Довгий коридор.
Лікарня.
Навколо метушаться лікарі та ходять молоді дівчата.
Інколи можна зустріти чоловіка, який тримає свою вагітну дружину за руку.
І ти чекаєш своєї черги…
Прохожі дивляться на тебе прискіпливо, по їх виразу обличчя ти можеш зрозуміти, що саме вони думають. У одному погляді ясно читається: «Ще б гуляла та й гуляла б», в іншому: «Що ти можеш цій дитині дати?», і найопулярніша: «Видно, нагуляла».
Я чула ці питання так багато разів, що наперед читаю їх у чужих очах. Але я вже звикла. Та мене не відпускає думка, скільки таких дівчат, як я, пройшли через це, а скільки – не змогли пройти. Адже з середини 2014 року в нашій країні кількість пологів зменшилася на 100 тисяч. Якщо в 2013-2014 реєстрували 502 тисяч пологів на рік, то в минулому році ця цифра знизилася до 400 тисяч на рік. Разом з тим, збільшилася кількість абортів. І відсотків 10 з них були такими як я і вони просто злякалися ось цього осудливого погляду з боку соціуму.
Біля мене сидить мій тато – мій янгол-охоронець. Здається, що він одним поглядом посилає «на три чорти», будь-яку бісовщину, яка не так подивиться на мій живіт. Там дитина. Можете собі уявити, щось таке не реальне як дитина? Моя дитина. Така як і всі. В неї дві ноги, дві руки. Вона добре «танцює» у животі, гикає та змушує мене їсти петрушку в такій кількості, що мої родичі не можуть подивитись на мене без сміху. Вона така сама, як і всі. Але ще до моменту народження соціум встиг нас осудити. У дитини страшний соціальний вирок – твоя матір вагітна у 17, твої батьки не в офіційному шлюбі, тебе нагуляли, тебе ніхто не чекав.
Від однієї думки, що якась погань додумається так сказати моїй дитині, мене кинуло у холодний піт.
І ось моя черга заходити до лікаря. Знову цей страшний кабінет. Його ніби перенесли з фільму жахів. Дочекалась її – добра, нахабна морда лікарки. І в цих очах завжди читається стабільне: «Дай!!!». Та сьогодні щось було не так… Прийшов аналіз крові, за який з мене намагалися здерти 200 грн. Але марно, я всюди з батьком, а з ним мені не страшно, з ним мене ніхто не образить. Я знаю, він не дасть мене обманути! І наступна фраза збила мене (на 8 місяці вагітності) з ніг: «Загроза мертвонародження плоду». У голові запаморочилося так сильно, що не пам’ятаю, як вийшла з того проклятого кабінету. Єдине, що не дало мені з’їхати вниз по стіні – це мій тато. Від мого переляканого вигляду, я вперше в житті побачила його у шоковому стані. І, крізь сльози, переказала страшний діагноз.
Те, що відбувалось далі я майже не пам’ятаю. Машина, тато, телефон, сльози, інша лікарня… Хто-небуть, хтось скаже, що все це не правда, це помилка. Пройшло ще дуже багато годин, перш ніж я почула таке бажане: «Ваша дівчинка здорова. Лікар помилився. Їдьте додому».
І не повірите, я не плакала, не кричала. Я просто сіла на стілець і так дякувала Господу за те, що вона жива. Моя донечка, моя радість, вона здорова і жива.
І саме тоді, так ясно, так сильно вдарило мені в голову: «Трясьця твоїй матері, весь цей грьобаний соціум». Я зламаю систему. Ні, мені не страшно! Так, мені 17. Так, я її не чекала, але я її бажала. Я її люблю, доню любить її батько, дідусь взагалі обожнює, бабусі просто у захваті від нашої маленької принцеси. А прабабусі настільки сильно з нею няньчились, що три місяці не могла їх випроводити з дому – вони рвалися допомагати.
Але все це зараз, а тоді до мене просто сів мій тато і сказав: «Це твій подарунок від Бога, він її захищає».
І, дійсно, вона Богом дана. Моя Богдана.
Залишити коментар: