За майже три роки війни Сергій Луньов пройшов шлях від солдата до молодшого лейтенанта. Командував взводом, згодом – інженерно-саперною ротою. Його підрозділ виконував завдання в Курській області. Коли підлеглі Сергія потрапили в біду, він не міг чекати, а самостійно кинувся на допомогу. Боявся, що втрачений час може забрати чиєсь життя. Він таки врятував своїх побратимів. Але сам залишився на полі бою.
Історію Сергія Першій електронній газеті розповіли його рідні і бойові товариші.
З дитинства не любив безладу
Мама Сергія Ірина сама зі Знам’янки, але після навчання в Черкасах, отримала направлення на роботу в Донецьк. Тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка Геннадія Луньова. Одружилися. Старший син Сергій народився саме в Донецьку 26 листопада 1987 року.
Пізніше сім’я переїхала на Кіровоградщину, придбали собі житло в Долинській.
З дитинства хлопчик любив, щоб всі його речі знаходилися в ідеальному порядку. Він сам акуратно складав свої іграшки та книжки. Мав власний розкладний столик за яким малював, грався конструктором та розглядав дитячі книжечки. Часто наглядати за ним залишалася прабабуся Капітоліна, яку він називав “бабочка Капочка”. Любив, коли бабуся читала йому казки. Всі книжки потім складав на своєму столику акуратною стопкою.
Пізніше, в сім’ї народилися два його молодших брати Володя та Женя. Сергій дуже нервував через безлад, який вони часом влаштовували.
“Сергійко в усьому був дуже “правильним”, – розповідає про сина мама, – Кожна річ у нього мала своє місце, у навчанні та в школи дотримувався всіх вимог вчителів. Робив завжди так, як це говорила вчителька”.
Навчався Сергій в Долинській школі №3, нині ліцей “Інтелект”. Мама розповідає, що син мав успіхи в освіті. Після закінчення 11-го класу вступив на навчання до Кропивницького кібернетичного коледжу, вивчав комп’ютерні технології. Потім – до Харківського університету радіоелектроніки.
“Сергій все своє життя багато працював, – розповідає мама. – Під час навчання в університеті він влаштувався на роботу до компанії, яка займається проведенням інтернету та кабельного телебачення.
На той час він вже познайомився з дівчиною, з якою вирішили створити сім’ю. А до цього питання він відносився дуже відповідально. Якщо сім’я – то він має її забезпечувати, ніякої допомоги від батьків”.
Нове життя
З майбутньою дружиною Сергій познайомився в Долинській. Оксана розповідає, що з Сергієм вони навчалися одній школі, тільки вона на два роки молодша. Але в шкільні роки Оксана його чомусь зовсім не бачила і не помічала.
“Після школи я навчалася в Кривому Розі, – розповідає Оксана, дружина Сергія, – приїхала додому в Долинську перед Новим роком. Домовилася з подругою зустрітися в кав’ярні. Сидимо, розмовляємо, відпочиваємо. Помічаємо, що компанія хлопців за одним із столиків якось вже занадто прискіпливо на нас витріщається.
Один із них прямує до нас, питає дозволу присісти і пропонує познайомитися. Починає запрошувати десь прогулятися. Я віднікуюся, мовляв, навчання, треба писати реферати, готуватися до екзаменів. Він запитує, з якого предмету і що потрібно писати. Говорить, що може допомогти, бо добре на цьому знається. Потім попросив номер телефону.
На той час у мене ще кнопковий телефон був і щось він “глючив” частенько. Сергій взяв телефон, сказав, що може його полагодити”.
Поки розмовляли, Сергій в ньому копирсався. Потім повернув його дівчині. Мовляв, я все полагодив, з цього дня в тебе почнеться нове життя.
До чого ці слова Оксана зрозуміла лише вдома, коли відкрила телефон і побачила, що його просто відформатували до початкових налаштувань. І тепер в її телефоні немає жодної світлини, а вся книга дзвінків складається з одного невідомого і не підписаного номера.
“Він став для мене Всесвітом”
Наступного дня з цього номера їй зателефонували.
