Володимир Букша -ветеран російсько-української війни. Став відомим на всю Україну торік, коли після поранення і протезування ноги вирішив влаштувати марафон на підтримку своїх побратимів. Втративши ногу на війні, він не втратив силу духу і волю до життя, і таки втілив свій задум – за три піших марафони зібрав чималу суму, яку передав у свій підрозділ на фронт.
Про це повідомляє Перша електронна газета.
Володимир Букша родом з Одеської області, а на Кіровоградщину чоловіка привело кохання. Його дружина Наталія родом із села Злинка. Познайомилося в Одесі, де обоє свого часу працювали. А потім вирішили переїхати у Злинку. Одесит Володимир говорить, що жодного разу не пожалкував – Злинка стала йому рідною, а він для неї – своїм.
Та все змінила повномасштабна війна.
Від самого її початку Володимир як і багато злинчан долучився до місцевої тероборони та разом з іншими охороняв блокпост, що обладнали на в”їзді до села. Незабаром йому вручили повістку.
А вже зовсім скоро після короткого курсу навчання, у червні 2022 року, Володимира Букшу у складі 37-го окремого мотопіхотного батальйону “Запоріжжя” 56-ї бригади відправили в зону бойових дій.
Воїн розповідає, що поранення отримав 4 січня 2023 року поблизу Гуляйполя Запорізької області. За 11 місяців лікування переніс 11 операцій та зупинку серця. Військовому безкоштовно виготовили два протези: один вітчизняний, інший – німецький.
Але коли повернувся додому, то не зміг сидіти без діла. При підтримці дружини і земляків-злинчан влаштувався на роботу в котельню. Займався сім’єю, разом з дружиною виховували двох діток – сина і доньку.
А якогось дня раптом виникла ідея провести марафон на підтримку побратимів. Порадився з Наталею, з друзями. Знайшов підтримку, хоча багато хто й побоювався-чи зможе…
Каже, що свій задум спланував, розділивши марафон на три частини по 10 кілометрів: спочатку пройти вулицями Злинки (село ж велике!), потім – трасою від Злинки до села Велика Виска, а вже третій етап – від в’їзду у Кропивницький до центру міста. Так і зробив, щоразу збираючи довкола себе однодумців, а по маршруту зустрічаючи схвальні відгуки багатьох людей і їх донати на підтримку справи, за яку взявся колишній воїн.
“Тоді завдяки марафону й донатам небайдужим вдалося назбирати кошти, яких вистачило на запчастини, ремонт авто, медикаменти, а ще частину передав волонтерам для приготування смаколиків побратимам на фронт”, – каже Володимир.
Нині Володимир працює водієм автонавантажувача на одному з підприємств Кропивницького. На роботу їздить своїм авто. А дорогою, маючи час, планує свої подальші “марафонні справи”.
“Хочу пройти марафон в напрямку Умані. Мета така ж, як і у попередніх: збір коштів для підтримки побратимів з підрозділу, я укому служив. Там потреби постійні, адже війна, на жаль, триває…” – зітхає ветеран.
Коли вдасться здійснити задум – Володимир не знає. Це стане можливим, якщо отримає новий протез. Чекає на заміну з нетерпінням і передчуттям.
“Таким, як я, заміна протеза за державний кошт належить раз на три роки. Звісно, протези є різної якості. Є простенькі, а є сучасні, які дозволяють вільно пересуватися без допомоги ціпка. Але вони надто дорогі. Тому чекаю “свого”. Випробую його, а тоді й вирішуватиму щодо марафону”, – ділиться планами воїн.
Слід зазначити, що спорт має особливе місце і значення в житті Володимира. Він активно займався ним ще до війни, в Одесі, а тепер, каже, спорт домомагає триматися, не дає впасти ні духом, ні фізично. Бо коли повернувся з війни без ноги, а з протезом, було дуже тяжко.
“Не знаю, як і вистояв тут, у цивільних умовах. Не знаю, що могло бути, якби не підтримка дружини, якби не потреба піклуватися про дітей. Якщо чесно, то інколи таке “находило”, що був за крок, як кажуть, від межі, шукаючи пособи, як забутися, вгамувати фізичний і психологічний біль. Та потім сказав сам собі – це не для тебе! І знайшов сили взятися за роботу. Тут допоміг спорт…” – зізнається чоловік.
Спеціальних тренажерів у Злинці Володимир не має. Тож про якісь продумані, науково розраховані реабілітологами і психологами заняття говорити не доводиться. Але все це воїну замінила його воля до життя.
“У мене є мрія: створити тут у селі щось на кшталт спортклубу чи тренажерного залу, куди могли б ходити і такі, як я, хто вже повернувся з війни, і молодь Злинки. Прикро, що таке велике село, де є стільки молоді, досі не має подібного спортклубу для занять. Можливо, вдасться знайти підтримку нашої громади, спонсорів чи у якийсь інший спосіб залучити кошти і знайти приміщення, обладнати його, як годиться. Боляче дивитися, як без діла марнують час багато молодих людей, підлітків. А так мали б заняття, тренували б і тіло, і волю та наполегливість…” – ділиться думками ветеран
Тим часом, виношуючи свій задум, Володимир Букша наближає його практично – своєю участю у змаганнях ветеранів, які отримали поранення на війні, але не зламались духом.
“Я був на двох таких змаганнях. Перші – “Сильні України” – у Кропивницькому в травні цього року. Тоді у вправі зі штангою вагою 80 кілограмів я виборов третє місце. Другі змагання прохордили ненавно у Львові. Це були Національні адаптивні змагання для ветеранів війни BESTRONG GAMES.
14 червня понад 150 учасників з усієї України випробовували свої сили в різних адаптивних видах спорту: легкій атлетиці, армреслінгу, штовханні ядра, стрільбі з лука, стрільбі з лазерного пістолета, настільному тенісі та боксі. – розповідає Володимир.
Я ще не можу сказати про себе, що є чемпіоном у спорті, але активно цікавлюсь не тільки гиряи чи штангою, а й боксом, вільною боротьбою (колись займався, ще у мирному житті). Цікавить штовхання ядра, веслування, лижі… Мені вдалося навіть здобути п’ять медалей на цих змаганнях. Тож зі спортом розлучатись не планую і всім раджу: шукайте силу, натхнення і розраду у спорті!”
Володимир Тільнов для Першої електронної газети.
Фото з особистого архіву Володимира Букші
Читайте також:
Залишити коментар: