З початку повномасштабної війни на Олександрівщині оселилися більше 2000 внутрішньо переміщених осіб, з них – 665 дітей.
Таку інформацію надала Олександрівська селищна рада.
Ці хлопчики і дівчатка різні за віком, характером і вподобаннями. Та й приїхали вони з різних регіонів – Харківщини, Херсонщини, Донеччини, Луганщини.
Діти, про яких розповім у цій статті, з Харківської області, яка одною з перших прийняла ворожий наступ. Вони, як і тисячі своїх однолітків, відчули на собі, що таке війна. Та стараються про це не згадувати і щиро вірять, що наші ЗСУ виженуть окупантів з рідної землі. А поки що завзято вчать українські пісні і вірші, захоплюються технікою і вишиванням, мають безліч мрій і малюють на папері щасливе дитинство під мирним небом, бо цього разом з батьками дуже хочуть.
СОФІЯ
На початку серпня їй виповнилося десять років. Через війну відзначала його не у рідному Золочеві, а в нашій Олександрівці. Хвалиться, що багато гарних подарунків одержала. Тато з мамою подарували навушники, нові олександрівські подружки – гру лото, набір для вишивання бісером, дзвонили і подружки-однокласниці з Золочева, вітали.
Вона всьому рада, але дівчинка дуже мріє про собачку! Тому у ці дні просто в захваті, що друзі батьків залишили їм на деякий час подивитися за їх Чучею. Софійка її й годує, й на прогулянки ходить з нею. Мама Таня пояснює, що, бачачи з чоловіком, як донечка турбується про тваринку, й готові порадувати її, але… Мешкають вони зараз у будинку далеких родичів. Тут і двір великий, і житло просторе. Ніби й можна завести собачку. Але що з нею робити, коли повернуться у свій Золочів, що на Харківщині, у двокімнатну квартиру? Там тісно з тваринкою буде.
В Олександрівку ця сім’я приїхала торік, у березні. Виїжджали двома автомобілями великою родиною – дідусь, бабуся, тато, мама, Софійка. Перетнули з десяток блокпостів. Які вони були – російські чи українські – й не пригадають, бо всі у дорозі були у шоковому стані. Дівчинка каже, що людей з зброєю не боялася, бо поряд були рідні. Вона особливо їх й не бачила, бо всю поїздку лежала на задньому сидінні, так наказали батьки.
А залишити Золочів вирішили, коли зрозуміли, що жити там дуже небезпечно.
“Вже зранку з двадцять четвертого лютого через наше місто постійно літали ворожі літаки з росіїбомбити Харків. Обстрілювався і сам Золочів”, – розповідає Таня.
Того ж дня у телеграм-канал їй надійшло повідомлення від вчительки Софії: «Навчання не буде, знаходьтеся у безпечному місці». Безпечним місцем для них та десятків жителів їх будинку став підвал.
Так вони витримали місяць, а потім вирішили виїжджати. Третій клас Софійка закінчила вже в Олександрівській філії КЗ «Олександрівський ліцей №1». А цього року й четвертий вже позаду. Дівчинка хвалиться, що має лише відмінні оцінки.
Її дідусь з бабусею у травні цього року повернулися у Золочів. Та там все ще не спокійно. Сусіднє з Золочевим село Одноробівка, як власне й інші навколишні села, майже повністю розбите. Тому Таня гукає їх назад, в Олександрівку.
У Софійки зараз канікули. Вона часто катається на велосипеді і розучує нові українські пісні, бо у її дитячих планах – бути співачкою. А ще вона хоче навчитися вишивати бісером. І вже знає, що картина, яку їй подарувала подружка на день народження і яку вона обов’язково вишиє, висітиме у їх квартирі у Золочеві – у мирному і спокійному українському місті.
ДМИТРО І КАТЯ
Дімі днями виповниться шістнадцять. Його мама Вікторія Захарова каже, що за останній рік син дуже подорослішав.
“Він тепер у нас за старшого чоловіка, господаря, розуміє це, тому й старається у всьому мені допомагати – там розетку полагодити, там – полицю прибити”, – не без гордості каже вона.
За цей рік Вікторії з дітьми довелося зазнати багато горя і пройти чимало випробувань.
Їх сім’я – батьки і двоє дітей – до повномасштабної війни мешкала у Балаклеї. Віка через два місяці мала народити третю дитину. Всі раділи новому поповненню, та прийшов ранок 24 лютого…
Сила-силенна ворожої військової техніки рушила у напрямку їх міста. Того ж дня чоловік, який був військовим ЗСУ, наказав їй з дітьми залишити місто і поїхати до його батьків у село Петрівське, що за сорок кілометрів від Балаклеї. Він сподівався, що окупанти туди не дійдуть і їм буде там безпечніше. У це вірила й Віка. Та всі вони, на жаль, помилися.
Першою, завдяки українським медикам-волонтерам вирватися вдалося жінці. Її спочатку доправили до Лозової, що на Харківщині. А народила Катю вона вже у Харкові 30 квітня. Туди ж, з окупованого Петрівського через два тижні вдалося вивезти й синів – Діму та Владислава.
