Володимир Смірнов – екс-секретар Кропивницької міської ради, колишній член партії “Об’єднання “Самопоміч”, батько трьох дітей. З початку повномасштабного вторгнення пішов на захист держави добровольцем. Ось уже другий рік Володимир служить у 174 батальйоні тероборони.
З його дозволу Перша електронна газета публікує нотатки, які Володимир писав, коли траплялася рідкісна нагода.
Поки є така можливість, намагатимусь описати деякі події в хронологічному порядку, але із затримкою в рік.
20 травня 2022 рівно в 05:00 ми в складі кулеметного відділення 174 батальйону ТРО повантажились у наш бойовий ГАЗ 52 “Воронок” і вирушили в наш перший бойовий виїзд.
Напередодні, 19 травня вдень, я зробив фото на фоні театру, яке за задумом могло би бути пам’ятним фото в разі загибелі, скинув його дружині у ватсап та повідомив, що ми їдемо на навчання на полігон у Дніпропетровську область. Ввечері завантажили наші ДП-27, БК та інше майно.
Отже, дорогою нічого особливого не відбувалось, наш Воронок трохи розвалювався, ми його збирали в кучу і їхали далі. Під Дніпром провели ремонт ступиці та заміну колісного диску і ввечері 20 травня 2022 року заночували в ліску край дороги, десь на краю Покровська.
21 травня 2022 о п’ятій ранку весь наш обоз рушив далі і десь біля 11 роззосередився та почав маскуватись в зеленці під Костянтинівкою. Там, наскільки я розумію, перед висуванням беспосередньо на бойові позиції ми очікували на укомплектування бронежилетами, якими до того моменту ще не був вкомплектований батальйон.
Ну, ясно що в декого були свої броніки та плитоноски, правдами і не правдами добуті за будь яку ціну, але штатне комплектування відбувалось саме в тій зеленці під Констахою, їх видавали зранку 22 травня 2022 року прямо з фури.
Там же було зроблено останнє спільне фото кулеметного відділення, після того нас розподілили по стрілецьких ротах для підсилення. Так я потрапив у 2 роту.
Десь опівдні ми повантажились в транспорт і вирушили.
Я разом із гранатометниками, яких теж додали до 2 роти, посіли місця у шишигі (ГАЗ66), це була машина-пересувний медпункт з великими панорамними вікнами, інші бійці їхали низькопольними міськими автобусами.
Куди ми їдемо я слідкував по гугл картах, хоча, судячи з лінії фронту на той момент – це було очевидно. Бахмут ще був майже цілим, з рідкими слідами прильотів ракет, десь за 20 км до Лисичанська – закінчився зв’язок.
Навкруги вже постійно гупали виходи і приходи, на обрії димів постійно в ті часи палаючий ЛНПЗ. На мосту почався обстріл з мінометів, вогневий контроль за мостом вже тоді був у орків. Водії витиснули з низькопольних автобусів й іншого транспорту все можливе, і вже на тому боці вскочили під дерева і стали, всі висипались з транспорту і, розсередившись, залягли.
Обстріл припинився, повантажились і рушили далі. В автобусів, я так розумію, були значні технічні проблеми, бо, звісно ж, вони не були розраховані колись побачити розбиті фронтові шляхи і на швидкості повідбивали все знизу. Залетіли швидко в Сєвєр, там нас чекав провідник із 57-ї. Він дещо розповів, сказав що буде важко в окопах, і таке інше. Вирішили автобуси лишити там, а далі закидатись КАМАЗом 57, там були водії, які добре знали маршрут і могли швидко ним рухатись. Роздали гранати. КАМАЗ за три ходки, закинув всіх до Борівського.
Там я зустрів побратимів з розвідки, повечеряли один сухпай на трьох…
23.05.22 від самого ранку, підрозділ почав малими групами заходити на бойові позиції. Легенда була така: заходим на готові оборонні позиції, допомагаємо одній бригаді, в якій трохи не вистачає людей.
Ті, хто очікував своєї черги на вихід, розвантажували та завантажували машини, підганяли зброю і амуніцію, обмінювались крихтами інформації та травили байки. Оскільки в мене був кулемет ДП, яких не було в стрілецьких ротах, я всім охочим проводив експрес майстерклас по його устрою, роботі і ТТХ.
