Так уже склалось, що частіше за все мені доводиться їздити залізницею. Не в останню чергу і через те, що цей вид транспорту є економнішим у порівнянні з іншими, однак залізниця – це ще і асоціація з студентським романтизмом, а також певні особисті вподобання.
Цього разу я вкотре, вже по дуже знайомому маршруту, вирушаю до бабусі, яка мешкає у сусідній Черкаській області. Загалом, у дорозі доводиться проводити більше восьми годин, і через це багато хто мабуть вважає мене божевільним, адже на машині скажімо таку ж саму відстань можна подолати усього лиш за три години. Однак, таке напевно важко пояснити звичайній людині, оскільки такі подорожі для мене це данина дитинству та спогадам про нього.
Починається усе з вокзалу в Кропивницькому. Заходжу всередину сподіваючись покласти сумку на сидіння , однак моїм сподіванням поклав край безпритульний , який солодко спав простягнувшись ледь не на всіх сидіннях, які призначені для пасажирів та їх речей. Поруч було ще два вільних крісла, однак запах який стояв поруч з безпритульним, пригнітив будь-яке бажання наближатись до “зони ураження”, яка виникла навколо. Помітивши таку картину вирішую одразу йти за білетами. Співчуття та роздратування водночас оволоділи мною: з одного боку зрозуміло, що безпритульним більше нікуди подітись в такий холод, однак, з іншого боку, очевидно, що вокзал – це не притулок, тож повинне бути якесь раціональне вирішення цієї проблеми. Придбавши білет помічаю, що на безпритульного нарешті звернули увагу. Дві співробітниці вокзалу спробували розбудити чоловіка. “Шановний! Прокидаємось!”, голосно сказала одна з них, при цьому гидливо штовхаючи безпритульного в бік. Однак, усім своїм виглядом “шановний” показував, що прокидатись явно не збирається. На жаль, додивитись це дійство не вдалось, оскільки оголосили про прибуття електрички , тож всі дружно поспішили на перон.
Електричка сполученням Колосівка-Знам’янка прибуває на другу колію. Вже який рік їду нею, а кожного разу здається ніби нічого і не змінюється. Пасажири електрички переважно люди старшого віку, хоча подекуди можна вихопити поглядом і студентів, яких однак взимку набагато менше ніж літом, коли я їздив останнього разу. В середині електрички тепло , сидіння з підігрівом, тож на холод скаржитись не доводиться. На брудні вікна вже і не звертаю увагу , адже це здається біль усієї Укрзалізниці. До Знам’янки доїжджаємо приблизно за півтори години. Попри заклик диктора переходити до вокзалу через перехід, переважна більшість “шановних пасажирів”, у тому числі і я, переходять напрямки через колії.
Вже за кілька секунд заходжу в середину вокзалу. На перший погляд безпритульних тут не було, однак запах, який стояв у залі очікування, говорив про протилежне. Я знову обурений: Знам’янка – одна з найбільших вузлових станцій України, тут щодня шалений потік пасажирів, у тому числі і з інших країн, тож невже усіма нормами повинен бути забезпечений лише платний зал очікування? І хто дозволив з безкоштовного зробити притулок для безхатченків? Наступну електричку мені тут чекати дві години, тож особливого виходу нема, шукаю вільне місце.
В той день була п’ятниця, тож навіть зранку зал очікування був майже повністю заповнений. Очевидно, що неприємний запах відчув чи не кожен з присутніх. Особливо запам’ятався погляд жінки, яка сиділа навпроти. Судячи з усього, залізницею вона користується не часто, тож явно не очікувала на таке. Хоч вона і мовчала, однак у її очах красномовно читалося прохання про те, щоб цей жах скоріше скінчився. Оскільки я сидів ближче до входу в зал очікування, а епіцентр неприємних ароматів знаходився десь біля останніх рядів, то повітря навколо мене було відносно свіжим. Однак, щастя моє тривало недовго. Поруч зі мною всідається чолов’яга, який зовні хоч і не схожий на безпритульного, однак запах, який повіяв з його боку, змусив думати по-іншому. Поки я думаю про те, що робити далі, чоловік голосно кашляє. Інстинктивно я затримую подих рівно настільки, наскільки вистачає сил, при цьому згадуючи шкільні уроки біології, а саме хвороби, які передаються повітряно-крапельним шляхом. Помаленьку затуляю носа краєм капюшону. Ніколи в житті не думав, що моя куртка може так приємно пахнути. Тим часом сусід по кріслу знову кашляє і я так само затримую подих, цього разу побивши власний рекорд, який тепер становить 30 секунд. Не витримуючи такого сусідства, забираю сумку та йду в інший кінець вокзалу в напрямку до квиткової каси. Займаю чергу, а погляд вихоплює чергового безхатченка, який прямує у напрямку до черги. Доки я дістав студентський квиток безпритульний уже стояв біля мене.