Віка розповідає, що ті чотирнадцять днів жила, мов на голках, хвилюючись за старших дітей. Чоловік, військову частину якого перевели у наше Лісове, наполіг, щоб дружина з хлопчиками і новонародженою Катею залишили й Харків, який постійно потерпав від ворожих обстрілів.
Так сім’я опинилася в Олександрівці. Та на цьому її біди і страждання не закінчилися. У лютому у дорожньо-транспортній пригоді вже на Олександрівщині загинули чоловік та менший син Владислав, а через тиждень-другий у маленької Каті виявили хворобу серця…
Операцію дівчинці місяць тому зробили у Київському «Охматдиті». Вона була безкоштовною, але гроші, яких обмаль, треба були і на проїзд у Київ, і на проживання матері та Дімі, бо він старається ніде їх не залишати.
Старший брат дуже любить свою меншу сестричку. На початку літа біля гуртожитку, де мешкають такі ж родини тимчасово переселених осіб, як і вони, змайстрував для неї гойдалку. Постійно бавиться з нею і вчить її говорити. Хвалиться, що Катя вже навіть старається вимовити його ім’я.
У місцевому підрозділі ПТУ Дмитро вчиться на кухаря. Каже, що найбільше любить готувати солодощі – торти та тістечка. А захоплюється технікою. Тому не відмовляє сусідам по гуртожитку чи друзям, яких вже має в Олександрівці, чи мопед, чи велосипед відремонтувати.
І мама ним дуже гордиться.
ПАВЛО, АРІНА, ВЛАДА Й ГЛІБ
“Торік, з кінця лютого і по кінець березня ми прожили, можна сказати, постійно у підвалі дитячого садка, – згадує Олена Рогова. Вона з чотирма дітьми з Балаклії. Її чоловік також військовий. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олег та його побратими тримали оборону на Миколаївському напрямку”.
А тоді, втікаючи від обстрілів, у підвал найближчого дитячого садка знесли дитячі ліжка, з дому принесли ковдри та постіль. Так вона з чотирма дітьми та майже п’ятсот місцян там і ховалися. Вдень їй вдавалося збігати до знайомих, у яких ще був газ, щоб приготувати на плиті щось гаряченьке, і мерщій – назад.
Зараз Павлу шістнадцять років, Аріні – дев’ять, Владі – вісім, Глібу – сім.
Найстарший син – не за роками серйозний, він все – як по місту били ворожі «Гради», як скидали бомби, добре пам’ятає. «Навіть у підвалі вуха від цих вибухів закладало,» – згадує.
І це він наполіг, щоб вони евакуювалися. Згодом з телевізійних новин дізналися, що протягом наступних місяців їх квітучу Балаклію окупанти продовжували обстрілювати… Зруйновано десятки адміністративних, офісних і житлових будівель, дитячі садки, були загиблі, поранені. Зараз, зі слів їх сусідів, їх квартира стоїть без вікон.
Щоб родина переїхала у відносно спокійне місце – в Олександрівку – подбав Олег, який, не дивлячись на те, що його військова частина по лінії фронту постійно змінює місце дислокації, підтримував і підтримує постійний зв’язок. Він старається дзвонити, як випадає вільна хвилина, хоча Олена розуміє, що вони, ці хвилини, в українських оборонців велика рідкість. Ворог суне навалою і перепочинку нашим захисникам не дає. Тож дружина кожної ночі молиться за чоловіка та його друзів.
А Павло у думках не розлучається з рідною Балаклією, тому продовжив там навчання в улюбленій школі. І хоча воно було онлайн, все одно щодня міг змогу бачитися з своїми і однокласниками, і вчителями. Так буде, впевнений хлопець, і вже у десятому класі.
У пам’яті менших дітей вибухи і обстріли також збереглися, та вони про це не хочуть згадувати, зазначає Олена. У ці дні вони постійно веселі і безтурботні. Всі троє навчаються в Олександрівці, в одній з шкіл. Аріна закінчила другий клас, а Влада та Гліб – перший. Вчаться діти добре.
А у ці дні літніх канікул ходять з мамою та старшим братом купатися на Тясмин, граються у різні ігри, бавлять кішку з кошенятами, яка оселилася в їх гуртожитку і звідти ні ногою. А ще малюють малюнки, де вони, тато і мама, а над ними – яскраве мирне небо, українське красиве небо.
П.С. Більше ніж 1619 дітей постраждали в Україні внаслідок повномасштабної збройної агресії РФ. Станом на ранок 25 серпня, за офіційною інформацією ювенальних прокурорів, 503 дитини загинули та понад 1116 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Про це повідомили в Офісі Генпрокурора. Ці цифри не остаточні.
Галина ШЕВЧЕНКО.
Фото авторки.
Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації, що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Нагадаємо, у Кропивницькому працюють психологічні групи для переселенців – дітей і дорослих
Читайте також: у Бірках з`явився “космічний” мурал, присвячений переселенцям