долара, проте всі могли кинути до пушки декілька центів. Пушка була розрахована на те, щоб вмістити близько 3-х доларів дрібними. Зголоситися збирати кошти міг будь-який член організації. Ця людина могла здійснювати збір серед українців під час святкувань (на весіллях, хрестинах), біля церкви, на громадських зборах тощо. Пушка була замкнена на ключ, який зберігався у голови місцевого відділу ОДВУ, і відмикалася лише тоді, коли була повністю наповнена. Всього у 1934 р. випустили 3 тис. пушок, які роздавалися серед громадянства і планувалося поширити ще 2 тис.
Також ця система передбачала три сезони зборів пожертвувань на рік. У кінці кожного сезону кошти з осередків надсилалися до Центральної Управи ОДВУ, при якій діяла Комісія Бойового Фонду. Гроші клалися на спеціально створений банківський рахунок і відправлялися «до краю». Важливим моментом у цій системі було те, що після кожного сезону ОДВУ «оголошує в пресі точний звіт». Таким чином організація могла досягнути більш ефективного збору коштів для підтримки визвольного руху.
У подальшому фінансова підтримка боротьби проти окупації радянською владою території України залишалася незмінним напрямом діяльності ОДВУ. Так, 3 – 5 вересня 1949 р. на З’їзді ОДВУ та її братніх організацій однією із цілей з’їзду було визначено: «заманіфестувати перед світом і перед нашими братами на рідних землях, що ми й надалі будемо піддержувати морально і матеріяльно визвольну боротьбу українського народу зо всіми займанцями українських земель в змаганні за Самостійну й Соборну Українську Державу».
Ще однією українською організацією, члени якої вважали за свій обов’язок підтримувати та допомагати фінансово Батьківщині, було Українське національне об’єднання Канади. Нерідко акції зі збору коштів об’єднання здійснювало за допомогою Українського визвольного фонду в Канаді, який попередньо діяв під назвою «Бойовий фонд» та «Одноцентовий фонд». Власне у статуті цієї організації задекларовано, що її ціллю є «помагати визвольній акції Української Нації до відновлення Суверенної Соборної Української Держави».
У 30-х рр. ХХ ст. УНО Канади мало декілька цілей для збору коштів, зокрема, безпосередньо на Визвольний фонд; на підтримку солдатів-інвалідів, що отримали травми під час національних змагань; політичним в’язням, що були репресовані радянською владою, а в 1938 – 1939 рр. на підтримку новоствореної Карпатської України. При цьому кожен українець міг самостійно визначити на що хоче пожертвувати гроші, адже всі збори проводилися хоч і водночас, проте роздільно.
Архівні документи, у тому числі й друкований орган УНО Канади «Новий Шлях», що зберігається в ЦДАЗУ, проливають світло на процес збору коштів на підтримку Карпатської України. Ця акція отримала назву «Поміч Карпатській Україні» (ПКУ). Так, в номері за 2 січня 1939 р. інформує про створення у кінці 1938 р. при філіях УНО спеціальних комітетів ПКУ, що мали організувати збір коштів, а детальну інформацію про хід кампанії регулярно надсилати до редакції газети для оприлюднення у рубриці «Допомога Карпатській Україні». Опубліковані звіти за грудень 1938 р. містили імена жертводавців, суми їх внесків, а також загальні суми зібрані в тій чи іншій місцевості. Наприклад, українцями у м. Кіркленд Лейк (Онтаріо) у грудні було зібрано 377,50 $, у той же час деякі українські громади могли зібрати лише по 10 $, адже це залежало від кількості українців у населеному пункті.
Заклики жертвувати кошти на потреби новоствореної української держави, опубліковані на сторінках «Нового Шляху», залучали до акції ПКУ не лише членів організації, а й менш активне українського населення. У черговому звіті за 19 січня 1939 р. повідомляється про кошти, надіслані молодими хлопцями, які «передше українськими справами мало інтересувались, а сьогодні захоплюються молодою Україною». Детальний звіт щодо збору грошей повідомляє імена людей, які жертвували чи то десятки доларів, чи то 5, 10 або 20 центів. Проте в сукупності зібрані центи складалися у сотні доларів та були вагомою підтримкою для уряду Карпатської України.
Комітети ПКУ, що діяли при філіях УНО, надсилали зібрані кошти до виконавчого органу об’єднання, Крайової Екзекутиви, а остання – за призначенням. Проте були й винятки, наприклад, у звіті за 9 березня 1939 р. інформується, що одна із українських громад зібрала $ 231,50 та самостійно переслала їх чеком на руки прем’єр-міністра Карпатської України А. Волошина.
13 березня 1939 р. Крайова Екзекутива УНО Канади вчергове звернулася до української громади із закликом «виконати обов’язок супроти Карпатської України». УНО повідомляє, що Центральна Національна Рада та Уряд Карпатської України «звернулись до українського громадянства в цілому світі зложити всенародній національний даток на розбудову Української Держави» у розмірі півпроцента від річного заробітку кожного. УНО Канади оголосило початок нової акції – «Всенародні датки на Поміч Карпатській Україні». Завершили це звернення слова, що чітко проявили позицію організації – «Цим своїм датком скажемо місцевим червоно-московським яничарам своє тверде українське: Геть свої брудні лапи від Карпатської України, запроданці! За нею весь український народ! За нею всі ми, українці в Канаді!».
Про результативність цієї акції свідчить лист Крайової Екзекутиви УНО Канади до Проводу Українських Націоналістів від 25 квітня 1939 р.
У документі повідомляється, що 17 квітня цього ж року через швейцарський банк їм було переслано 1 551,85$ (1 535$ чистими). З них 1100 $ було зібрано в ході акції ПКУ з метою, «щоб гроші ці ужити на поміч раненим січовикам і збігцям [біженцям – авт.] з Карпатської України». Решту коштів – 450 $ було зібрано Одноцентовим фондом. Також в листі інформується, що 3 лютого вже висилали суму 2500 $.
Звісно вказані цифри не дають повного уявлення про точні суми зібраних коштів, а також детальної інформації, на що вони витрачалися. Проте в цілому архівні документи дають змогу виявити налагодженість системи збору коштів на потреби української держави, а головне – глибоке розуміння українською діаспорою важливості такої підтримки. Документи інформують, що і в подальші роки українці за кордоном ще не раз виступлять на підтримку співвітчизників. Так, по завершенні Другої світової війни допомогу з-за океану отримають тисячі українців у DP-таборах [таборах для переміщених осіб – авт.]. Згодом українська діаспора активно перейматиметься долею дисидентів-політв’язнів та підтримуватиме їх сім’ї.
От і тепер українська діаспора у різних країнах світу долучається до підтримки своєї історичної Батьківщини, засвідчуючи глибоку духовну єдність української нації.
Людмила Ващук, провідний науковий співробітник Центрального державного архіву зарубіжної україніки. ВІДІА