Статус Кропивницького, як батька-засновника українського театру, ні у кого не викликає заперечень і сумнівів. Хоча, можливо, в історії театру про його провідну роль сказано менше, ніж він того заслуговує. Принаймні так вважає онук корифея — Ігор Олексійович Кропивницький.
У жовтні виповнюється 134 роки з часу заснування Марком Кропивницьким «Товариства акторів», більше відомого у нашій історії як «Театр корифеїв». Прямий спадкоємець і онук драматурга Ігор Кропивницький повідав чимало сюжетів про знаменитого діда та свою родину і про місіонерство тих, хто у скрутні часи запалював зірки українського національного театру.
Свого часу Ігор Кропивницький закінчив консерваторію, але має дві освіти: композиторську і журналістську. За власним визнанням, дуже любить фотографію — його знімки розходилися по всьому світу (у різних газетах, в агентстві «Новини»). До речі, батько Ігоря Кропивницького — теж непересічна особистість у нашій культурі. Це відомий композитор і диригент Олексій Рябов, автор понад тридцяти музкомедій, серед яких «Сорочинський ярмарок» і «Весілля в Малинівці» (фактично, Рябов стояв біля витоків вітчизняної оперети, зумівши поєднати українські музичні традиції та класичні західноєвропейські).
Донька Марка Кропивницького (дружина Олексія Рябова і мати Ігоря Кропивницького), Ольга Марківна, багато у чому допомагала чоловіку. Вона була знавцем фольклору, з малих років жила серед сільської дітвори і обожнювала народну пісню. Сім’я Рябових-Кропивницьких переїхала з Харкова до Київа ще у 1939 році (до цього Олексій Рябов керував Харківським театром музкомедії). Ігор Олексійович — їхня єдина дитина.
П’єси “живим” пером і грим при свічках
“Діда свого — Марка Лукича Кропивницького — я ніколи не бачив, він помер у 1910 році, а я народився пізніше, — згадує Ігор Кропивницький. — Але дещо про нього розповідала мені мама — Ольга Марківна. Пам’ятаю, наприклад, «сюжет» про батька Марка Лукича, мого прадіда, який був управителем княжого маєтку. Так сталося, що вже у п’ять років мій дід був полишений сам на себе. Його мати — Капітоліна Іванівна — втекла з ротмістром гусарського полку Руткевичем (хоча так зване «жіноче щастя» з ним тривало недовго). Потім вона пішла до княгині. Прабаба чудово співала, грала на різних інструментах — на флейті, роялі. І коли пішла в покоївки до княгині, переважно розважала там гостей. Вона була дуже активною людиною. Наприклад, з тією ж таки графинею часто подорожувала на конях. Так склалося, що прабаба лише через десять років повернулася в сім’ю. А прадід мій — Лука Іванович — тим часом топив своє горе в горілці. Дуже переживав з приводу зрад дружини. І в них часто бували застілля. Маленький Марко — мій дідусь — ховався від цього гармидеру серед селянських дітей.
Щодо освіти дідуся, Ігор Кропивницький розповів, що спочатку його віддали на виховання до священика, а потім Марко Лукич навчався у повітовій школі і незабаром захопився театром. Усе розпочалося з невеличких аматорських гуртків. Грали по хатах, дуже часто — просто неба. Одного разу Марко Лукич побачив виступ однієї російської трупи, де грала цікава актриса Олена Адальбертівна Фабіанська, і захопився цим дійством, її грою. І згодом уже сам влаштовував невеличкі спектаклі, міг співати, виконувати якісь ролі. Зрозуміло, що батько його — Лука Іванович — тим часом втратив будь-яку надію зробити із сина «господаря», «пристойну людину».
“Дід мій, до речі, працював у різних повітових установах. І в нього був чудовий каліграфічний почерк. Однак театр виявився його головною і єдиною любов’ю. Він постійно шукав можливість створити доступний український театр. І розповісти з допомогою сценічного мистецтва, як живуть люди, що вони відчувають, із якими проблемами зіштовхуються. Разом з Іваном Тобілевичем він організував бобринецький аматорський драматичний гурток. А у 1871-му він зовсім «зав’язав» із чиновницькою службою і виступив у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці» – ред.) — як професійний актор. Це вже було в Одесі у народному театрі Моркових і Чернишова. Так помалу він і починає створювати свою трупу. Паралельно пише п’єси. До речі, майже всі свої твори він писав гусячим пером. Казав: «Металеве перо — мертве перо!». Завжди працював при свічках. Навіть гримувався при свічках.
Сімейні негаразди випали не тільки на долю Луки Кропивницького але і його сина Марка:
“Марко Лукич Кропивницький був одружений тричі. Його остання дружина — Гладущенко Надія Василівна — і є моя бабуся. Вона була лікарем за професією. З Марком Лукичем познайомилася під час його гастролей у Санкт-Петербурзі. Кропивницький побачив її і відразу закохався. Незабаром вони зіграли весілля, вже в Україні. У Кропивницьких народилося троє дітей — Олександра, Володимир і наймолодша — Ольга Марківна, моя мати”.
Особливості творчих стосунків: наймані рецензенти і шлюб зі сценою
Деякі рукописи Марка Лукича сьогодні зберігаються у театральному музеї в Лаврі. Але більшість у Меморіальному музеї Кропивницького на Кіровоградщині. Філологи й театрознавці і нині вивчають творчість Марка Лукича як засновника українського театру — театру світової слави. Про нього, до речі, так і сказав Франко.
Відомо, що в Україні в середині XIX століття функціонували лише невеличкі розрізнені аматорські трупи. Там грали п’єси соціально-побутового характеру — любов, пісні-танці, своєрідні «антрепризи». Фундаментальних п’єс, крім «Наталки Полтавки» і «Назара Стодолі», звичайно, не було. Та й ті, якщо демонструвалися, то, в найкращому разі, один раз на рік. За розпорядженням «згори», ці трупи у жодному разі не мали дислокуватися в одному місці більше одного місяця! Тобто вони постійно кочували — як цигани. Та й великих зборів не було. Часто ці аматори просто розорялися. Але, як птиця фенікс, відроджувалися з попелу.
З братами Тобілевичами у Кропивницького були, м’яко кажучи, непрості стосунки:
Цих братів — Карпенка-Карого, Садовського і Саксаганського — дід чи то жартома, чи то всерйоз називав братами-розбійниками. Це можна пояснити тодішніми театральними з’ясуваннями стосунків. Звісно, у будь-якому театрі без конкуренції неможливо. Але, за спогадами моїх близьких, брати Тобілевичі виявилися не дуже порядними людьми. Різне бувало в їхніх стосунках із Кропивницьким. Брати, наприклад, не завжди погоджувалися грати в п’єсах Марка Лукича. Не завжди були чесні в касових зборах. Перебирали собі статус «батьків театру», тим самим принижуючи Кропивницького ще за його життя. Неначе сміялися й раділи: мовляв, «підрізали Маркові крила!». Мені розповідали, що вони спеціально наймали рецензентів, а ті критикували спектаклі і ролі Марка Лукича. Було, на жаль, і таке сумне протистояння. Адже згодом працювало паралельно вже кілька українських труп. Мій дід тричі намагався залишити театр, оскільки не міг терпіти таких ганебних принижень.
Стосунки Марка Лукича з Михайлом Старицьким, ще одним великим драматургом тих років, складались у набагато більш дружньому “тоні”: хоча Михайло Петрович був дворянського походження, але з Кропивницьким вони дружили, багато спілкувалися. Він організував свою антрепризу, і Кропивницький теж брав участь. Старицький був у захопленні від деяких п’єс Марка Лукича. Наприклад, йому дуже подобалася драма «Глитай, або ж Павук», він вкладав величезні гроші в антрепризу, допомагав Кропивницькому. Допомагав саме матеріально.
Історики театру говорять про особливо трепетне ставлення Марка Лукича до Марії Заньковецької, адже він не міг не розгледіти її таланту. Колись ще Садовський зацікавився цією актрисою. І порадив Марку Лукичу запросити її. Свого чоловіка — офіцера Хлистова — вона залишила через любов до українського театру, приїхавши в Київ. Садовський зустрів Марію на вокзалі і відразу повів до Кропивницького. Це був саме той час, коли створювалася знаменита трупа корифеїв. Марко Лукич «колекціонував» талановитих самородків із народу, щоб згодом зробити з них потужну українську трупу.
“Він був у захопленні від таланту Заньковецької. Вона прямо з поїзда прийшла на так званий іспит, і Марко Лукич відразу ж запитав її: «А ви володієте українською?» Вона прочитала Шевченка…І так, що він заслухався. До того ж вона прекрасно співала, чудово грала на фісгармонії. А на тому «іспиті» виконала романс, у якому можна було показати весь діапазон її голосу. Одне слово, Кропивницький був вражений. Її гучний дебют у трупі Кропивницького відбувся 27 жовтня 1882 року, Заньковецька грала Наталку. Коли вона тільки почала грати у спектаклях «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», Кропивницький став на коліно і промовив: «Маріє, я вінчаю тебе зі сценою…». Дід дістав свій перстень і надів їй на палець. Він ніби благословив цю велику актрису”, – розповів Ігор Кропивницький.