“Привіт, – почула вона в трубці, – я Сергій, ми вчора в кав’ярні познайомилися. У мого друга день народження, мені немає з ким піти і я запрошую тебе”.
Дівчина спробувала відмовлятися, адже незручно йти на день народження до незнайомої людини. Але Сергій наполягав, запевняв, що все нормально, про подарунок він вже подбав, їй ні про що думати не потрібно. Коли прийшли за адресою, то в помешканні вже була компанія друзів-однокласників. Оксану здивувало те, що його друзі постійно просили щось принести або запитували де взяти якусь річ. Це зовсім не схоже на те, що вони прийшли до когось у гості. Скоріше на те, що Сергій тут господар. І компанія ніякого іменинника не вітає.
Пізніше Сергій зізнався, що Оксана йому дуже сподобалася і довго думав над тим, як запросити її на побачення. Не зміг вигадати нічого більш оригінального. Ще пізніше, після одруження, зізнався дружині, що вона сподобалося йому в кав’ярні з першого погляду. Але товариш теж заговорив про те, що хоче познайомитися з нею. І тоді вони розіграли в “камінь-ножиці-папір”, хто піде знайомитися.
“Якби я про це дізналася ще на початку знайомства, то можливо, що наші стосунки далі б і не розвинулися, – говорить Оксана. – Але він розповів про це тоді, коли я вже не могла без нього уявити свого життя. Він став для мене цілим Всесвітом”.
Заробітчани і “закордони”
Оксана із Сергієм їздили працювати за кордон, щоб заробити гроші для власної квартири. Спочатку працювали в Польщі. Жінка знайшла роботу в дитячій лікарні, а Сергій у відділенні патоморфології, тобто в морзі. За любов до порядку та чистоти його тут поважали. Він був помічником лікарів, призвичаївся до особливостей цієї специфічної роботи. За гроші, які заробили, подружжя нарешті придбало власну квартиру в Долинській.
Потім працювали в Ізраїлі і теж вдвох.
“Сергій відразу на двох роботах влаштувався: одна була вдень, друга вночі. Там він завжди хотів спати, бо для сну у нього залишалося катастрофічно мало часу, – розповідає дружина. – А я на вихідних просила його йти прогулятися. Я ж бо англійську не дуже знала, а Сергій володів нею досконало. Без знання мови гуляти в чужому місті не дуже комфортно. І він погоджувався зі мною гуляти. Теж говорив, шо якщо вже ми тут – то треба побачити якнайбільше”.
Коли Луньови повернулися додому, у них народився син Тімофєй (так дитину записали в свідоцтві про народження). Оксана з Сергієм мріяли мати багато дітей і велике житло.
Брати Сергія запросили його з собою на роботу на рибний завод в Сполучених Штатах, на Алясці. Робота важка та виснажлива фізично. Сергій працював там три роки, повернулися восени 2021 року. Вирішили продати свою квартиру і придбати більшу. Чоловік хотів знову поїхати працювати на Аляску. Мріяв, щоб Оксана з Тімофєєм теж їхали з ним. Бо дуже сумував за своєю сім’єю, без їхньої підтримки йому було важко психологічно. Але не встигли.
Розпочалося повномасштабне вторгнення.
“Якщо не ми, то хто?”
Сергій не служив в армії, але він серед перших добровольців стояв в черзі під військкоматом.
“Він навіть не порадився зі мною, – плаче дружина, – просто вирішив, що мусить захищати свою сім’ю та батьків. Сказав, що йде захищати саме нас. Бо, мовляв, якщо вони, чоловіки, не стане на захист своїх родин, то хто захистить нас?”.
Вже 27 лютого автобус з долинчанами вирушив до Одеси, там формували 61 окрему механізовану Степову бригаду. Сергій Луньов пройшов шлях від простого солдата до молодшого лейтенанта.
Вже в перші дні березня вони зупиняли просування ворога в Баштанському районі Миколаївської області, звільняв Миколаївщину та Херсонщину. Потім відстоював підступи до Соледара та Авдіївки.
