Останній раз Наталія чула свого чоловіка по телефону торік, 22 квітня. Взагалі слово «останній» вона не любить, не приймає і старається у розмові обходити. Просто каже, що поговорила з чоловіком того дня, як говорила майже щодня.
«Як тільки була можливість і зв’язок, він постійно телефонував, хвилювався за нас і родину», – розповідає жінка.
Хоча, ні, хвилювання все ж якесь було у неї – як-не-як, чоловік на війні і, до того ж, в найгарячішій точці! Але того дня, це хвилювання було якимсь особливим. Почувши тривожні нотки у голосі дружини, Саша заспокоїв, мовляв, все нормально. Поговорили, як завжди, коротко і все! Більше на зв’язок він не виходив. Це потім їй стане відомо, що цей телефонний дзвінок був за декілька годин до пекельного бою…
А Новотошківське, що на Луганщині і де стояла тоді 57-ма окрема мотопіхотна бригада (34-й батальйон), у якій числиться Олександр Русецький, вріжеться у її свідомість назавжди. Вона й у ті дні, і тепер ретельно слідкує за телевізійними новинами з зони бойових дій. Знає, що якраз у середині квітня у тій місцині Луганської області, українські вояки мужньо тримали оборону, та, на жаль, рашисти їх значно перевищували і в кількості, і в озброєнні.
«Земля там просто горіла…», – зітхає Наталія.
А 25 квітня пролунало з телеекрану офіційне повідомлення:
«Російські окупанти захопили Новотошківське на Луганщині. Від населеного пункту залишились одні руїни…»
Голова обласної військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай уточнив, що захоплювати там було нічого, російські війська взяли випалену землю Новотошківського…
Взагалі на цю болючу тему Наталія вже зараз може спокійно говорити, як зізналася, хоча, що робиться у її серці, ніхто не знає… Тоді ж, у перші дні і навіть ще у перші місяці, коли їй повідомили, що чоловік зник безвісти, здавалося, чорна пелена закрила очі, світ зник, залишивши страшенний біль і безвихідь. Зібравши в долоню всі сили, вона зрозуміла, що таким своїм станом нашкодить не лише собі, а й п’ятирічній доньці, тому треба було взяти себе в руки, жити та шукати Сашу.
Ні, ці думки її не залишають й у ці дні, просто вона навчилася біль, пекучий біль, нікому не показувати. Вона старається згадувати лише все хороше, що було у їх з чоловіком житті.
До війни обоє працювали у Кропивницькому. Саша був знаним майстром натяжних стель. Замовлення мав, до речі, не лише в обласному центрі, а й по області. Вели розмірене, спокійне життя молодої сім’ї, де радістю і втіхою була донька Настя. Подружжя мало багато друзів, обожнювало подорожувати, плекало мрії…
Все, як і в кожній українській родині, обірвалося 24 лютого 2022 року. І вже наступного дня Олександр був у військкоматі.
«Я не відмовляла його. Знала його характер – він піде захищати рідну країну», – розповідає Наталія.
За її словами, він у свій час проходив строкову службу, тож мав певний військовий досвід. На фронт його відправили 7 березня. Того ж дня, під вечір, він вже був на передовій у Лисичанську.
Дехто з подруг Наталії у ті дні залишив Кропивницький і, взявши дітей, подався за кордон. Залишити рідне місто жінка навіть не думала.
«Як я могла поїхати, коли чоловік воює?», – пояснила вона.
Вже минуло дев’ять місяців. Саша сниться Наталії майже щоночі. Постійно один і той же сон – вона бачить його, ніби він повертається з полону. Жінка вірить, твердо вірить, що її Саша у полоні, хоча не має ніяких доказів цього. І кожного ранку її впевненість – він живий – лише збільшується. Цієї думки тримаються й його батьки, які мешкають в Олександрівці. Наталія розуміє, що їм, людям похилого віку, ще важче і ще болючіше переживати розлуку з сином. Тому, як не складно самій, старається підтримати їх теплим словом.
А тоді, у кінці квітня, одержавши повідомлення, що чоловік зник без вісті, разом з іншими дружинами і матерями 57-ї бригади, чоловіки і сини яких мали такий самий статус, оббивали пороги владних структур з надією відшукати хоч якусь інформацію про долю їх рідних. Все, на жаль, без результату. Хтось не хотів їх слухати, хтось – вислуховував, але ніякої відповіді не давав. Тоді ці жінки, дружини, матері, доньки, створили громадську організацію «Сім’ї на захист воїнів 34 батальйону 57 бригади» – юридичну структуру, щоб мати право на офіційному рівні звертатися в різні високі інстанції і врешті-решт з’ясувати долю тих українських військовослужбовців, інформація про яких обірвалася біля Новотошківського.
«Для мене сама назва цього селища на Луганщині, мов ніж в серце», – зізнається Наталія.
Жінки збираються на зустрічі в Кропивницькому, їм відкриті двері в обласній військовій адміністрації, їздять у Київ на мітинги. Їх вимоги – знайти інформацію про безвісти зниклих, а стосовно полонених – обміняти всіх українських на всіх російських. Ці вимоги підтримують жінки з Кіровоградщини, чоловіки, яких знаходяться в інших військових підрозділах і яких спіткала така сама доля. Тому згодом доєдналися до цієї ж громадської організації. І зараз їх вже 60 осіб.
Подруга Наталії – Валентина Непоменко – очолює ГО. Вона розповіла, що у своїх вимогах жінки з Кіровоградщини знайшли однодумців серед громадських організацій інших областей. І це дуже приємно і корисно.
«Ми руки опускати не збираємося! Все ж гуртом нам вдасться здобути інформацію про наших рідних», – впевнені жінки, але вони дуже хвилюються, щоб якимись своїми діями не нашкодити своїм рідним – тим, чиє життя зараз у руках окупантів.
11 грудня Олександру Русецькому виповнилося 38. Наталія і її донька про це пам’ятали. Взагалі жінці важко пояснити маленькій Насті, де зараз її тато. Дівчинка знає, що він поїхав захищати її та всю родину, і, як тільки закінчиться війна, він обов’язково повернеться.
Цими думками живе щохвилини й Наталія.
Галина ШЕВЧЕНКО для Першої електронної газети.
Читайте також:
- Кома після нуля. Історія воїна з Кіровоградщини, пораненого під Бахмутом
- Третій шанс “Малюка”: Герой АТО повернувся з Америки, щоб захищати Україну