На Кіровоградщині минулого тижня працювали дослідники зі львівської громадської організації “Після тиші”. Вони збирали для Університету Люксембурга інформацію про остарбайтерів з Кіровоградщини та їхніх нащадків.
Про це повідомляє Перша електронна газета.
Експедицію Кіровоградщиною дослідникам допомогли організувати журналісти з “Нової газети” та “Першої електронної газети”.
Спільними зусиллями розшукували інформацію про примусових робітників та робітниць, вивезених звідси до нацистської Німеччини та окупованого нею Люксембургу. Спілкувалися з їхніми рідними, оцифровували цінні фото і документи, рукописні спогади.
“Офіційно проігноровані історії зберігаються серед тиші: у сімейних недомовках, на сторінках фотоальбомів, між зміненими до невпізнання ландшафтами. Найчастіше вони — про травматичний досвід, пов’язаний з минулим, особливо добою радянського та націонал-соціалістичного насильств, але й нашим сьогоденням” – розповідають дослідники про свою пошукову роботу.
В Кіровоградській області вони здійснили експедиції у Бобринець, Велику Виску, Володимирівку та Оникієве.
У Бобринці проект відвідав Наталю Балаш – онучку Любові Артемівни Розсоханової 1922 р.н., яка потрапила на примусові роботи у Люксембург.
Пані Люба була з родини куркулів. Її батьків – діда Артемона і бабу Химу, як називає їх пані Наталя, – розкуркулили за те, що мали власну землю і були добрими господарями.
У Люксембург Любу забрали разом із двоюрідною сестрою Валентиною. Батьки дали їм одного калача.
“А вони дорогою його не їли. Витягнуть, подивляться і ховають назад, а самі їли ту баланду, що їм давали. І він засох так дебеленько, то аж як приїхали, ті сухарі і з’їли” – розповідає онучка зі спогадів баби Люби.
Валентина дорогою захворіла, а по прибуттю на місце призначення, померла. За життя вона не була заміжньою і не мала дітей.
Після повернення баба Люба жила в селі Буховецькому, працювала в колгоспі біля курей. Мала чоловіка Івана, який рано помер. Вдруге вона так і не вийшла заміж – весь час прожила сама.
Зі слів онучки, спочатку в селі “поганенько дивилися” на тих, хто повернувся з примусових робіт. Не довіряли їм за те, що вони в Німеччині були і на німців працювали. Але з часом це минулося. Зрозуміли люди, що вони ж не за власним бажанням туди поїхали і там батрачили.
Померла баба Люба у 1995 році від інсульту. За рік до смерті подавала документи на отримання допомоги остарбайтерам з Німеччини, але так і не встигла її отримати.
У Володимирівці Кропивницького району львів’яни завітали до Раїси Жердій, батько якої Микола (1927 р.н.) примусово працював у родині німецьких бауерів (фермерів).
Його історія стала відома завдяки жительці Великої Виски Тетяни Бердник, яка також передала «Після тиші» саморобну дерев’яну валізу, з якою він поїхав у чужину і 18-річним після війни повернувся додому.
За словами пані Раїси, її батько на відміну від багатьох побратимів по нещастю, не боявся розповідати про свої роки у Німеччині, більш того – критикував колгоспний устрій радянського сільського господарства, порівнюючи його із тодішнім німецьким. Як його за це не покарали відвідні органи – залишається загадкою.
Микола мав феноменальну пам’ять, тож його розповіді, які запам’ятала його рідня, стали чудовим внеском в матеріали проєкту «Після тиші».
В Оникієвому Новоукраїнського району експедицію організувала Людмила Гудаченко. Завдяки їй учасники проєкту зібрали матеріали про долі остарбайтерів у п’яти сім’ях села.
Надія Подолич розповіла про батька Миколу Портенка, який потрапив до концтабору.
А Катерина Щутур надала свідчення про свою рідну тітку Маню Льовіну, примусово вивезену до Німеччини. На чужині вона зустріла майбутнього чоловіка Ісака, там народилися їхні син і донька. Дядько пані Катерини Іван Маховик також потрапив до Німеччини, але після звільнення перебрався до Америки.
Валентина Познякова розповіла гостям історію свого батька Володимира Арашкевича, який разом з усією родиною (батько, мама й семеро дітей) до нацистської Німеччини потрапив у чотирирічному віці. Його менша сестра Зося народилася вже на чужині.
Ірина Якович повідала про долю дідуся й бабуся Леоніда й Галини Омельченків. Чоловік працював на шахті, його дружина – паперовій фабриці. У Німеччині вони познайомилися, там у них народився первісток. Їх звільнили американці, після чого повернулися додому, пройшовши фільтрацію. Пані Ірина зберігає архівну довідку про цей момент.
Від мами нашої провідниці Ірини Сергіївни Віри Вірясової (1937 р.н.) учасники проєкту записали цікаву історію її троюрідної сестри Валентини Погрібної, яка потрапила до концтабору. Вона тричі втікала з полону, і третя спроба виявилася вдалою. Із подругою Валентина пішки добралася додому. Померла цього року в Кропивницькому у віці 98 років.
Громадська організація «Після тиші» створена у 2021 році. Працює у сферах меморіальної культури, публічної історії та соціальної антропології заради розвитку критичного осмислення минулого та сучасного України. Шляхом польових досліджень, збору усно-історичних матеріалів, оцифрування приватних архівів, дослідники збирають факти про індивідуальний досвід та колективні травми, зберігають історичну пам’ять та постпам'ять.
Нагадаємо, Університет Люксембурга шукає спогади про остарбайтерів із Кіровоградщини.