Під опікою жительки Олександрівки Валентини Атамась дев’ятнадцять дітей. І вона для них – мама!
Чому прийняла рішення взяти на виховання скільки хлопчиків і дівчаток? Як жінці у статусі багатодітної мами? З чого складаються її будні?
Про це пані Валентина розповіла Першій електронній газеті.
Старші діти підтримали
П’ять років тому вона залишалася сама. З чоловіком розлучилася, а діти стали дорослими і залишили батьківську оселю. Донька Марина вже має свою сім’ю, а син Руслан освоював військову професію у Львові. Колись її просторий будинок був сповнений радощів і гамору, тепер стояв, як здавалося жінці, пусткою. Доля зовсім випадково підказала вихід і, мабуть, дала своєрідні ліки від самотності.
Ще у молодості Валентина працювала на Миколаївщині агрономом. Там і дотепер має друзів та знайомих. Якось зателефонувала одна з подружок і сказала, що її хоче бачити тьотя Рая.
З Раєю, яка старша від неї, вони приятелювали. Із нею проживали двоє внуків – хлопчик і дівчинка. А тепер Рая захворіла. Невиліковно. І залишилося їй жити недовго.
Про це дізналася Валя, коли вже до неї приїхала. Жінка попросила після своєї смерті забрати дітей.
«Переповіла своїм дітям нашу розмову. Сказала, що хочу, щоб братик і сестричка таки жили у мене. Вдячна Марині і Руслану, що тоді підтримали», – зазначає Валентина.
Щоб стати опікункою, вона закінчила спеціальні курси. А невдовзі у її будинку з’явилися десятирічна Діана і чотирирічний Артем.
Це було п’ять років тому.
Андрій знав, на що йшов…
Валентина з Андрієм познайомилися ще до цього. Вони були небайдужі один до одного. Мешкали у різних населених пунктах, але зустрічалися, передзвонювалися часто.
Дізнавшись, що жінка вирішила взяти під опіку дітей, чоловік лише схвалив її рішення і запропонував… переїхати до неї. Пояснив, що так спокійніше і надійніше буде та й помічник не зайвий. Мовляв, тепер справжня сім’я утвориться.
Вони офіційно розписалися і стали батьками Діани та Артема. Наступні рішення взяти ще дітей під опіку вже приймали разом.
З-під обстрілів у нову сім’ю
Діана і Артем – перші, хто переступили поріг цієї великої оселі на вулиці Пушкіна. Згодом до них приєдналися Віолетта та ще одна Діана. До речі, Діана торік вийшла заміж і разом з чоловіком, військовим, мешкає у селищі Лісовому.
Невдовзі родину поповнили Євгенія, Еля, Іван, Сергій, Влада, Аліна, Руслана, Руслан, Єва, Аліна, Володя, Вадим, Олександр, Євген, Віктор та Олена. Вітя і Оленка – найменші, їм по два роки і з’явилися вони в Олександрівці після початку повномасштабної війни.
Тоді, у травні, Валентині подзвонили друзі з Миколаєва і розповіли, що ще майже два місяці тому всіх малюків з будинку дитини Миколаївської області під контролем силових структур евакуювали на Захід України. Але залишився один хлопчик, якому у квітні виповнився рік. Його не взяли, бо він якраз хворів на запалення легенів, бронхіт… Зараз він перебуває в обласній дитячій лікарні. Та через щоденні обстріли міста вже півтора місяця знаходиться у підвалі медичного закладу.
«Вітя вже вилікувався, ним постійно опікуються медсестри. Йому б у сім’ю…» – пролунало у телефоні.
А вранці Валентина з Андрієм поїхали забирати хлопчика. Вони обоє розуміли, що дорога, довжиною всього двісті п’ятдесят кілометрів в одному напрямку і стільки ж у зворотньому, буде нелегкою та й перебування у самому Миколаєві дуже і дуже небезпечне. І все ж, без довгого обговорення, сіли в автомобіль. Розуміли, місто під частими обстрілами, дитину вивозити треба негайно і швидко.
І хлопчика таки тоді забрали, хоча й під обстрілами. Бо того дня, 13 червня, як відомо, російські війська обстріляли передмістя з реактивних систем залпового вогню «Ураган». І не тільки з цієї зброї…
Вітю з підвального приміщення виносила сама, згадує жінка. Притискала міцно до грудей, а він озирався довкола, посміхався і, здавалося, радів промінчикам сонця, буянню дерев і кущів, яких не бачив довго… У дорозі хлопчик також вів себе спокійно, спочатку все розглядав у вікно, а потім міцно заснув на руках жінки.
Наступного дня, коли і подружжя, і хлопчик вже були у безпеці, Валентині зателефонував головний лікар Миколаївської обласної дитячої лікарні і щиро подякував за те, що не побоялися приїхати і забрати малюка. І сказав, що у Кропивницькому у нього працюють багато його однокурсників, тому вона, якщо будуть якісь проблеми з дітьми, може звертатися до нього у будь-який час доби за допомогою. А вона ледве не розплакалася від того, що зовсім незнайомі люди так переймаються життям її великої сім’ї.
Читайте також: Як люди з Олександрівки рятували немовля з Миколаєва під обстрілами “Ураганів”
Тоді ж, у дитячій лікарні Миколаєва їй розповіли, що у них ще є такого ж віку дівчинка Оленка. Вона якраз у Чернівцях, куди евакуювали всіх діток з будинку дитини. І вже незабаром Валентина з Андрієм поїхали й туди.
Дівчинка вже рік в Олександрівці. Вона з Вітею, мабуть, через те, що найменші, – улюбленці у сім’ї. Старші діти взяли над ними повну опіку.
Велика дружна родина
Всі хлопчики і дівчатка, звісно, різні і за характерами, і за вподобаннями, каже Валентина. Та вона з чоловіком стараються завжди і «впіймати» їх настрій, і підказати щось і чимось обов’язково допомогти.
«Головне, щоб не були голодні!» – жартома зазначає жінка.
Вона не акцентує увагу, на тому, що діти й хворіють. А у багатодітній родині взагалі «ланцюжок» – одна схопила якусь інфекцію, інша перехопила і пішло далі. Та найважче з найменшими, адже нерідко вони не можуть ще пояснити, що їх непокоїть, що не дає спати вночі і тому мама або тато повинні бути поряд.
А щодня вже ранесенько на кухні кипить робота. На день, як правило, готується п’ятнадцятилітрова каструля борщу або супу. Жінка уточнює, що взимку його варять навіть більше. Далі – дванадцять літрів плову або смажені, десять літрів манної (чи іншої) каші або молочного киселю. Крім цього – десятки котлет або відбивних, булочок з корицею («Так діти люблять!») або рогаликів чи пиріжків особливо з зеленню та яйцями або з капустою і двадцять літрів компоту.
Чимало заготовок зробила Валентина і на зиму. Це – кабачкова ікра, кетчуп, томатна паста, квашені помідори, мариновані огірки, салати з огірків та баклажанів.
Все це одній жінці приготувати дуже складно. Однак у неї є чоловік Андрій, який завжди бере на себе частину домашньої роботи. Він, між іншим, вміє гарно готувати. Тому майже кожні вихідні кухня «на свіжому повітрі» – під його керівництвом. Там, на багатті, у дворі він господарює над мисливською юшкою або капусняком, пловом або смаженою картоплею.
Тата взагалі діти обожнюють не лише за смачні страви, а й за те, що не відмовляє їм в ніяких дитячих іграх. Менші, наприклад, люблять «лікувати» йому зуби. А для старших Андрій серйозний конкурент над шаховою чи шашковою дошками, або у дворі з футбольним м’ячем чи на дитячому майданчику.
“Нинішнього року у школу на 1 Вересня діти збиралися, як ніколи, ретельно. У дітей них були вишиванки й раніше, але до цього свята вони захотіли новіші. Крім того, дехто з дівчаток бачили себе і з намистом, тому шукали в Інтернеті щось красиве і незвичне. І таки підібрали, аж у Закарпатті! У Віолетти переважають яскравочервоні кольори, у Руслани – і зелені, і жовті, і сині кольори”, – каже Валентина.
І додає, що коли дівчата одягли намисто у школу, не втрималася й Влада: «І я таке хочу!». Тому довелося й їй замовляти «таку красу».
Ці діти знайшли свою сім’ю. Вони у безпеці. У цьому навіть не сумніваються Валентина з Андрієм. Рідний син жінки – Руслан – військовий офіцер, вже майор, з перших днів повномасштабного вторгнення боронить нашу землю. Валентина хвалиться, що нещодавно успішно закінчив навчання у Німеччині і тепер працює на високомобільному артилерійському ракетному комплексі Himars. Він разом з побратимами нищить ворога на Донецькому напрямку.
За Руслана якраз найбільше й крається серце Валентини. Тривога на деякий час відходить лише після його телефонного дзвінка: «Все добре! Мамо, не хвилюйся!». Вона розуміє, що її син там, у пеклі війни, не даремно, він відвойовує мир і спокій не лише її великої родини, а всіх українських родин.
Читайте також: Сурогатна (НЕ) мама, або Кому народити дитину?
Галина ШЕВЧЕНКО для Першої електронної газети.
Фото з сімейного альбому Валентини Атамась.
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу.