Нариманівка – село Криниченської сільської ради Устинівського району. Офіційного населення – одна особа, неофіційного – дві.
Виглядає так, ніби нею з вогнем і мечем пройшла орда Батия, спустошила двори, повела за собою в безкраї степи бранців – молодих і здорових людей. А лишила при своїх хатах тільки тих, від кого на підневільних роботах найменше користі – стареньку жінку й немолодого чоловіка, котрий не те, що комусь прислужитися – собі дати раду не може.
Голова обласної ради Микола Ковальчук, днями побувавши тут, назвав цей і йому подібні, майже умовно кажучи, НАСЕЛЕНІ пункти ранами на тілі землі. Ми теж з’їздили у відрядження до Нариманівки (яку частина місцевих жителів називає ще Новороманівкою), поспілкувалися з єдиною приписаною в сільській раді мешканкою – Ольгою Василівною Ніколаєнко, 1938 року народження, і переконалися, що ці незагоєні рани помітні не лише на тілі української землі – кривавий слід від них лишається й на людському тілі.
– У 1958 році, коли я переїхала сюди жити з чоловіком із Самбору (Львівської області – авт.), в Нариманівці стояло приблизно п’ятдесят хат, був свій дитячий садочок, – пригадує молодість і веселіші для цього краю часи Ольга Василівна. – Ми самі хати не мали й притулилися до родичів, які жили в землянці. Згодом звели будинок…
Так і прожили нариманівці з новороманівцями до кінця дев’яностих років минулого століття – спочатку по висхідній (розбудовувалися, народжували й виводили в світ дітей), а потім відправили своїх чад на «багатші села» й, лишившись біли своїх грубок і телевізорів з трьома телеканалами, постаріли. Тут би й спочинок знайшли, якби не орда.
– Насамкінець в Нариманівці, коли її ще можна було вважати селом, лишалося заселеними разом із нашою зо двадцять хат, – переходить до трагічної частини власної і громадської історії Ольга Ніколаєнко. – А потім на нас напали бандити. Трапилося це пізнього вечора. Я подоїла корову й заснула. Чоловік мій покійний дивився телевізор. Раптом постукали в двері. Коли спросоння відчинила, отримала сильний удар і знепритомніла. Так само ошелешили й діда, зв’язавши нас, безтямних, мотузками. Ми опритомніли – а бігти пізно.
А потім розбійники, напевне знаючи, що в діда з бабою зараз є гроші, бо щойно продали кабана, катували – пекли людей праскою, відібравши не лише вторговані три тисячі, але й відкладені на чорний день (а це, якщо пригадуєте, був той період, коли чорних днів на всіх вистачало) вісімсот гривень. Навіть копійки зі склянки – й ті витрусили, однак продовжуючи катувати господарів.
Три пластичні операції із пересадкою шкіри перенесла за два місяці Ольга Василівна, а коли повернулася додому з лікарні, всі сусідські будинки навколо вже стояли порожні й зачинені. Люди, злякавшись бандитів, виїхали з хутора (А скільки їх таких, мічених кров’ю й насильством, сіл по області, в Україні(?!)… Чоловікове здоров’я так і не поправилося. За рік він помер і лишилася жінка сама.
– Я вже тепер нічого не боюся, – з байдужим відчаєм у голосі каже вона й додає, думаю, не без іронії, – живу серед степу широкого, зате на Вкраїні милій. Хати в Криничному дорогі, бо там газ уже підвели. Поганенька коштує п’ятдесят тисяч гривень, з моєї мінімальної пенсії таких грошей не збереш. На Центральній (центральною садибою за звичкою люди кличуть село, в якому розташована сільська рада – авт.) мешкає син із сім’єю. Вони мені допомагають, провідують. А хліб часом і поштарка (листоноша Ольга Нечипорук, яка саме привезла бабусі газети, проїздить на своєму велосипеді 30 кілометрів на день, щоб доставити всім пошту) завезе. Тут, на призьбі, й поговоримо з нею. Раніше багато людей із Криничного (всього чотири кілометри до Нариманівки) бувало упродовж дня – по воду до криниці (символічно, правда?-авт.) їхали. Вважалася вона лікувальною й найсмачнішою на всю округу, поки вербове коріння не проросло до джерела й не почало гнити та отруювати колодязь. Але я п’ю ту воду – такого я не боюся…
І сусіда свого непевного, Валерія, бабуся не боїться. Той, каже, живе, як метелик – одним днем. Занесло його на висілки якимось вітром нібито із Запоріжжя з короткотривалим перевалом в Устинівці. Кажуть, родичі його спекалися, а потім перехрестилися й забули. Тепер це вже не їхній клопіт, що чоловік на горілку міняє все, що можна виміняти. Пенсії в нього немає – не заробив, «заначки», самі розумієте, теж бути не може. Залізо шукає, побирається – і так животіє.
– Голодний, холодний, невдітий. Якби не пив, то, може, хоч хату латав би. Бо на вітрах же живе, не топить, городу не обробляє. Але неагресивний і не краде, – і за цих скрутних обставин знайшла щедре слово сусідка непутящого Валерія.
Сама баба Оля великого господарства зараз не тримає – собака та кури, а донедавна й корову тримала.
– Важко за худобиною ходити, – зізнається. – Заради ложки молока – стільки клопоту! Тепер і молоді не хочуть держать, а то я. Але город у мене чималенький – майже гектар! Ячменем, соняшником засіваю. Словом, промишлятиму тут, поки сил стане.
Ольга Василівна, виявляється, ще жодного разу не викликала додому лікаря. І це для неї важливо.
– Як тільки я достану мобілку й наберу «103», треба буде зразу ж приймати рішення: лишатися тут на самоті й помирати чи проситися під крило до дітей, як це зробила більшість моїх колишніх сусідів.
Ось чого – хвороб і немочі – все-таки боїться жінка, яка найстрашніше в своєму житті вже пережила.
Валерій Скороход, спеціально для Першої електронної газети