У спілкуванні з молоддю я постійно популяризую українськість. Часто я раджу їм спробувати в маршрутках говорити «На зупинці, будь ласка». Для більшості це виявляється тестом на хоробрість і впевненість у собі.
Найпоширеніший коментар: «Коли я це сказав, на мене вся маршрутка дивилася косо». На запитання «Чому ж на мене ніколи не дивляться косо?» чую відповідь «Бо ви вже звикли».
І справді, питання звички тут ключове. Але не в моєму випадку, а в їхньому. Бо, коли вони говорять «На зупинці», – це не вся маршрутка дивиться на них косо, а самі вони на себе дивляться косо чужими очима. Саме вони засуджують себе за українську мову, бо тим, хто їде в маршрутці, однаково, що там хто говорить. Насправді ж, фраза «На зупинці», якщо й приверне увагу пасажирів – то тільки усвідомленням вашої освіченості, інтелігентності, розуму, а головне – впевненості у собі!
Чому ж людям здається, що всі одразу жахатимуться від них через одну лише нейтральну фразу? Бо в умовах тотального зросійщення – це не просто фраза, а сигнал – «я не піддаюся маніпуляції!» А що повинні думати люди, які вже повністю в цій маніпуляції загрузли, проковтнули й зробили вигляд, що смачно? Правильно… – засуджувати того, хто не повівся, не здався, вистояв.
У чому ж він вистояв?
Скоро ми святкуватимемо 25 років незалежності, тобто – рівно стільки маємо самостійну державу. Раніше ж домінувала політика колонізаторів. Що роблять колонізатори, коли приходять на завойовану землю? Знищують будь-яку національну пам’ять поневолених народів для їх подальшого асимілювання! Для цього народ заставляють повірити, що насправді власної історії той не має. І переписування підручників – це тільки дитячі іграшки порівняно з тим, що можна зробити звичайним вилученням зі словникового запасу нації слів, які несуть ознаки національної пам’яті.
Наприклад, царська цензура мала розпорядження вилучати з друку такі слова, як «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя», натомість офіційно дозволялося вживати образливий термін «малорос», а росіянина в той час величали «великоросом». Навіть в одному слові «малорос» закладена вказівка – знай своє місце, бо ти щось мале й нікчемне порівняно з великим. А хто ж захоче бути «малим» і нікчемним? Тому закономірним було прагнення перейти до групи «вєлікіх». Так і починається прийняття цілим народом чужинських ознак.
Починається з меркантильних інтересів, з бажання найбільш амбітних допомогти своїй кар’єрі – отримати хороші посади у державних органах, які переважно зосереджені в містах. Якою мовою потрібно було для цього користуватися – ми розуміємо. А далі вимальовується картинка – ті, хто перейшов на чужинське задля кар’єри, уже стають певним позитивним образом. Образом успішного великороса. І всі, хто хоче такої ж успішності, ладні заради цього так само відмовитися від рідного й прийняти чуже. І от уже до групи зрадників переходить наступна хвиля охочих. Далі – тільки питання часу. Звісно, були й ті, хто не прийняв чужинство, не хвилювався про кар’єру, бо працював на землі, сам на себе. У селах. Тому з часом основною територією, де залишилася національна ідентичність, стало село. І міф почав культивуватися.
Нещодавно одна людина доводила мені, що українська мова погана. На питання, звідки такі висновки, пояснила:
«Я же слишу, как разгаварівают люді із сєла» – «Чому ти вважаєш, що саме за їхнім мовленням варто робити висновки?» – «Ну нє знаю, так прінято, что в сєлє говорят по-украінскі, а в городе по-рускі». І дійсно – прийнято. Згадайте сформований і закріплений у радянські часи вислів, який можна було почути у відповідь на українську мову – «Ти что с колхоза?»
Спробуйте зараз заплющити очі і уявити типовий образ француза. Тут, як кажуть, і до бабки не ходи – усі уявили собі елегантного, красивого, зі смаком одягненого чоловіка, який засипає жінок компліментами й пригощає вишуканим вином. Тепер уявіть англійця. Звісно, джентльмен у хорошому костюмі, який читає «The Guardian» і вирізняється хорошими манерами. А типовий образ українця? Як не прикро, але він буде в шароварах, простакуватий і смішно говоритиме. Як відрізняються ці три образи? Перші два сучасні, третій – архаїчний. Українців як націю свідомо намагаються залишити в минулому, роблять вигляд, що прогрес її не торкнувся, і вся «вєлікая літєратура», «научная мисль» – можливі тільки в Росії або з приходом Росії.
Саме цей образ культивується в телевізорі. Боляче, що ми самі його укорінюємо, наприклад, тим же нібито українським серіалом «Останній москаль», у якому інтелігентний росіянин протиставляється крикливим українцям. Серіал роздуває типовий міф: Україна – це село, сало, горілка, а Росія – це «МГИМО», інтелігенція, фінансовий успіх і прогрес. А який образ українця створений, на жаль, нашим земляком у серіалі «Віталька»?