“Вітаю Вас зі святами. Бажаю щастя та здоров’я…” Усе ясно’’, думаю я. Завершення цієї вітальної промови спрогнозувати було не важко, тож я заздалегідь починаю водити рукою по кишені у пошуку дріб’язку. Тож, я особливо не здивувався, коли почув прохання подати кілька копійок. Знову кладу руку до кишені, дістаю підготовлені наперед монети та кладу їх до рук чоловіка. Він дякує та прямує до молодого чоловіка з хлопчиком, які стояли переді мною. Промова та прохання залишаються незмінними. Молодий чоловік так само як і я дістає дріб’язок і кладе його до рук безпритульного. Той знову дякує і потихеньку просувається до початку черги, де стояла молода дівчина років 16-17. Її, одначе, вітальне слово зовсім не розчулило, тож замість запланованих копійок, безпритульний отримав крик у відповідь та наказ забиратись. Очевидно не очікуючи такого від тендітної дівчинки, чолов’яга йде, засмучено махнувши рукою. Тим часом я беру квиток та виходжу на вулицю. Я напевно ще ніколи в житті так не радів свіжому повітрю. Після побаченого та відчутого в середині вокзалу, безкоштовний туалет уже не викликає особливо роздратування, а скоріше сприймається як логічне продовження того, що відбувається у тому ж таки вокзалі.
Електричка повинна була відправлятись о 13-05, однак посадка на неї розпочалась ще за півгодини до того. Повертатись в середину вокзалу бажання особливого не було, тож так само на пряму через колії прямую на ту ж саму другу платформу. Електричка Знам’янка-Шевченко нічим не відрізняється від попередньої. Такі ж самі сидіння та вікна, здається, що майже не змінились і пасажири. Електричка має вісім вагонів, тож наш заповнився менш ніж на половину. Незадовго після відправлення нахиляю голову на край сидіння і засинаю. Стукіт коліс швидко заколисує мене. Повністю відключитись не дає хіба що крик жінки, яка ходить з вагону в вагон , пропонуючи пасажирам гарячі пиріжки.
Близько 15-30 електричка прибуває на Північний вокзал станції ім. Т. Шевченка. Вже за кілька хвилин пасажири переходять на Південний вокзал. Більшість прямує до залу очікування, однак дехто поспішає на іншу електричку, яка прямує до Гребінки , і вже чекає потенційних пасажирів на першій колії. Заходячи в середину вокзалу сподіваюсь на те, що більше не доведеться стикнутися з жахом кропивницького та знам’янського вокзалів. Нервово принюхуюсь… Хууух, здається запах нормальний, дихається вільно, підозрілих людей немає. Займаю вільне місце і кілька хвилин намагаюсь збагнути в чому ж така відмінність між станцією ім. Т. Шевченка та Знам’янкою, адже обидві справедливо вважаються вузловими, та і потяги між ними курсують практично такі ж самі. Чому ж тоді в рідній Кіровоградщині так не піклуються про комфорт пасажирів та імідж області загалом?
Логічно, що знайомство туриста з певним містом у переважній більшості починається саме з вокзалу. Думаю, можна трошки змінити відоме висловлювання про театр та вішак і сказати, що місто для туриста починається з вокзалу. Відповідь на своє питання я отримав досить швидко, побачивши двох поліцейських, якими патрулювалося приміщення вокзалу. Стежачи за загальним порядком вони вочевидь і сприяють тому, щоб вокзал не перетворився на притулок для безхатніх. Загалом, вокзал у Смілі, а саме тут знаходиться станція ім. Т. Шевченка сподобався мені найбільше, хоч тут мені і доводиться чекати наступного потяга найбільше – майже 3 години. Для того, щоб скоротити час, прислухаюсь до того, про що говорять люди, які сидять поруч. На диво, зовсім не чути розмов про політику, хоча влітку 2014-го, у самий розпал російської агресії, це й же зал нагадував скоріше засідання Кабінету Міністрів. Якесь дивне розчарування охопило мене. Якщо навіть вже на вокзалах та у потягах не говорять про політику, де здається найбільш підходящої атмосфера для цього, так само як і контингент, значить суспільство точно потихеньку холоне по відношенню до подій на Донбасі та в Україні в цілому.
Приблизно о 18-15 дизель-поїзд Черкаси-Христинівка прибуває на станцію Шевченко. Моїй радості не було меж, коли замість звичних чотирьох вагонів я побачив вісім, адже одного разу, так само їдучи в п’ятницю, більш ніж півдороги довелося простояти в тамбурі. Вже в потязі дізнаюся, що через великий пасажиропотік було вирішено по п’ятницям пускати вісім вагонів. Однак, це не всі зміни, які трапились з часу моєї останньої подорожі. Так, нарешті відмінили вагон підвищеного комфорту, проїзд у якому був чи не на половину дорожчим у порівнянні зі звичайним. Через це виникала достатньо дивна ситуація: три звичайні вагони нагадували вщент заповнену консервну бляшанку, в той час як так званий “дорогий” вагон заповнювався від сили на 20% від своєї загальної пасажиромісткості.
Цього разу місця вистачило всім і не було ніяких суперечок щодо зайнятих місць, адже ще одна особливість дизель-поїзду в тому, що в касах продавалися білети на яких вказувалися місця пасажирів, однак на практиці, хто куди хотів туди і сідав. Через це одного разу довелося спостерігати не дуже приємну картину, як чоловік виганяє жінку з дитиною на руках із місць, які вказані у його квитку. Загалом, дизель-поїзд є відносно комфортним як для регіонального, принаймні якщо порівнювати його з електричками, які курсують Кіровоградщиною. Оскільки вечірній поїзд є скорим, то зупиняється в сусідньому селі, і то лише через велику відстань між двома сусідніми станціями. Туди приїжджаю о 20-30 вечора.
Далі мене чекають 5 км пішого ходу, що виглядає іще більш божевільнішим, зважаючи на увесь подоланий шлях.
Однак, чи має значення відстань коли ідеш до місця, де пройшло твоє дитинство, та з яким пов’язані лише найкращі спогади?