Поки наші захисники на фронті дають відсіч окупантам, в тилу організовано безліч волонтерських осередків на підтримку ЗСУ. Це справжній другий фронт, який працює з перших днів війни, доводячи ворогові, що наш народ ніколи не здолати. Прикладом невтомності, завзятості, працелюбності, справжньої суперсили стали волонтери з Новгородківської громади, котрі майже щодня відправляють машини з продуктами бійцям на передову, збирають кошти на амуніцію, тепловізори і безпілотними. І все це вони роблять не заради піару, а щоб підтримати тих, кому зараз найважче, хто своїм життям боронить нашу свободу.
Перша електронна газета побувала в імпровізованому штабі новгородківських волонтерів (а розмістився він в приміщенні трапезної при місцевій церкві) і переконалася, що українські військовослужбовці голодними точно не залишаться. Весь простір невеличкої кімнати заставлений ящиками з продуктами – тут і макарони, і олія, і напівфабрикати, і калина, і енергетичні набори… Крім того, поробки місцевих дітей, окопні свічки і килимки від старшого покоління новгородців – щоб хлопці на передку відчули щиру любов, турботу і підтримку земляків.
«Ще на початку великої війни отець Михайло запропонував нам свою допомогу. Тут зручно і збирати, і відправляти передачки, – розповідає одна з перших активних учасників волонтерського руху Ольга Подплетня. – Сюди всі все зносять. Хазяйнує тут Галина Гончар. Будь-який час доби вона на місці, якщо треба. Консервація, кваснина, городина – це все на ній. Салат з буряка і солодкого перцю особливо подобається хлопцям, борщі на ньому варять. Ви б бачили, скільки всього у неї у погребі стоїть. Все для наших захисників».
Для зручної комунікації волонтерів у вайбері є група «Новгородка-онлайн» (створена місцевим депутатом Павлом Дейнекою, який нині воює), куди дівчати пишуть списки необхідних продуктів. Зносять все моментально.
«Люди в нас безвідмовні. Треба м’ясо на пельмені чи тушонку – ось вам свиня від місцевого фермера, треба прийти наліпити вареників – сходяться всі після роботи, що немає куди стати. Треба гроші на рацію – кілька днів і збір закриваємо. В Новгородці майже в кожній хаті є військовий або родич, що воює, тому люди знають і розуміють потреби армії. Ні в чому не маємо відмови», – з гордістю за земляків розповідає Інна Горницька.
Волонтери постійно підтримують зв’язок з військовими, запитують, чого вони потребують, смакові уподобання. По кілька машин на день відправляли на передову.
«Хочеться, щоб хлопчики мали змогу поїсти по-домашньому смачну і поживну їжу. Так приємно, коли вони дзвонять і дякують за пиріжки або вареники, відчуваєш таке піднесення і щастя, – каже Олена Іванченко, котра втратила на цій війні сина, проте знайшла в собі сили жити і допомагати іншим. – Молюся за кожного нашого військового. Щоразу як вони приїздять, я обіймаю їх, як рідних, і бажаю лише одного – виживіть, щоб жодна материнська сльозинка більше не впала на українську землю».
З особливою теплотою і захопленням волонтерки розповідають про своїх маленьких помічників.
«Ось недавно зібрали 10 тисяч гривень, продаючи калину. Дехто весь часник з дому виніс, щоб вторгувати копійку для військових. Хтось з допомогою батьків плете бісером патріотичні сердечка і брелоки та передає їх хлопцям на фронт. Нашим військовим до вподоби такі милі сувеніри від маленьких волонтерів, навіть замовлення надсилають, кажуть, що вони їх розраджують у тяжку хвилину. А ви б бачили, як наші дітки зустрічають і проводжають військовослужбовців! Обнімають, цілують, як рідних. З яким трепетом дивляться на своїх захисників! Хлопці нещодавно подарували підписаний прапор нашим дітям, то щастю не було меж. Дуже зворушливі зустрічі, плачемо всі, навіть військові змахують сльози, сумуючи і згадуючи власних дітей», – сумно говорить Ольга Подплетня.
На моє запитання, чи не втомилися дівчата понад вісім місяців не покладаючи рук працювати в кухарському батальйоні, вони чесно відповідають, що втомилися. Але не збираються зупинятися, поки наші хлопці не повернуться з Перемогою.
«Як ми можемо відмовитися, якщо навіть люди приходять і просять не зупинятися?! Нещодавно прийшла старенька жіночка і принесла з пенсії 100 гривень і каже, візьміть, купіть щось хлопчикам від мене, і плаче. А дід, який ледь ходе, з ногами проблеми, через поріг не міг переступити, простягає пачку з цукром і просить віддати хлопцям. І каже, якщо треба, дзвоніть, чим можу, допоможу… Ми після цього ридаємо всі. Як можна кинути? Люди вірять нам, хлопці чекають і знають, що ми в них є. Це неймовірно мотивує», – кажуть волонтерки.
І ми віримо, що спільними зусиллями будемо рухатися тільки до Перемоги. В єдності наша сила.
Олена Цюцюра, Нова газета.
Фото автора та волонтерів.
Нагадаємо, волонтерка Олена Іванченко: «Не зупиняюся заради пам’яті сина, заради майбутньої Перемоги»
Читайте також: олександрівські волонтери доправили розтрощене авто 93 бригади з “нуля” у Ригу