Тепер пригадайте перейменувальні баталії. Рекламна кампанія «єлисавєтградців» була побудована за тією ж схемою. Назва «Єлисаветград» позиціонувалася з концептами «золотой вєк города», «расцвєт», «культура», «історія», «святость». Тобто, нав’язувалася думка, що на теренах нашого міста до приходу сюди Російської імперії нічого не було – тільки голий степ, бур’яни й вітер. Популярні українські назви Інгульськ і Златопіль одразу ж нагородили епітетами «сільські», «колхозні», річку взагалі охрестили брудною, мілкою, не достатньо великою (величі їм, бачте, мало; типова ознака імперства). Тобто формувалася думка, що все українське – погане, мале, сільське, брудне. Назву Кропивницький було важко назвати сільською, тому придумана була інша концепція: М. Кропивницький не пройшов випробування часом, його зараз мало читають і перевидають, а отже – він забутий, несучасний. Що за суттю те саме, що й сільський.
Згадайте подібну ситуацію з Горішніми Плавнями. Її противники кричали, що вона сільська, стара, а в них, бачте, молоде місто. Перейменувальний процес якраз і став тестом на українську ідентичність. Бо тільки затьмарений зросійщенням мозок, який прагне «вєлічія», може вважати ті ж таки Горішні Плавні сільською назвою. А для українця зі збереженими етноментальними ознаками – вона СУЧАСНА, ТРЕНДОВА – і найголовніше – СВОЯ!
Усе це – елементи прогресу, яким рухається наше суспільство. Боротьба за назву – це боротьба за образ. Кримськотатарське село Ак-Яр ніяк не могло стати «городом русской славы», тому з приходом у Крим Російської імперії його назва була замінена на Севастополь, що значно краще вписувалося в образ російської території.
Щоб зрозуміти, як за допомогою одних тільки назв можна знищити пам’ять про цілі народи і їх право на території, можна знову ж подивитися на приклад Криму. Після депортації кримських татар близько півтори тисячі кримськотатарських топонімів на півострові були замінені російськими. І тепер стає зрозуміло, чому люди, які поступово заселяли півострів після 1946 року і аж до 2014 жили на території, де майже всі населені пункти мали назви типу Плодородное, Межгорье, Междуречье, Сергеевка, піддалися пропаганді й були свято переконані, що Росія «восстанавліваєт історічєскую справєдлівость», а не краде чужу територію. Чи могла б Росія довести свої міфічні права на землю із виключно кримськотатарськими топонімами: Яни Капу, Темір-Ага, Актачи, Албат тощо?
Те саме стирання національної пам’яті намагалися зробити на прикладі нашого міста, нав’язавши ім’я Єлисаветград. Прикро, що прості містяни стають заручниками політичних ігор. Частина жителів підтримує цю назву, і їхня думка заслуговує на повагу, так само, як і думка інших городян. Але… саме тому й важливим є питання просвітницької діяльності, донесення містянам ризиків прийняття російської назви. Бо, приймаючи чужі топоніми, ми ризикуємо прокинутися одного разу й зрозуміти нав’язану думку, що навколо не Україна, а «ісконно русская тєріторія», як це й сталося в Криму.
Як захиститися від цього простим громадянам?
Перше. Дослідження доводять, що україномовні люди майже не піддаються російській пропаганді. Вона не може витягти з їхньої свідомості відповідні ментальні маркери типу «дєдиваєвалі», «запрєщают думать на радном язикє», «імпєрскоє вєлічіє», «нас ущємляют», бо їх там просто нема. Набагато легше вплинути на російськомовного жителя. Пригадайте, як після Революції гідності суспільство вибухнуло запитом на українську мову. Це дуже налякало Кремль, і він запустив новий механізм маніпуляції: у соцмережах почалося масове поширення дописів із фразами: «Украину можно любить на русском языке», «Какая разница, на каком языке любить свою страну?» тощо. І взагалі формувався успішний образ російськомовного патріота України, щоб, не доведи Господи, українці не українізувалися. Чому? Бо через російську мову пропагандистам легше залізти у ваш мозок!
Отже, вибір очевидний: захистити себе й свою родину від ворога можна, достатньо просто перейти на українську.
Друге. Час уже замінити усталений образ простакуватого українця на новий – прогресивний! Українці давно вже їздять на модних автівках, відвідують дорогі курорти, літають у космос, стають нобелівськими лауреатами, конструюють літаки й ракети, встановлюють світові спортивні рекорди. Вони творять сьогодні історію. Нині українець не ходить в шароварах, він одягнений у модний костюм, працює в IT-компанії, читає шедеври світової літератури в оригіналі. Він – змінює світ.
Саме на такому ментальному ґрунті має бути виховане наше молоде покоління. І тоді нам не страшна жодна інформаційна війна, бо ніяка пропаганда не діє на націю, яка вже правильно вихована!
Ольга КИРИЛЮК для Нової газети
Залишити коментар: