– Люблю Україну! Хочу жити в себе вдома… Не хочу, щоб так, як на «болоті», було й тут… Пожив трішки у Європі, тому хочу, щоб і в Україні так було… Без поганих слів не можу висловитись, як я ненавиджу те, що до нас «лізуть», – так пояснює, чому добровільно пішов захищати українські кордони від російських окупантів Микола Самборський зі Старої Осоти.
Безтурботне дитинство у рідному селі, школа, студентські роки у Кропивницькому (там Микола опанував фах будівельника) – все це, здається, минуло, ніби одна мить. Чоловікові нині вже сорок два. За плечами великий досвід роботи за спеціальністю. Працював будівельником і в різних містах України і за кордоном. Останніх років п’ять – у Польщі. Каже, що непогано заробляв. Там, у сусідній країні – налагоджене життя. А вдома – вже нікого з рідних, лише старенька мамина хата.
«Та все ж своя… Є куди повертатись додому,» – зазначає він.
Звістка про те, що в Україні почалась повномасштабна війна, Миколу застала в Польщі. А вже через кілька днів він стояв на кордоні – повертався додому.
Ніякого військового досвіду Микола не мав. Через проблеми з зором його ще вісімнадцятирічного «списали» та не взяли до армії.
“Отак я і пішов: ні квитка військового, ні хоч якогось уявлення про справи воєнні. Тому відразу мене і не взяли. Бо в мене був лише папірець дев’яносто восьмого року, про те, що я непридатний”, – пригадує чоловік.
Пройшов медкомісію, а у військкоматі сказали чекати, можливо зателефонують. Дзвінка Микола чекав десь місяців зо три. А за цей час бої за українські території лише посилювались, та думки своєї чоловік не змінив – впевнено стояв на своєму – він хоче захищати Україну від сусідів-вбивць. Тому коли таки задзвонив телефон з наказом з’явитись, він відразу поїхав.
Спочатку Миколу направили на військову підготовку на полігон. Там він і здобув свої перші військові спеціальності – навідника гармати «Рапіра» та навідника БМ-21 «Град». До воєнних дій, каже, добре готували його та інших хлопців як фізично, так і по різних військових напрямках. Пройшли захисники і гарні заняття з тактичної медицини. Останні, до речі, розповідає Микола, проводив відомий український танцюрист Дмитро Дігусар.
Після – було навчання в «Десні». Там опанував військовий фах стрілка. А далі – Донеччина, 110 бригада, протитанковий підрозділ. 16 серпня минулого літа захисник потрапив у зону бойових дій, а вже в середині вересня був перший його бойовий вихід. Миколу разом ще з п’ятьма військовими призначили на гармату.
«Стояли на танковому прориві під Опитним. Сім днів тривала одна наша зміна, чергування. Чекали. Йде ворожий танк – ми працюємо…», – пригадує перші дні на війні чоловік.
Більшість хлопців вже були на війні з самого її початку, тож досвід мали. Для нашого ж земляка-захисника це було перше завдання, тому, зізнається, все ж було страшно. Хоча й тепер, вже через рік, відколи Микола на передовій, цього страху не позбувся. Не може, каже, так бути, щоб не було страшно за своє життя.
Через кілька місяців чоловіка перевели в інший підрозділ – в артрозвідку. Тут у бійця стали вже зовсім інші обов’язки. А ворожі ракети, обстріли з танків – цілодобова справа. Росіяни гатять без зупину. Та це, зі слів Миколи, ще не саме пекло. Адже попереду них ще піхотинці, вони ще ближче до ворога. Іноді, перед штурмами у окупантів буває «тиша», якщо її можна так назвати.
«Вони стріляють, але не так активно, як зазвичай. А часом буває і справді абсолютна тиша, як десь в селі ввечері на березі. А через пів години – ад. Починають зрівнювати все з землею, – продовжує військовий. – А наші хлопці дають їм у відповідь. Ми ж бачимо, як горять ворожі позиції».
У розвідці військовий працює і до сьогодні. На забезпечення продовольством у своєму підрозділі Микола не скаржиться, каже всі необхідні продукти є. Є і необхідний одяг та амуніція. А от за інші підрозділи стверджувати не береться. Зі слів інших військових лише переказує, що зброя то є, та хотілося б, щоб її давали не частинами, а все відразу. Тоді, припускає розвідник, був би успіх у нашому наступі.
За час війни Миколі вдавалося двічі побувати вдома, у рідному селі. Щоправда повноцінно відпочити не вдалося – за станом здоров’я потрапив у військовий госпіталь. Після лікування знову повернеться на передову, навіть якщо комісують. Бо Перемогу потрібно здобути обов’язково. В неї він точно вірить.
«Вже хочеться, щоб Перемога була вчора. Хоч і маленькими кроками, та ми її здобудемо. Інших варіантів немає, треба вибивати їх», – додає захисник.
Війна, каже Микола, його зовсім не змінила, лише підкосила фізичне здоров’я. Тому щоб продовжити боронити українську землю від окупантів, тепер треба лікуватись. А поки має час у лікарні – складає плани на майбутнє, які обов’язково втілить в життя після… Мріє про повернення додому у рідне село, про невеличкий дім та родину. Та для того, щоб все це стало реальністю, потрібно «сусіда» вигнати з України.
Він це робив і буде це робити!
Ольга Діденко для Першої електронної газети.
Читайте також:
- Сергій Сірий: «Після полону першій подзвонив мамі»
- “Разом з Сашею вмерла і частинка мене”: мама загиблого захисника з Кіровоградщини