Місцева школа була вже добряче побита градами, мінами і артою. Прилетіло і в шкільний музей, де засипані битим склом стояли промовисті стенди про бої за Борівське і окупацію Борівського. Така іронія історії.
Тим не менш, в спортзалі кимось із наших попередників була натягнута сітка і залишене приладдя. Навряд чи коли-небудь ще доведеться зіграти в бадмінтон під звуки артилерійської дуелі за вікном.
Десь в другій половині дня наша штурмова група вилетіла терміново відбити якусь втрачену позицію. Наскільки я зрозумів, там орківські штурмовики вбили одного нашого і одного взяли в полон. Позицію відбили.
Приблизно в 19:30 пішла команда і моїй групі їхати. Нічого, кажуть, брати не треба, тільки зброю і БК, все інше там є. На всякий випадок прихопив рюкзачок триденку зі спальником і теплим одягом і ящик патронів. Знаю я це ваше “все є”. Вантажимось і вилітаєм на край села, мчимо лісом і спиняємось під деревами в якійсь просіці.
Там чуваки з 57 – Вуйко, Шерхан і Макс довго спорять між собою і з нашими командирами, куди, кого, на які позиції заводить. Мені випадає позиція “Піздєц”, від назви якої починаю про щось здогадуватись.
На позицію нас заводить Вуйко. Йти битим танчиками лісом 1250 м. Під’їхати ближче там неможливо, дорога далі прострілюється орками з “Дашки”.
У повному захисті, нав’ючений кулеметом, рюкзачком, шістьма спорядженими дисками, тягну ще й ящик патронів. Ушатуюсь цією прогулянкою в хлам.
Очевидно, помітивши рухи, орки починають обстріл. Ховаємось в бліндаж. Прилітає пара 120 і штук п’ять 80. Відчуття неймовірні. Ти сидиш в ямі в землі і вона трясеться. Попереду ніч.
Ніч з 23.05.22 на 24.05.22 після заходу на позиції, попри вже три безсонні ночі позаду, спати не міг. М’яко кажучи, занадто незвичні обставини. В реальності – після вечірнього обстрілу одразу було зрозуміло, що якщо 120-ка втрапляє в бліндаж або в радіусі трьох метрів – шансів майже немає.
Я ще подумав, як буде безглуздо загинути в першу ніч, не зробивши жодного пострілу по ворогу. Навіть не обладнавши свою кулеметну позицію через темряву. Обов’язково треба дожити до ранку.
Виліз з бліндажа і навпомацки поліз по окопу до позицій. Ще й ніч була геть темна, майже нічого не видно. Весь час натикавсь на поламані гілки дерев, якими пересипало окопи після кожного обстрілу.
Всю ніч я просидів на позиції в окопі і розмовляв с хлопцями з 5-го закарпатського бату, які вже місяць стояли на тих позиціях.
“Отут на перехресті – пригибайся і перебігай, воно проглядається і прострілюється з підарських позицій, тиждень тому тут снайперша одного нашого зняла.
А пару днів тому на тому краю пацан невдачно виглянув з-за бруствера, якраз танчик стрільнув прямо над ним і йому голову відірвало, ми її так і не знайшли. Так і відправили хлопця додому.
Тут ще два тижні тому було геть спокійно, жили тут як в піонерлагері. Циган взагалі шалаш собі збудував і в ньому жив. А потім вони завезли танчики, якихось штурмовиків, і почалась жесть. Втрати постійні.
Після того тут майже всі вже по разу виходили, но блокпости не пройдеш: тебе спаковують, закривають в Лісіку в КПЗ, потім приходить замполіт, проводить бесіду, і всі повертаються. Дехто вже і по два рази…
Отут ложбінка є, вона під ті кущі виводить, по ній підари проповзають і винирюють вже під кущем, це всього 35-40 метрів, з РПГ по нас стріляють. Туди особливо уважним треба бути.
І головне – вночі веди круговий огляд в тєплік, бо одну позицію отак вночі обійшли лісом і з тилу гранатами закидали. Такий кіпіш був, ледве відбили ту позицію. А пацанів всіх там поклали, хто там був…”
Так за розмовами я дожив до свого першого ранку на нулі.
Читайте також:
- Фронтовий щоденник Професора. Нотатки викладача, який пішов на війну
- Фронтовий щоденник Професора. Чорнобильське Полісся