«Ви щасливі, що маєте такий фестиваль. Ми в Харкові про подібне можемо тільки мріяти!» – звернувся Сергій Жадан зі сцени фестивалю «Кропивницький – 2017».
І справді, часто ми навіть не усвідомлюємо, якими цінностями володіємо. Завжди здається, що от десь, в іншому місті, є суцільне щастя. От жив би я в Києві/Лондоні/Мілані, тоді точно став би міністром чи президентом Євпропарламенту. От прямо в мою хрущівку прийшли такі делегати з Євросоюзу, на мій провалений диван сіли і серйозно так заявили: «Приходьте, шановний, до нас царювати. Наслухані ми про справи Ваші невтомнії та потенціал великий». І поплівся б я такий назустріч демократії, і був би суцільний екстаз і вселенське щастя. Бо це ж тільки ДЕСЬ життя б’є ключем і є круті фестивалі.
Та недаремно співав колись Кузьма Скрябін:
«Не треба було йти далеко,
не треба було йти так довго.
Земля, де бігав ти маленьким,
є твоїм домом»
Солідарний з ним у цьому і гурт «Скай»: «Я шукав те, що в мене було завжди, але тільки зараз я це все побачив».
І здається, минулого тижня більшість кропивничан побачили й остаточно переконалися, що рідне місто може бути по-справжньому сучасним, модерним і прогресивним.
Масштаб. Фестиваль повністю відповідав сучасним трендам. По-перше, місто має цілком закономірний запит на популяризацію нової назви, а по-друге, вся країна рухається в напрямку поширення україномовного контенту. І обидва ці завданнями організатори виконали на відмінно. Окрім трендів, запалювали й бренди. До міста завітали зірки такого рівня, що одна тільки згадка про них заставляла містян брати штурмом театр і площу: Сергій Жадан, Валерій Харчишин, Станіслав Боклан, Олексій Вертинський, Євген Нищук та багато інших.
Програмі фестивалю дивувалися й заздрили – і приїжджі артисти, і журналісти. Друзі, яких я завжди запрошувала в гості, а ті вперто відмовлялися, пояснюючи це одвічним: «Уж лучше вы к нам», почитавши мої щоденні звіти з фесту, обурилися, що я погано пояснила їм всю масштабність події. І нині вже просяться забити їм місце на наступний рік. Мабуть, я й сама, аби читала власний Фейсбук, будучи жителькою іншого міста, теж підгоріла від таких звітів і наступного дня вже штурмувала сайт «Укрзалізниці». Бо за шість днів кропивничани змогли подивитися 20(!) театральних вистав. Відвідати багато музичних перформансів і кінопоказів.
Чого тільки вартий перегляд кінокартини «Земля» під фантастичну музику гурту «ДахаБраха»?! Я, звісно, додала перегляду родзинку, прийшовши в парк з термосом гарячого глінтвейну.
«О, це найкрутезніша мистецька акція на сьогодні», – хвалили друзі і фільм, і мій глінтвейн.
Так само з родзинкою пройшов перегляд вистави «Вишневий сад» – під вишневий ель, завдячуючи Дмитру Шульзі. Не лякайтеся, це було не в театрі, а на площі під відкритим небом.
А в якому тільки герці зійшлися балет і гра збірної України? І з рахунком 2:0 переміг таки балет Раду Поклітару. Бо замість футболу в нічному пабі дві години чоловіки дивилися історію Бенджаміна Баттона на театральній сцені.
І все якось так атмосферненько сталося, що й збірна перемогла, і балет був о-го-го. Мабуть, то магічна сила фестивалю, бо варто було фесту закінчитися, як збірна одразу ж продула Ісландії.
Вистави. Особисто я відвідала багато вистав. Про ті, які найбільше вразили, одразу ж писала відгуки у Фейсбуці. (Нація, Загадкові варіації, Украдене щастя, Три товариші)
Деякі були просто «не мої». Але критикувати їх привселюдно і плюватися на увесь світ, як дехто це робив, уважаю просто відсутністю культури і демонстрацією власної ущербності. Бо варто визнати, що є мистецтво, яке ти (саме ти!) не розумієш, але не тому, що актори якісь не такі, а тому що ти зашорений у своїх рамках. І на одного критика завжди знайдуться десятки осіб, яких саме такі вистави зачепили, і саме для них вони, зрештою, і були створені.
Тому особливо дивною здається ситуація з виставою «Чорний сніг», під час якої глядачі дозволили собі виставляти претензії до акторки безпосередньо під час спектаклю. У мене, як казав Черчілль, ноу комент. А за таких людей відверто соромно. Однак детально на цьому зупинятися не буду, бо чула це тільки з чужих слів, сама потрапити на виставу не змогла.
Вуличні інсталяції. Вони теж викликали фурор і стали селфі-хітами.
Граблі, здається, полюбилися містянам чи не найбільше. Не було, мабуть, жодного учасника фесту, який би не відвідав цей арт-об’єкт і не виставив із ним фоток.
«Тільки фоткай так, шоб вєлік попадав», – кричить якийсь велосипедист і залазить в ті граблі разом зі своїм ровером.
«Давайте я вас вмєсті щьолкну», – уже звично пропонує охоронець родині з дітьми.
Так само кожної ночі людей веселив інтерактивний об’єкт «Дудіння».
«Ми щоранку під нього прокидаємося», – зауважує молода пара.
«О! Так напишіть заяву, що він вам мішає. Може, його приберуть. А то стою тут ночами на мінімалку», – пропонує їм охоронець.
«Та ми краще на вас напишемо, що не хочете свою роботу виконувати!» – обурюються ті.
Така вона – сила мистецтва.
Мобільність. Фестиваль навчив мене швидкості. Кількість перформансів була настільки великою, що доводилося швидко міняти локації. І на відрізку «Театр – Ковалівський парк – Філармонія» протягом тижня можна було помітити мігруючі зграї прихильників мистецтва, які хотіли хоч якось вирватися із замкненого кола під гаслом «Хоч розірвись!». Я вперше задумалася над проблемою клонування, але, згадавши, що воно заборонене, бігала, як і всі між локаціями.
Критики. Критика відкрила фестиваль раніше за офіційну церемонію. Вона лізла з кожного коментаря знаних блогерів, та й взагалі усіх, хто мав доступ до Фейсбуку: «Де реклама? Шо такоє? Як жить?» Реклами й справді було мало, та й з’явилася вона, на відміну від інших фестивалів, запізно. Не знаю, якою була мотивація організаторів. Це відомо тільки їм, і думаю наступного року вони це врахують. Але в будь-якому моменті намагаюся шукати позитив. Тому можу тільки уявити, що потужна реклама – це мінус 2-3 рейтингові спектаклі, а може, й більше, бо в таких цінах я не орієнтуюся.
І хоч реклами бракувало, але зрадонька і «ДеРеклама?» зробили свою справу краще, ніж всі піар-агенції разом узяті. І за короткий термін про фестиваль уже гуділи всі.
А потім оте «дереклама» змінилося апокаліптичним «де запрошення?!!» І пішла істерика по фейсбуку: «за наші гроші», «з державного бюджету», «треба уніжатися», «дайте мені, бо я так хочу». Ні, питань нема – усі критики завжди знають, як організовувати фестивалі, бо роблять їх чи не щодня пачками. Та в нас кожен природжений організатор, тільки в нього часто «йолки». Але вони все одно знають, як поділити 500 запрошень на 200 тисяч жителів. От вони б поділили чесно. Бо чесно – це коли дісталося мені, а коли іншому – то не чесно. Люди витратили стільки нервів на істерику, але в результаті – всі охочі скрізь потрапили. Особисто мені вдалося дістати усього три запрошення, але відвідала я дев’ять вистав – сиділа і на 4 ярусі, і на приставних стільцях. Бо пускали і без запрошень. Звісно, мала сцена усіх вмістити не могла, та вечірні, найбільш «рейтингові» спектаклі міг відвідати кожен. Але хітом стало те, що люди, які найбільше кричали «нам нє дасталось», в результаті таки набрали десь тих запрошень, причому справді ПАЧКАМИ (хоча для мене завжди буде загадкою – для чого ти гребеш 15-20 запрошень на один спектакль?), а потім не могли піти й роздавали їх в останній момент, аби тільки не пропали.
Критики навіть висували кілька варіантів способів отримання запрошень:
- Продавати їх через каси театру.
А тепер уявіть, що деякі вистави ну дуууже дорогі. І що – знову крик: «Це все для багатих, все для своїх!» Бо справді потрапити на вистави рівня Боклана, Вертинського, Поклітару і Нищука змогла б тільки багата еліта.
- Замовлення запрошень онлайн.
Уявляю, що на другий же день під офісом організаторів уже були б пікети із бабусь і дідусів, які поки роздуплилися, «шо там нажимать», то молодь уже все б розгребла.
Якщо чесно, я уявлення не маю, як поділити запрошення на кількасот тисяч містян. Не знаю. І ніхто не знає.
Мені доводилося трохи побігати і «понапрягати» друзів, аби знайти ті запрошення. І все одно на мене посипалися звинувачення, нібито дістала я їх тільки по блату. Бо всі уявляють, що сидиш такий на дивані, а тобі раз – і офіційна делегація на поріг запрошення принесла. А самому напрягтися – ні-ні, бо це ж ти «уніжаєся».
Знову згадую Черчілля.
Але все то ситуативне. Бо істерики виявилися не єдиною ложкою дьогтю, бо в гру вступили рагулі.
Рагулі. Їсти цукерки під час вистави, та ще й так, щоб шурхіт обгортки чула вся зала і навіть режисер за кулісами. Ллллєгко… Мобільний під час вистави? Класика. Це постійні трелі – і тілі-тілі, і тралі-валі. І, як правило, мобілки так далеко заховані під купами мотлоху, що шукати їх у сумці доводиться довго. Одним словом – нехай весь світ почекає. Але то квіточки, бо після тривалих пошуків і шарудінь варто обов’язково прийняти дзвінок і голосно сказати: «Я в тєатрє, я пєрєзваню». От якщо ти цього йому не скажеш, то він же, бляха, не доживе до вечора!
А ще я зрозуміла, що більшість людей не вміє говорити пошепки. Усі коментарі в театрі вони озвучують голосно, щоб чули аж до останнього ряду. На одній з вистав у мене за спиною сиділа мама з малою донькою, і усі 2 години я слухала їх так само, як акторів. Звісно, я зробила зауваження, і не раз. Але хто ж відреагував. Донька постійно ГОЛОСНО питала: «А чого, а чому?», а мама їй усе пояснювала. І, як ви вже здогадалися, – ГОЛОСНО. І не потрібно мені закидати, що це дитина і бла-бла-бла. Мама відповідальна за свою дитину. А вона не бачила нічого поганого у таких розмовах. І донька в результаті теж уважатиме їх нормальними.
Одним словом, повчитися нам ще є чому. Особисто я змушена була навчитися терпіння й толерантності. Та й, слава Богу, позитивні емоції від вистав перемагали.
Українськість. Уперше в місті було проведено фестиваль з виключно українським контентом (за винятком окремих, ситуативно виправданих моментів). До містян зверталися виключно «Кропивницький!», «кропивничани». Зі сцени на площі Героїв Майдану лунали україномовні гурти! Особисто я таке витворяла під гурт Luiku, що аж захвилювалася, чи не трапляться на площі які студенти. Танці мої, звісно, були пристойні, але ну дуууже запальні, як для викладача. Він же, ніби як, має завжди бути серйозним, читати нудні книжки й кричати «На п’ять знаю тільки я і Господь Бог!»
Але в танець пішла не тільки я, а й уся площа. Два дні поспіль там творилося суцільне мистецьке божевілля. Усі селфилися із зірками, брали автографи, приміряли вуса Кропивницького, слухали вірші й музику.
Саме такі заходи й формують світогляд. Розставляють правильні акценти. Показують, що Кропивницький – ще й як Україна!
Я не знаю, що там думають зрадоботи і постійні критики влади, але ці виділені з бюджету кошти – найбільш правильне фінансування з усіх мною почутих. І якби таких фестивалів протягом 20 років було більше і в Східній Україні, і в Криму, то ні про які «рускі весни» ніколи й мови б не було. А був би мир і спокій.
Моя утома (як у Коцюбинського). За час фестивалю я відчула себе героїнею серіалу «Друзі». Пам’ятаєте, як Моніка вирішила пригостити сусідів печивом, а за кілька днів вони вже приходили за ним, ніби до себе додому? До чого тут я? А до того, що моя любов до мистецтва і слова (і до мистецтва слова) виливалася у постійні дописи на ФБ, у яких я ділилася враженнями про фестиваль і писала відгуки про вистави. Шість днів поспіль приходиш додому пізно, сідаєш за комп і ще твориш. Бо вражень стільки, що ними хочеться поділитися. І варто було тільки затримати відгук, як тут же дзвінки й купа повідомлень від друзів: «Скільки можна чекати?» «Де відгук?» «Якась вистава дивна. Нічого не зрозумів. Пиши швидше відгук». Здавалося б, саме обуритися, але ні.. бо мені, як і тій Моніці, було це справді приємно робити. Хоч інколи й втомлювало. У результаті дописалася до того, що незнайомі люди почали просити в мене запрошення. Доводилося довго пояснювати – і те, що я не організатор, жодним чином до фестивалю не причетна, і що на вистави пускають без запрошень.
І стаєш ти після таких спілкувань, як той Коцюбинський, і та “залізна рука города” так і хоче тебе ухопити: бо початок навчального року, а ти ж ніби як заступник декана, і в тебе пари, і навчальне навантаження, і «ну канєшно, тобі ж квитки дали по блату, от ти скрізь і бігаєш». І йдеш собі, перебираєш ногами поритий Райковичем асфальт біля театру, і думаєш – та ну їх в пень ті відгуки, краще виспатись. А потім підходять до тебе незнайомі люди і кажуть: «а ми Вас впізнали, і читаємо Вас, і раді познайомитися, і дякуємо за рецензії». І так воно якось тепло одразу і радісно. Бо що нам, людям, важливо? Добре слово і щоб нас розуміли. А ще знати, що ти робиш справді важливу справу. Бо комусь це справді потрібно.
Організатори. От і організатори фестивалю зробили МЕГАважливу справу. Вони, мабуть, і самі ще не усвідомили – наскільки важливу! За це варто дякувати й казати хороші слова, бо критикувати – це ми залюбки, а от подякувати – корони падають. Олександр Горбунов наважився втілити щось досі не чуване і не бачене в місті. Наважився, ризикнув, зібрав потужну команду і разом вони це ЗРОБИЛИ!
А помилки завжди можна виправити. Критику завжди можна врахувати.
Я пам’ятаю кожен момент на виставах, коли заливалася слізьми, пам’ятаю захват і роззявлені роти глядачів на «Загадкових варіаціях» і «Нації», заповнену дописами про фестиваль Френд-стрічку, запальні танці на площі, свій переляк і тремтіння, коли йшла вручати квіти Нищуку, а також втомлені, але безмежно щасливі обличчя організаторів.
Усі ці дні я згадувала поїздку до Риму і свій мистецький шок від щодня відвідуваних там шедеврів. Масштаб побаченого настільки «зашкалював», що після цього будь-яке європейське місто буде апріорі в програші.
Так і з фестивалем. Піднята ним висока планка не на жарт перелякала міську владу, так що вона в паніці почала шукати, як «нє упасть ліцом» на день міста, і в гарячці запросила на концерт аж самі «Антитіла».
Одним словом, місто прогриміло – гучно й потужно! Нова назва поступово стає звичною, а відтепер ще й обросла багатьма позитивними маркерами: мистецтва, професіоналізму, модерновості і хороших людей –усіх нас, хто любить рідне місто.
Ще довго будуть спогади про кожну пережиту на фестивалі мить, страшенна «ломка» й потреба нової дози. Бо тільки так буває, коли ти серйозно «підсів» на мистецтво. Тепер я знаю, як воно – в останній день Олімпійських ігор: трохи суму й море безмежної вдячності організаторам.
А в нас іще й цілий всесвіт міцної віри у «Кропивницький – 2018»!
KOZAK SYSTEM, Жадан, Мірзоян, Крихітка: фоторепортаж із першого концерту на площі Героїв Майдану