У Кропивницькому відбувся фестиваль театрального мистецтва«Вересневі самоцвіти» та святкування в рамках 140 річчя театру корифеїв. Під звуки сирен, з гаслом «Музи не мовчать!» мистецтво таки перемогло.
На 52-ї «Самоцвіти» до Кропивницького приїхало п’ять театрів з особливих українських міст – Маріуполя, Харкова, Чернігова та Києва. Завершиться фестиваль прем’єрою Кіровоградського обласного театру імені Марка Кропивницького – 25 вересня на великій сцені презентують виставу «Ціна життя», яку за п’єсою Карела Чапека «Мати» поставив режисер, викладачНаціональногоуніверситетуіменіКарпенка-Карого Сергій Курчев.
Перша електронна газета побувала на виставах театрів з Маріуполя та Харкова.
«Крик нації» з Маріуполя
Донецький академічний обласний драматичний театр міста Маріуполь став відомим на увесь світ у березні 2022 року, коли росіяни скинули на його будівлю авіабомбу. Поміж сотень людей, які того дня шукали прихисток у «драмі», були й актори, які вийшли на сцену кропивницького театру 20 вересня.
Після окупації частина трупи переїхала до Ужгорода, де на чолі з режисеркою Людмилою Колосович вони відновили свою роботу. Інші актори або пішли служити до Збройних Сил України, або… залишилися в окупованому Маріуполі, заснувавши Мариупольскийреспубликанскийрусскийдраматический театр,або вихали в Росію.
«У назві театру немає слова «український», але це дійсно український театр. Тепер це чесно і, я думаю, надовго. Тому що на Донеччині раніше ніколи не було справжнього українського театру, завжди було більше російських вистав», – розповіла Людмила Колосович під час зустрічі з журналістами напередодні вистави.
За словами режисерки, після трагедії в Маріупольському театрі в Україні з’явилося кілька театрів-«клонів», які почали називатися «маріупольськими», проте до Кропивницького приїхав найсправжнісінький – автентичний.
П’єсу «Ціна життя», присвячену постаті українського поета-дисидента Василя Стуса, трупа написала самотужки. З нею вони зіграли п’ять аншлагових вистав Ужгороді, в Хусті, у Львові. Потім на запрошення фестивалю «Схід-Захід» виступали у Кракові.
Крім «Крику нації», в репертуарі театралів є вистава «Маріупольська драма», створена за спогадами акторів театру, які перебували в будівлі театру під час бомбардування.
«Там немає жодного чужого слова, всі тексти були наговорені на диктофон. Це свідчення акторів, це не просто документальна драма, це свідчення. Ми навіть маємо ідею повезти цю виставу у Нюрнберг», – розказала Людмила Колосович.
Проте, що маріупольський театр знищено, пані Людмила дізналася з інтернету.
«Я вмить зрозуміла, що не маю місця роботи. Я була впевнена, що мої колеги, які там переховувалися, загинули. Коли побачила фотографії руйнувань, я зрозуміла, де був чий кабінет. Я плакала і намагалася знайти новини про долю людей, але ніхто нічого не знав. Я набрала номер Оксани Сьоміної і бачу на екрані телефону її і пані Віру… Вони були наче з кіно про Другу світову, вони плакали і кричали: «Ми живі! Ми в Запоріжжі»…, – згадує Людмила Колосович.
Своєю історіє порятунку від російських бомб поділився один із акторів Дмитро Муранцев. Актор родом із Харцизька. Зараз його родина перебуває в окупації, він – подвійний переселенець. Дмитро пояснив: у будівлі драмтеатру люди збиралися через те, що їм обіцяли організовану евакуацію, узгоджену з обох сторін.
«Після повномасштабного вторгнення ми, люди, які жили на Донеччині, не думали, що буде все так масштабно. І коли була можливість 24 лютого, багато хто їхав з Маріуполя, але ми залишилися за власним бажанням. Усе відбувалося поступово. Не було такого, що ми сьогодні нормально живемо, а завтра готуємо їжу біля театру на багатті. Спочатку вимкнули світло, потім зник зв’язок, потім вимкнули воду.
Повномасштабне вторгнення відбувалося в декількох областях і ми для себе не помічали, як ми поспускалися з верхніх поверхів гуртожитка і всі разом почали спали на першому поверсі, дотримуючись правила двох стін. Ми не помітили, як почали збирати дощову воду… Ось так ми з 5 березня по 24 і жили. Ну, а далі перебралися в драмтеатр.
