Життя Валентини Данилівни розділилося навпіл: до загибелі сина і після. Так каже вона сама і постійно витирає сльози.
«Не дивуйтеся, це зараз мій постійний стан. Щодня приймаю дев’ять пігулок… Раптом забуду, стає ще гірше…», – пояснює.
Восьмого серпня цього року її сину виповнилося б сорок п’ять років. Та не судилося відзначати ювілей. За два місяці до цього, 7 червня, жорстока війна обірвала життя молодшого сержанта ЗСУ Валентина Валерійовича Петренка. А 16 липня рідні та друзі зберуться, щоб пом’янути сороковий день його смерті.
ЖИТТЯ ДО…
“Валентин ріс дуже спокійною і слухняною дитиною, ніколи ні з ким не конфліктував, вмів товаришувати… У дитячому садку і школі його всі хвалили, у випускному атестаті переважали «п’ятірки», – згадує жінка, показуючи дитячі фотографії сина. – Ось він з буратіно – це була його улюблена іграшка, ось – він на новорічному ранку у костюмі зайчика, ось – з однокласниками”
Коли у 2015 році Валентин повідомив маму, що йде в АТО. Вона, з її слів, прийняла це більш-менш спокійно.
“Він розповідав, що у Знам’янському військкоматі, куди він прийшов і попросився брати участь в операції, тільки подивувалися, мовляв, як так – маєш три вищі освіти і в окопи. Та це не зупинило його”, – ділиться спогадами.
Дійсно, за плечима чоловіка три вищі навчальні заклади – Чернігівське училище внутрішніх справ України, Національна академія внутрішніх справ України у Києві та Кіровоградський національний технічний університет. Працював в органах внутрішніх справ, податковій службі, зокрема, в Олександрівці, приватних структурах.
Коли син сказав Валентині про АТО, вона якраз була за тисячі кілометрів від України, на заробітках в Італії. Та навіть проблеми в іншій країні не відволікали жінку від думок про сина, який зі зброєю в руках став на захист Вітчизни. І все ж, тоді її серце було значно спокійнішим, ніж протягом всього минулого року, зазначає вона.
Через більш, ніж три роки, він живий-здоровий повернувся додому. Тільки мамі тоді здалося, що він сильно посивів і вона попросила його дати обіцянку – більше військову форму не одягати.
Син заспокоїв: «Не хвилюйся, обіцяю тобі, що воювати більше не буду!»
А вже у перші дні повномасштабної війни подзвонив і сказав, що пам’ятає про свою обіцянку, але її порушує і вирушає на фронт. А ще попросив за це пробачення.
“Для чого ти йдеш?! “– майже кричала вона у телефон, потім тихо вмовляла. Та все даремно! Він відповів, що йде захищати її, своїх дітей і весь народ, бо так треба – це його обов’язок. І переконати його мати вже ніяк не могла.
Ось тоді жінка повністю втратила спокій. Її день, як і день кожної української матері, чий син нині воює, починався з молитви, молитвою і закінчувався. Звучала вона і вночі, бо хіба їм спиться?
Валентина вже повернулася з Італії і мешкала у рідній Олександрівці. А свій постійний неспокій мотивувала тим, що просто за нього сильно хвилюється. Син старався телефонувати за кожної нагоди. Він знав, що мама часто хворіє, тому постійно першим цікавився, чи приймала крапельниці, пігулки, чи має гроші на медикаменти. Коли ж вона його питала, як він, тоді звучала коротка відповідь: «Все добре! Не хвилюйся, на зв’язку, пока!» Тому вона навіть не знала, на якому напрямку перебуває її син та в якому підрозділі числиться.
Та й коли за рік війни вирвався у триденну відпустку, про службу й словом не обмовився. Господарював у маминому дворі, старався чимось їй допомогти, постійно жартував.
А якось фото прислав, де він усміхнений у якихось дивацьких шортах, легеньких кросівках біля цивільного автомобіля серед зовсім не військової обстановки. Ще й написав, що так щодня проходить його військова служба, тому хвилюватися не варто. Пояснив, що вони лише відбудовують зруйновані міста.
…І ПІСЛЯ
Інші, зовсім протилежні світлини з воєнних буднів показали матері його побратими, коли приїхали в Олександрівку вже попрощатися з ним. Та трішки відкрили завісу, чим насправді займався на війні Валентин Петренко, командир розвідувального відділення однієї з військових частин, що боронить рубежі рідної України.
Прощання з сином вона взагалі погано пам’ятає. Заспокійливі пігулки зробили свою справу, тому ці миті пронеслися у її свідомості, мов кадри кінофільму, але аж ніяк не з власного життя. Каже, що сильно шкодує, що нормально з ним не попрощалася, бо її навіть у морг не пустили. Але фрази його друзів-вояків, яких лише на короткий час відпустили на похорон Валентина пам’ятає добре.
«На всі бойові операції йшов разом з підлеглими…»,«З-під сильних обстрілів виніс сім поранених побратимів…», «Закрив собою товариша…», «Військовий підрозділ, де воював молодший сержант ЗСУ, стояв біля Бахмута… Загинув Валентин поряд з селом Діброва, що у Бахмутському районі…» – мов осколки, твердо засіли у думках і постійно ріжуть мамине тіло.
Побратими привезли також грамоти Валентина, яких він удостоївся за бездоганну службу. Ці документи є підтвердженням, що він чесно виконав перед Вітчизною свій громадянський обов’язок. І це дає своєрідну гордість і матері, і донькам, і сестрі з племінницями.
Тепер вона розуміє, що син про воєнні будні їй взагалі нічого не розповідав, бо просто берег її материнське серце. Беріг, як завжди, ще змалечку.
До речі, з мамою останній раз він говорив за день до загибелі, 6 червня. Як завжди, просив не хвилюватися, бо все буде добре. Вона з усіх сил намагалася у це вірити. Адже, як може бути по-іншому – пройшов АТО, вже добре навчений і натренований, нещодавно ще й повернувся з Німеччини, де також здобував військові знання і навички.
Хоронила Валентина вся Олександрівка. Поприїжджали також його колишні колеги з міліції, з податкової служби та друзі зі Світловодська, Кропивницького, Кременчука, Києва… Всі згадували, яким він добрим, відповідальним і життєрадісним був, згадували численні його захоплення – лижі, ковзани, рибалка, мисливство, на які він якось вмів знайти час у мирному житті.
Крім цього, ще під час перебування в АТО у хвилини перепочинку він захопився створенням композицій з всього того, що було під рукою у військового – пробита каска, патрони, гранати, автомат, свічка… І обов’язково до них додавав, або гілочку з зеленим листям, або якісь квіти, приміром, бузок, напевно, як надію на Перемогу і нове мирне життя у рідній Україну. Ці свої композиції він фотографував і надсилав разом з привітаннями рідним та друзям до якогось свята. Тепер залишилася лише згадка.
Дзвонять й зараз жінці синові побратими, приходять односельці, дякують за нього, а вона каже, що декого навіть і не знає. Піде на його могилу на кладовище, а там – море свіжих квітів, свічок, отже, його провідують не лише рідні та друзі.
“Я ніколи не прийму його смерть… Він завжди казав, щоб я його чекала. Чекатиму, може хоч у снах зустрінемося, про це й прошу щовечора Бога”, – твердо надіється крізь рясні сльози згорьована мати.
Галина Шевченко для Першої електронної газети.
Нагадаємо, на щиті. Воїни з Кіровоградщини, яких поховали у червні
Читайте також: у Кропивницькому віддали шану загиблому Герою-головному сержанту (ФОТО)