Родинний Затишок
Для історії української культури стало великою трагедією те, що в 1917 році під час жовтневого перевороту підпалили хутір Затишок: згоріла велика бібліотека Марка Лукича. Загинуло багато його рукописів. Мало що залишилося. А Велика Вітчизняна зрівняла з землею навіть руїни хутора. Після війни з’явився колгосп «Дружба», і його голова побудував гарну садибу, яка тепер стоїть на тому самому місці. Дослідники по крихтах збирали відомості про творчість Кропивницького — через пресу того часу та архіви, які залишилися в Санкт-Петербурзі. Тому речей і предметів, безпосередньо пов’язаних з Марком Лукичем залишилось у сім’ї нащадка драматурга надзвичайно мало.
“Моя мати була гідною свого батька: з дитинства виявляла неабиякі артистичні здібності — добре співала, чудово читала Шевченка. Народилася вона на хуторі Затишок Харківської губернії, де тоді був маєток Марка Лукича. І, звісно ж, театр не оминув її долю — хоча б у зв’язку з її чоловіком і моїм батьком, Олексієм Рябовим”, поділився спогадами Ігор Кропивницький.
Долі інших дітей Марка Лукича також були тісно пов’язані з театром: Олександра Марківна, його перша донька, — була обдарованою дівчиною: співала, грала на роялі. Пізніше стала відомою співачкою. Спочатку вона закінчила імператорські курси в Петербурзі, а потім отримала освіту в Італії і почала виступати як солістка опери в супроводі симфонічного оркестру. На афіші так і писали — Олександра Кропивницька. Володимир Маркович, його син, працював у Маріїнському театрі Санкт-Петербурга хормейстером..
У сім’ї Кропивницьких, на жаль, не переводилися проблеми з фінансами. І свій хутір Марко Лукич час від часу віддавав у заставу. Хоча його остання дружина, Надія Василівна, була дуже ощадливою жінкою і не дозволяла витрачати зайву копійку. Власне, і Кропивницький був добрим господарем. Він посадив у себе в маєтку прекрасний сад. Ще Марко Лукич захоплювався бджільництвом, шовківництвом, виноградарством. Навіть із Франції виписував якісь живці. І дуже любив коней.
Надвечір’я життя Марка Кропивницького
У останні період життя Марко Лукич жив на своєму хуторі Затишок. До нього часто приходили гості. Марко Лукич їх постійно розважав розповідями. Бувало — ні з того ні з сього — кудись зникав. Гості його чекали, потім починали розходитися. А він несподівано з’являвся: «Почекайте! Зараз я вам покажу, що я написав!» І відразу починав читати уривки з щойно написаної п’єси. Читав він усе надзвичайно виразно. Демонстрував своїх персонажів ідеально. Його голос заворожував. Були обговорення і, звісно, суперечки. Але до критики він ставився спокійно. Багато зауважень приймав. Ще Кропивницький чудово грав на різних інструментах. Казав: «Хочу удосконалити бандуру!»
“Я і раніше казав, і зараз можу повторити, що Марко Лукич своїм подвижництвом і своєю творчістю завжди утверджував пріоритети української культури. Наприклад, під час гастролей у Санкт-Петербурзі трупа Кропивницького гриміла. Її визнали потужним колективом, який можна зарахувати до найкращих зразків європейського театру, -стверджує Ігор Кропивницький. – Імператор Олександр III був у захопленні від Марка Лукича і запропонував йому місце в Імператорському театрі. Проте Марко Лукич відмовився. Хоча це гарантувало йому заможне життя, гастролі по всьому світу. Він казав: «Не треба мені срібла, не треба мені золота, не треба мені слави, не треба мені пошани, бо я буду служити любій своїй Україні до останніх років свого життя, наскільки дасть мені сили Бог, а там хай вже оцінують те, що я залишу…» Він був справжнім патріотом, боровся за українську мову усе своє життя”.
Хутір Затишок ніколи не стояв порожнім. До Марка Кропивницького приїжджала інтелігенція — письменники, актори, музиканти. У нього жили навіть родичі Тараса Григоровича Шевченка. Він як міг допомагав їм. Творчість Шевченка обожнював, це для нього було як Євангеліє. Марко Лукич мав дуже гарний голос — бас-баритон. Збереглися записи пісень у його виконанні — «Думи мої, думи», «Реве та стогне…».
Загалом, Марко Лукич був багатогранною особистістю з різними талантами — актора, драматурга, режисера, співака, художника, композитора, диригента. Сам він свого часу переграв близько п’ятисот ролей російською мовою! Але будував тільки український театр.
Матеріал підготувала Катерина Костантинова для «Дзеркала тижня. Україна»