Важливо

Як люди з Олександрівки рятували немовля з Миколаєва під обстрілами “Ураганів”

Це фото з’явилося на сторінці служби у справах дітей Миколаївської ОДА у мережі Фейсбук. Коментар до нього був коротеньким «Гарні новини, ще одна дитина здобула нову родину. Дитину влаштовано до сімейної форми виховання».

– Там я посміхаюся… А насправді було не до сміху, – згадує вже в Олександрівці Валентина Атамась.

З її слів, за декілька днів до цього їй подзвонили друзі з Миколаєва і розповіли, що ще майже два місяці тому всіх малюків з будинку дитини Миколаївської області під контролем силових структур евакуювали у Західну Україну. Але залишився один хлопчик, якому у квітні виповнився рік. Його не взяли, бо він якраз хворів на запалення легенів, бронхіт… Зараз він перебуває в обласній дитячій лікарні. Та через щоденні обстріли міста вже півтора місяця знаходиться у підвалі медичного закладу.

«Вітя вже вилікувався, ним постійно опікуються медсестри. Йому б у сім’ю…» – пролунало у телефоні.

Ту ніч Валентина майже не спала. А на ранок запитала чоловіка: «Поїдемо у Миколаїв забирати хлопчика?» По його погляду жінка зрозуміла «Так!» Вони обоє розуміли, що дорога, довжиною всього двісті п’ятдесят кілометрів в одному напрямку і стільки ж у зворотньому, буде нелегкою та й перебування у самому Миколаєві дуже і дуже небезпечне. І все ж, без довгого обговорення, сіли в автомобіль. Розуміли, місто під частими обстрілами, дитину вивозити треба негайно і швидко.

Ще напередодні між Валентиною та Андрієм були розмови про те, щоб взяти на виховання ще двох діток. Обов’язково навіть радилися з своїми, яких у них під опікою вже вісімнадцять (!). І малі, і більш старші, найдоросліша з яких шіснадцятирічна Діана, були тільки «за».

На в’їзді у Миколаїв подружжя чекали поліцейські, які супроводили до відповідних органів і допомагали без перешкод пересуватися безпечними вулицями, яке оговтувалося від недавніх прильотів ворожих ракет і снарядів. Того дня, 13 червня, як відомо, російські війська обстріляли передмістя з реактивних систем залпового вогню «Ураган». І не тільки з цієї зброї… Чи було страшно Валентині?

– Звичайно! – не приховує вона і додає, що дуже і дуже страшно було чути ці вибухи і дивитися на зруйновані будівлі, вбитих горем містян. – Бачити на екрані телевізора обстріляні міста, то одне, а у реальності – зовсім інше… Просто жах!, – зізнається жінка.

Миколаїв вона знає добре. Колись, у молоді роки, здобувши спеціальність агронома, працювала там. Бувала там і в останні роки. Їй знайомий не лише обласний центр, а й навколишні села. Там мешкає багато її однокурсників, друзів. Тим болючіше сприймала й сприймає зараз будь-яке повідомлення про постійні обстріли Миколаївщини.

Читайте також“Нашого вихователя розстріляли 8 березня”, – доля дітей-сиріт з Миколаєва

Валентина вдячна всім місцевим працівникам відповідних служб у справах дітей, обласної дитячої лікарні, які дуже оперативно підготували всі документи для передачі їй дитини під опіку, поліцейським, які не залишали їх ні на хвилину без нагляду і супроводу.

Вітю з підвального приміщення виносила сама. Притискала міцно до грудей, а він озирався довкола, посміхався і, здавалося, радів промінчикам сонця, буянню дерев і кущів, яких не бачив довго… У дорозі хлопчик також вів себе спокійно, спочатку все розглядав у вікно, а потім міцно заснув на руках жінки.

Наступного дня, коли і подружжя, і хлопчик вже були у безпеці, Валентині зателефонував головний лікар Миколаївської обласної дитячої лікарні і щиро подякував за те, що не побоялися приїхати і забрати малюка. І сказав, що у Кропивницькому у нього працюють багато його однокурсників, тому вона, якщо будуть якісь проблеми з дітьми, може звертатися до нього у будь-який час доби за допомогою. А вона ледве не розплакалася від того, що зовсім незнайомі люди так переймаються життям її великої сім’ї.

Вдома ж, в Олександрівці, батьків з Вітею радо зустріла допитлива дітвора. «Новенькому» була вся увага. Валянтина каже, що й навіть зараз, через місяць від приїзду, він залишається завжди у центрі всіх розваг.

«Його люблять всі, по черзі носять на руках, бавляться з ним!» – розповідає Валентина. Каже, що у хлопчика хороший апетит, особливо любить борщ і гречану кашу, майже розлучається з пляшкою з молоком. Намагається говорити. Вже каже слово «мама», але наголос робить на другий склад.

Читайте також: Підприємців Кіровоградщини просять допомогти Миколаєву після страшного обстрілу

Як з’ясувалося, там, у будинку дитини, він на свій вік навіть не міг повзати. У сім’ї він не лише навчився повзати, а й став на ноги. Правда самостійно ходити ще боїться, але ж у нього скільки старших сестричок і братиків, обов’язково підтримають і навчать.

У цьому навіть не сумніваються й Валентина з Андрієм. Рідний син жінки – двадцятип’ятирічний Руслан – військовий офіцер, зараз боронить нашу землю на сході. Південні рубежі України захищає й ще одна близька їй людина – двадцятидворічний Олександр. Шість років назад Валя взяла його під опіку, допомогла здобути військову освіту і тепер не пориває з ним зв’язки.

Зараз у її просторому будинку дев’ятнадцять дітей! Хвилюється постійно за кожного. Та її материнське серце особливо крається за старших, які на війні. Тривога на деякий час відходить лише після їх телефонних дзвінків: «Все добре! Мамо, не хвилюйся!»

Вона розуміє, що її сини-соколи там, у пеклі війни, не даремно, вони відвойовують мир і спокій не лише її великої родини, а всіх українських родин.

Галина Шевченко для Першої електронної газети

Поширити:

Залишити коментар:

коментар