У перші дні війни дуже важка ситуація була із забезпеченням солдат продовольством. Багато допомагали волонтери. Сергію вдавалося налагодити з ними контакти і таким чином заберезпечити свій підрозділ харчуванням.
Довгий час займав посаду сержанта матеріального забезпечення інженерно-саперної групи, а пізніше – роти (ІСР). Їхній підрозділ займався налагодженням переправ через річки, будівництвом бліндажів та розмінуванням. Сергій розповідав своїм рідним, що основи саперної справи доводилося вивчати не на навчальних полігонах, а в бойових умовах за інструкціями з інтернету.
“Сапер помиляється тільки один раз” – це не просто крилата фраза, це правда життя. І бійці про це пам’ятали завжди, прагнули свою роботу виконувати з ювелірною точністю.
Про війну своїм рідним не розповідав нічого.
“Про себе завжди доповідав з посмішкою: “Жив-здоров, цвіту і пахну”.
Інколи говорив, мовляв, цвіту, але не дуже пахну, – пригадує мама. – Бо ж не завжди вони мають можливість помитися.
Коли на тренуваннях вчилися виносити побратимів в поля бою, то він мені проговорив: “Я то витягну і двох, і трьох. А мене зможе хтось витягнути? Це питання”. Він же у нас високого зросту та міцної статури”.
Так про нього згадує побратим Максим Ніколаєнко:
“Добрий велетень з розкритими руками, щира відкрита посмішка, завжди сяє радістю і дарує її оточуючим. Його позивний “Лунтік”. І це не тільки із-за прізвища, він своїм характером і виглядом повністю відповідає цьому псевдо. Радіє найменшій дрібниці. Допомагає кожному, хто просить. Правда, якщо хтось не просить, то йому допомагає також. Обіймає так міцно, що у Грині лопнули ребра. Ну, а що робити, то ж Лунтік, він все робить щирого серця. За міцну статуру та силу, інколи називали Ведмедем.
Із нього випадали гумові динозаври, яких йому подарував старший синок, а то як же ти на війні, спитав, а в тебе немає динозаврика?
Поруч з ним завжди світліше. Мріяв про життя після війни, зі своєю родиною, яка стала збільшилася під час війни – народився ще один син. Щоб побачитись з новонародженим, Лунтіку дали цілих п’ять днів відпустки
Якось моя дружина запитала в нього: “Лунтік, ти не втомився? Не хочеш до своїх діточок?”. Він відповів: “Звичайно хочу! Але… якщо ми всі поїдемо до своїх родин, хто ж буде тримати небо?”.
“Коли приходив у відпустку, – згадує дружина, – то весь цей час проводив вдома. Він не міг натішитися родинним теплом і затишком.
Сергій говорив, що для нього найбільше щастя – це обійняти мене, ввімкнути телевізор і щоб діти поруч скакали, бігали, кричали.
Наш молодший син Матвій народився у вересні 2022 року, вже під час війни. Він бачив його за цей час всього п’ять разів”.
Сергій давно зрозумів, що війна надовго, закінчив курси командира механізованого взводу, отримав звання молодшого лейтенанта. Керівництво бригади спробували перевести його в інший підрозділ, комроти відібрав “Лунтіка” назад в ІСР. “Віддайте, це – мій Ведмідь, – сказав він. – Шукайте своїх собі самі”. Спочатку поставили командувати взводом. На початку грудня 24-го Cергія призначили на посаду командира інженерно-саперної роти. На той час їхня бригада виконувала завдання в Курській області.
“Не можу чекати, там мої люди, вони загинуть”
15 січня 2025 року група з чотирьох бійців, підлеглих Сергія Луньова, виконували бойове завдання. Коли поверталися назад – підірвалися на міні, по рації почали гукати на поміч. Вижив з них лише один. Вислали назустріч машину з трьома захисниками. Налетіла зграя дронів, які скидали гранати. Влучили в другу машину, загинув водій, а двоє вижили. Повідомили про ситуацію по рації.
Організація евакуаційної групи з вогневою підтримкою зазвичай забирає кілька годин. Сергію говорили:
– Треба чекати, щоб зібралась група на евак, щоб була броня, і взагалі…
– Але ж це мої люди там, і замість одного загиблого там вже двоє. Стан інших поранених все гірше й гірше. Не можна ще чекати, бо там нікого не залишиться, ви розумієте? – “Лунтік”, як командир не міг стільки чекати.
Там же його хлопці, з його роти. І він не може їх залишити напризволяще. Вони втрачають кров і надію на порятунок. Важлива кожна хвилина. І він сам з двома медиками вирушає, щоб рятувати своїх бійців.
Оксана цього дня вранці обмінялася з чоловіком привітаннями, трохи пізніше надіслала фото сина. Але до кінця дня зрозуміла, що чоловік фото не дивився. Писала повідомлення і благала відповісти.
Вночі бачила Сергія у ві сні – ніби лежить він на галявині серед квітів. А вона його обіймала і просила піднятися. Вранці телефон продовжував мовчати. Жінка не витримала і зателефонувала одному з побратимів, який був їхнім кумом. Станіслав розповів, що “Лунтік” вийшов на порятунок поранених побратимів і що ситуація погана, бо зв’язатися з ним не можуть. Із зображення, що транслюється з дрона, видно, що на місці лежать кілька тіл і вони не рухаються. Її мозок відмовляється сприймати інформацію.
“Він живий, просто поранений, – говорила собі Оксана, – він же не знає чий то дрон. Раптом ворожий, тому і не рухається, щоб не спровокувати вогонь”.
Наступного дня вона пішла до церкви, купила багато свічок, про себе молилася і почала ставити їх за здоров’я чоловіка та його побратимів. Свічки дуже погано загорялися, постійно гасли, падали, одна навіть зламалася.
Діра у серці
Побратими, яких вдалося врятувати, розповіли подробиці. Події відбувалися в “сірій” зоні. “Лунтік” з двома медиками наближалися до місця трагедії. Почали витягувати тіла з машини. Хлопець що вижив, був у поганому стані. Щоб врятуватися від дронів він закотився під машину. Сергій попросив його кинути автомат. Поранений однією здоровою рукою зробив це і втратив свідомість. “Лунтік” із автомата стріляв по дронах.
Під’їхала евакуаційна машина. В першу чергу забрали поранених та кілька тіл загиблих. Ще до одного загиблого не змогли дістатися. Для Сергія і двох медиків в машині не було вже місця. Вирішили, що треба трохи перечекати. Він знав, що неподалік є бліндаж і вирушили до нього.
Коли заходили в лісосмугу, Сергій зачепив розтяжку, йому поранило ногу. Хлопці надали першу допомогу і вирушили далі. Один із медиків відстав на 30 метрів. Коли вони були вже поруч із бліндажем, звідти вийшли два окупанти та розстріляли їх. А потім кинули ще й гранату. Сергій Луньов та медик загинули. Другий медик побачив це на віддалі і заховався. Для того, щоб забрати тіло свого командира – довелося розробляти спецоперацію.
Побратими розповідали, що чотири дні не могли прорватися на це місце. Кажуть, що за три роки війни ще не бачили такого пекла – щоб стільки залізяччя їх намагалося знищити. Вдалася операція лише під прикриттям туману.
Побратим Андрій Ярошик говорить:
“Добрий великан з ще більшим серцем, людина яка муху не образить. В криичний момент він готовий пожертвував всім, щоб скористатися найменшою можливістю врятувати своїх побратимів . Завжди міркував з позиції збереження свого особового складу і завжди готовий йти першим.
Остання наша розмова була за кілька годин до цієї трагедії, Сергій прийняв рішення їхати сам і інші варіанти не розглядав і слухати нікого не хотів…
Діра в серці кожного, хто знав цього доброго велетня. Його двоє синів ніколи не обіймуть тата. Батько, Чоловік, Воїн. Всесвіт. Слова безпорадні. Просто з нашого світу забрали повітря”.
Віта Науменко для Першої електронної газети
Читайте також:
Залишити коментар: