Олександр Григоренко сам із Київщини. Народився 4 червня 1987 року в селі Насташка Білоцерківського району. Як згадують у родині, став таким бажаним, довгоочікуваним первістком. Тож і зростав у турботі та любові. По закінченні школи опанував омріяну професію юриста. Але не влаштувався за спеціальністю – життя привело його в шахтарське містечко у центрі України.
У 2013 році переїхав на Кіровоградщину, тут одружився. З коханою Інною виховували сина, якому вже 15 років, та 9-річну доньку. Тут, у селищі Смоліне, своє трудове життя Олександр пов’язав із шахтарською працею. З 2013 року працював контролером на контрольно-пропускному пункті Смолінської шахти, потім охоронником. А в 2016 році, пройшовши навчання безпосередньо на шахті, став гірником очисного забою підземної дільниці. Через чотири роки перейшов на Новокостянтинівську шахту, де трудився до мобілізації.
Ось як згадує ті часи голова профспілкової організації Новокостянтинівської шахти Олександр Зовва:
“Олександр Григоренко був життєрадісним, справедливим, наполегливий, сильний, готовий взятися за найважчу роботу та сумлінно виконати її. Товариський, доброзичливий, енергійний, небайдужий, гарний сім’янин, батько, син, брат та надійний друг. У вільний час займався ремонтом автомобілів та техніки, доглядав за дачею, мав пасіку. Жив, як і більшість, мирними справами”.
Та лютневе повномасштабне вторгнення рашистів різко все змінило. Олександр вступив до формування територіальної оборони. Він не став, за його ж словами, чекати другого Ірпеня чи Бучі у себе вдома. Хотів захистити родину і свою землю від орди, тому швидко склав присягу і пішов на фронт. Служив водієм відділу снайперів роти вогневої підтримки 121-ої бригади ТрО.
Відповідно до бойового розпорядження, його підрозділ перейшов у підпорядкування Оперативного угруповання військ “Каховка”. Тож практично все пекельне літо й осінь 2022 року Олександру доводилося виконувати бойові завдання на південному напрямку.
Там, на Херсонщині, 20 жовтня 2022 року в районі села Новогригорівка під час виконання бойового завдання Олександр Григоренко загинув.
У родині довго не казали мамі, де син. Жаліли. Розказували щось про навчання, вигадували “безпечні” відрядження. Так просив сам Олександр, аби не травмувати маму, яка має тяжку форму захворювання на цукровий діабет з усіма негативними наслідками.
Як згадують у родині, Сашко під час коротких розмов по телефону просив її жити і дочекатися його повернення додому. Обіцяв невдовзі приїхати. Але виконати обіцянку не зміг.
Поховали Олександра Григоренка у селищі Смоліне на Кіровоградщині. Похорон був багатолюдним. Вся дорога, якою Героя проводжали на кладовище, була встелена квітами. Щемно звучав оркестр. З дахів
довколишніх будинків у небо піднялись голуби, коли над селищем пролунали постріли військового почесного салюту.
Дружині Олександра передали його орден “За мужність” ІІІ ступеня, присвоєний посмертно.
Відтоді фраза “Герої не вмирають” набула для рідних Олександра дещо іншого значення. Бо вони, Герої, звичайні смертні люди, але з хоробрими і мужніми серцями.
Сестра Олександра Григоренка, яка нині доглядає тяжку хвору маму, ініціювала збір підписів під петицією про присвоєння Олександру звання Героя України (посмертно). Петиція вже набрала понад 25 тисяч голосів підтримки і перебуває на розгляді у Президента.
Володимир Тільнов для Першої електронної газети.
Читайте також: Невидимі прощання. Дискусії навколо церемонії поховання воїнів у Кропивницькому