Спогади мешканців Кіровоградщини, які вижили під час Голодомору, а також трагічні сімейні історії про втраченні життя, зібрала команда Баби Єльки під час своїх фольклорно-етнографічних експедицій.
Перша електронна газета публікує деякі з них, щоб нагадати: Голодомор не лише забрав життя мільйонів українців, які помирали страшною й болючою смертю, він назавжди змінив наш народ, посіявши в серцях тих, хто вижив, страх перед радянською політичною машиною.
Штучність Голодомору в Україні доведена й незаперечна, а точну кількість жертв досі не можуть підрахувати.
Красносілка Олександрівської громади
Зінька і Степаниду Макодзьобів з Красносілки убив Голодомор. Тоді ж, у 1932 році, голодною смертю пішли з життя троє їхніх внуків. Ще одній онучці – Галині – дуже пощастило, бо вона народилася у 1941-му і не бачила, як перед смертю мучилися її рідні.
«Скільки було рушників, у голодовку мій батько в Молдавію вивозив. На їжу міняв. І рядна і все-все, що було. Оцей рушник лишився. Його бабка Степанида замолоду вишивала. І це вона його тільки на Великдень і на Різдво вішала, а так він у нас лежав у скрині», – зітхає Галина Болдовська.
Сімейну реліквію, яку не знищив ні Голод, ні «совєти», Галина Василівна колись передасть своїй онучці Альоні, щоб та завжди пам’ятала про вбиту радянським голодом родину.
Рівне Рівненської громади
Зі спогадів Ніни Василівни Слущенко 1928 р.н. про Голодомор 1933-го року в селі Рівному Новоукраїнського району.
«Хромові чоботи з калошами. Це я так помнюхарашо. Я була мала, сиділа на лежанці, а вони заходять утрьох, три мужика… І дивляться. А в нас у хаті тільки піч, лежанка і полик такий – це кровать називається. … І одне рядно печі, а на лежанкі ряднинка. На печі мама висипала відер троє проса, а на лежанкі піввідра квасолі. Піч застеляна рядном і ми спимо малі на печі, а старший брат 1919 года він був, спав на лежанкі, щоб не видно було, що там квасоля. А де хто зумів, то копав яму і засипав зерно, щоб не забрали, і ховав так, бур’яном накривав. А в нас не було шо й ховать уже, нас було п’ятеро малих, а батько такий був, не дуже держався дому. То мама на роботу ж ходила, бо виганяли на роботу, в колгосп. А ми ж на печі сидимо собі.
Це зимою.
А весною вже травичка тільки начинала рости, то мама ходила аж до лісу по бур’ян, той що їсти. Бур’ян такий високий ріс і товстий. Ну воно було солодке, ну таке, що можна було їсти. То мама ходила до лісу вісім кілометрів чи десять, до лісу, щоб нарватьтеї трави, вона така висока. І це я так заповнила, що мама прийшла в’язку принесла того буряну і кинула отак серед хати. А ми хто з печі, хто з куда на той бурян і той до себе тягне, той до себе тягне, щоб товщу стебелину взять. Отаке було, поки сніг зійшов, то оце ми таким питалися. А тоді вже мама постоянно на роботі,а ми каждий день на печі. А потом вже ж начали виходить на двір, тепло було, вже ми вилазили як мишенята на двір. А їсти ж нема нічого. А тоді начало листя рости. В нас був вишневий садок і ми листя рвали з вишень і їли. У сіль умовчали. Трошки було сольки. Нарвем листя та й у соль. І сніданок це такий був. Так що було оце ж таке.
Мама каждий день на роботі, каждий день на роботі. А ми тоді… Начав слава богу рости шпориш, травичка оце така. То ми оце паслися як телята. Ой, як же ми, стіки ми переголодували. Та по три дні ріски в роті не було, якоїсь бурянини чи ото таке. Та оце ж тільки началася весна, брат ходив по степу, по свіжі оранкі і собирав коріння красного горошку, а внього коріння таке як картоплинки, називали котячі яйця. Та він нашукає цілий карман і тоді нам же ж роздає, меншим. І їх ото розчишать і воно таке на вкус як квасолина, як сира квасоля. Так і вижили, то сим, то тим паслися і вижили… І мама на роботі кажний день. А заробіток який? Аж осінню будуть щось давати на трудодень. А ту паличку смотря яка робота, усю паличку повністю запишуть за три дні, а то сотки писали. Поки набіжить на цілу паличку.
– Хто був винен у тому, що був Голод?
– А хто ж був? Правітєльство. Потому що прислали на колгосп стіки й стіки то здать зерна чи там що. То вивозили на виводку. Вивозили все”.
Село Лащівка Перегонівської громади
Спогади Івана Прохніцького 1929 р.н. про Голодомор та колективізацію:
“Батьки мої поїхали у Севастополь, десь там на виноградниках працювали в Криму. А потім у 1931 році написв батькові дід Павло, мовляв, в нас все добре, приїжджайте назад. Приїхали, а тут тобі голод. І тоді було не 12 місяців, як зараз, а 13. Бо ще був пухлень і був смертень. У 32 був пухлень, а в 33-му був уже смертень – вмирали люди.
А що там було у того батька? Корова і все. Вони тільки у 1927-м поженилися, тікипочали хазяйнувати, та забрали всьо. То ті, шо дерли з людей, то вони нічого й не мали, саме вони і йшли у комуняки. Дід за десять років надбав добра: мав пару волів, мав корови, вівці, свині. Комора в нього була гарна дерев”яна, клуня. Купив плуга, купив борони, сівалку. У 1928 році він помер, а у 1930році прийшли комуняки і все забрали в колгосп. А в неї лишилося сім душ дітей. А був такий у нас Віктор Горбатий, він держав бабчинуплеменицю.. То він прийшов з тою командою шукати хліба. Де ж той хліб? Семеро дітей, попробуй їх накормиш… То він ходив у тих дітей з ротам вибирав.
Кажуть, що це москалі і Сталін винні, що голод був. Який там Сталін? Свої! Хто його заставляв того Горбатого, шоб він рився? А колимину Голод, баба тоді йому згадувала:
– Ти помниш, як ти рився в тій каструльці, знайшов жменьку фасолі і ту забрав?
– Ну то времня таке було, времня….
– А мозги шо, міняються, як время таке було? Як був дурний, то й здохне дурним”.
Село Букварка Олександрівської громади
Спогади Олександри Данилівни Чернявської 1941 р.н. про тяжке життя за радянських часів у с. Роздоль (Роздолля).
«Батьки розказували, таке було горечко, не хочеться даже казать. Батьки, якщо вмерла дитинка, то вони її не ховають, бо не було шо їсти. Я кажу вам, давали оце наприклад, якшо уродила в нас картопля, то я должназдатьше в план ту картоплю, оту крашанку здавали. Якшо корову держали, то літру молока здавали в план. Оце піднімали так колгоспи ми. Оце отаке було життя. Як його забуть і як його не розказать, як таке горе було велике?
– А ваша мама, ви казали, втратила дев’ятеро дітей? Це коли?
– Це ж мабуть, у Голодомор. Ну да… Оце ж уже не пам’ятаю. І чоловік помер, і дітки померли ті, шо менчі. Старшенькі були, виживали. То оце ж ходили помагали батькам. А голодні були… Таке були діти, оце їстиво. У нас на одну вулицю була тканка – це та, шо тульку ловить, рибу. І оце наприклад, моя мама заказала на обід, друга мама заказала на полудень у теї жінки тканку, шоб уловить оту тульочку, шоб зварить. А шо з тої тульочки за наїда? А я не могла її переварювать і досі не можу переварювать оцього запаху. І оце їли оту тульку. Прибігли з ланки, схватила старшого свого синочка, наловили. А ввечері вони прийде, шоб нам оту юшку дать. Оце отаке…»
Село Турія Новомиргородської громади
Про Голодомор згадує Ярина Харитонівна Третяк 1921 р.н.:
“- Бабусю Ярино, а Ви Голодомор пам’ятаєте?
– Да, добре знаю.
– Розкажіть, що ви пам’ятаєте.
– Що я пам’ятаю? Шо люди мерли здорово. Пухли, з голоду мерли. У нас там жінка, це я вже не скажу, чи він умер, син її, чи живим. Порубала, у казані та їли.
– Я ту жінку звали?
– Стрільчиха Марія.
– Їли, і жаби їли, горобці їли, хто шо мог. А ми гадость не їли. Рогіз їли. Гичку потроху було мати накрише, у нас корова доїлася, мати продасть та прийде, та напече млинці, а ми вже із братом із вакації цвіту нарвем, вона добаве, шоб більше було. О! А баба у колгоспі пекла хліб. Та хоть як балабушку вкраде, та й нам дасть. Та вже батьки самі покушають, а то мені оставляють, шоб я їла.
– А були ті, хто забирав?
– Зерно закопували люди, і картоплю закопували, шоб не покрали, не забрали. А вони штирі поробили жилізні і то штрикають, поки не найдуть.
Нагадаємо, о 16.00 запаліть свічку пам`яті, аби вшанувати жертв Голодомору.
Читайте також: До проєкту «Медіалабораторія пам’яті» увійшла моторошна історія із Кіровоградщини