Після того, як «драм» на нас упав, ми просто вибігли… Ми бігли по місту… Аж поки нас не підібрав бусик і не вивіз на трасу… Потім мені випадково вдалося впіймати зв’язок і я встиг сказати мамі, перш ніж вона побачила новини про драмтеатр, що я живий»
Заслужений артист України, учасник трупи Анатолій Шевченко, який також грав у виставі «Крик нації», жив у підвалі майже місяць, хоча зізнається: дуже хотів би бути разом із колегами в театрі.
«26 лютого ми з мамою спустилися в підвал і там жили місяць, місяць я ходив зігнутим, бо стеля була дуже низько. Коли я виліз з підвалу, я не міг рівно стояти – стояв як пітекантроп. І у когось, я не пам’ятаю, було радіо… Так я взнав, що театр розбомблено. Такий жах охопив… Хотілося плакати, а сліз немає. Лягаючи спати на якісь дощечці, весь час думав: «Кличуть «кру, кру, кру», в чужині помру».
Якогось дня до нас прийшли зільоні «вєжлівиє чєловєчкі» з автоматами і кажуть: «Убірайтесь отсюда», бо будуть жорстокі бої. Нас вигнали і погнали на Новоазовськ…На той час моя мама вже померла… Вона там і залишилася на клумбі, поховати не було можливості.
А потім була дорога в Ростов – після допиту в їхньому КГБ, відбитків пальців… Добрі люди допомогли з Ростова добратися до Владикавказу, звідти – до Тбілісі. Слава Богу, там вдихнув на повні груди.
У Ростові ми були «фашистами», неможливо було переконати нікого в протилежному. А грузини допомогли… Далі – літак до Берліна, з Берліна – до Варшави, з Варшави – до Чернівців…».
Кропивничани зустрічали маріупольців оваціями, квітами і слізьми. А ще – гаслом «Слава Україні – Героям слава!», добре почувши крик нації, яким до нас промовляли маріупольські актори.
Харківський театр «Березіль» і його больові точки
Харків’яни привезли до Кропивницького Жадана. Точніше, виставу за мотивами його п’єси «Хлібне перемир’я». Це була «найтривожніша» вистава за час фестивалю – через загрозу ракетного обстрілу актори були змушені переривати виставу кілька разів.
Трупа представила не лише мистецтво харківського театру імені Шевченка «березіль», а й Вінницького театру імені Садовського. Саме вінницькі театрали дали прихисток харківським акторам, організували проживання в гуртожитку, а також дали можливості втілювати свої творчі ідеї спочатку на малій, а згодом і на великій сцені.
За словами режисера Олександра Ковшуна, артистів для вистави спочатку не вистачало, тому запросили резидента з Вінниці. У спільному харківсько-вінницькому форматі з виставою «Хлібне перемир’я» харків’яни вже побували у Кракові (на фестивалі «Схід-Захід»), Києві і відтепер – у Кропивницькому.
З Харкова театрали евакуювалися 3 березня.
«Восени 2021 року ми возили «Хлібне перемир’я» в Маріуполь і Сіверодонецьк. Це ще були наші мирні красиві міста. Як нас там сприймали, як люди відчували ці больові точки, які їх сильно проймали…
У перший день війни, 24 лютого, ми приїхали в театр, поселилися у підвалі, організували прихисток. Спочатку там була група артистів, потім доєдналися студенти, потім почали приходити всі, кому треба було врятуватися відобстрілів. Але коли почалися серйозні прильоти, обстріли центру міста, ми вирішили все ж таки виїжджати», – розповів режисер театру Олександр Ковшун.
«Нам дуже важко без нашого міста, без наших глядачів, без нашого приміщення. Але такі моменти, коли ми приїжджаємо і попри все можемо вийти, зробити свою роботу, донести свою думку, відчути себе професіоналами своєї справи… Ми в такі моменти розуміємо, що може бути мистецтво і наш «Березіль» поза всім цим – поза приміщенням.
Для мене подібні фестивалі – це таке заземлення. Ми дуже вдячні тим, хто профінансував «Вересневі самоцвіти» і організував їх. Можливо, це зараз ще більше потрібно, ніж у мирні часи – і глядачам, і акторам», – додала керівниця літературно-драматургійної частини Харківського театру Маргарита Корнющенко.
До речі, як розповіли в департменті культури й туризму Кіровоградської ОДА, на організацію фестивалю з обласного бюджету не витратили ні копійки – усе профінансували за рахунок благодійних фондів народних депутатів Олександра Дануци, Олеся Довгого, Ігоря Мурдія, а також за підтримки асоціації фермерів.
