До цього веселі очі Ірини в одну мить блистять від сліз, які вона старанно намагається втримати тремтячими повіками. Кілька глибоких подихів, і вона справляється з емоціями.
«Я думала, що ми під надійним куполом. Була на сто відсотків впевнена, що де-де, а в нас все буде спокійно. Які ж дУрні будуть стріляти по атомній станції?» – запитує жінка.
А ми вже знаємо відповідь. Окупанти.
24 лютого. Ранок. Енергодар.
Телефонний дзвінок. Подруга схвильований голосом каже, що росія обстрілює нас ракетами. Почалася нова війна. Іра вслухається в її слова. Ніби ж не спросоння (все місто разом з працівниками Запорізької АЕС прокидається ще о 4 ранку), тому добре чує і чітко розуміє сказане, але не може повірити.
Попри жахливу новину, робочий день ніхто не скасовував. Страху не відчували. Вони ж біля атомної станції – це найбезпечніше місце, яке вороги будуть обходити сотою дорогою!
Вдома за вечерею чоловік сказав Ірині, що в країні оголосили мобілізацію, і його, імовірно, теж покличуть до війська. Про те, щоб родина виїхала з міста, навіть не говорили. «Тут безпечно» – це єдина думка, яку вони ніколи не ставили під сумнів. Навпаки, обговорювали, що робитимуть, коли біженці шукатимуть порятунку в Енергодарі. Планували навідатися до своєї дачі у Благовіщенці (село за 20 км від міста), бо може доведеться пустити туди людей на якийсь час. Їхня родина мала кілька теплиць, які тут називають балаганами, і вирощувала городину на продаж.
А потім все закрутилося занадто швидко. На Енергодар ішла російська танкова колона.
Живий щит Дару
На захисті АЕС стояли працівники станції і нацгвардійці. Цей пост вони не покидали ще з 24 лютого. По місту патрулювали загони добровольців із цивільних і працівників атомної станції. Всі готувалися зустрічати ворога.
«Ми під куполом», – передавали з уст в уста мешканці міста. Але, відверто зізнається Іра, були й такі, кому все одно при якій владі працювати. Вони між собою обговорювали, що зарплати у їхніх російських колег в рази вищі, і тішили себе думками про те, що станцію не обстрілюватимуть, а зміна влади буде безболісною. Та вони швидко замовкали під косими поглядами свідомих односельців.
1 березня їхня впевненість у захищеності похитнулася. Дар (як місцеві називають своє енергетичне місто) і танки росіян розділяло всього 12 км, і ця відстань із кожною хвилиною зменшувалася. Люди ж заблокували трасу на підступах до міста (машинами, шинами, підручними засобами) і чекали на ворогів.
«По Дару їздив автобус і з гучномовця оголошували: люди, вони їдуть, виходьте перекривати дорогу, – пригадує Ірина. – І сходилися всі – і дорослі, і діти. Пів міста прийшло. Стали живим щитом.
Вони до нас так два рази приїжджали, і ми їх зупиняли. А на третій раз вони почали стріляти в людей. Багатьох поранили. Машини горіли. Це було з 3 на 4 березня».
Історичні відео того, як мешканці Енергодару живою стіною стали проти окупантів, облетіли весь світ. Вони розуміли, що захоплення АЕС може обернутися катастрофою для всього світу і свідомо пішли на цей ризик. Та чи могли вони вистояти проти танків, дуло яких було направлене в натовп, і проти снарядів, які летіли над їхніми головами в енергоблок електростанції.
Падіння “куполу”
«Дві доби напруги. Дві доби не спали і не їли. Просто не вірили, що це дійсно відбувається. Як же так? Це ж об’єкт, у якого має бути найвищий рівень захисту і безпеки. До нього взагалі не можна підпускати нікого, особливо ворогів».
Коли росіяни почали гатити по атомній станцій, була глибока ніч.
«Ми спали. Дзвонить моя подруга і каже – стріляють. Вона якраз була на зміні. Ті хлопці з нацгвардії, які стояли під стінами АЕС, прощалися з життям. Троє тоді загинуло. Інші були змушені здатися. Їх оточили і добу не випускали зі станції.
Ця ніч додала мені сивини. Доки тривав обстріл, я знайшла пляшечку йоду (мабуть, напередодні останню в аптеці забрала – як відчувала) і рахувала, скільки краплин йоду треба кожному з нас випити.
4-го березня ми прокинулися під окупацією».
Як пригадує Ірина, кілька днів в Енергодарі ще висів прапор України, доки місцева влада вела перемовини. Окупантів розмістили в профілакторії і готелях, їх гарно годували, щоб задобрити і уникнути бучанського сценарію. Так тривало зо два тижня. Потім окупанти перекрили дороги, вимкнули телебачення та інтернет, заглушили мобільний зв’язок, ізолювавши Енергодар.
В ізоляції
«Я знайшла в гаражі старе радіо. Вдалося зловити хвилю з України. Це було єдине джерело інформації і новин. Воно шипіло, гуло, але хоч щось. Ми з сусідами збиралися разом і сиділи слухали, що ж там робиться на війні», – каже Іра.
Разом з цим припинилося постачання продуктів. У ажіотажі люди розкупили все, що бачили. Черги стояли кілометрові.
«Я ніколи не думала, що в ХХІ столітті стоятиму шість годин у черзі за хлібом і побачу пусті полиці в магазинах. Ми виживали лише завдяки тому, що у місті було власна пекарня і молочне виробництво і якісь запаси продуктів, то ми могли купити хліб і молочку. Все. Більше нічого немає. В аптеках пусто. Засобів жіночої гігієни, дитячих памперсів взагалі не було, а якщо десь і з’являлося, то майже в сто разів дорожче, ніж зазвичай. В супермаркетах «Сільпо», АТБ, «Дніпро» – пусто. Лише новорічні іграшки, якийсь дріб’язок…» – розповідає Ірина, ледве стримуючи нервовий сміх.
В Енергодарі з’явилося чимало чужих людей, яких місцеві вирізняли неозброєним оком. Вони крутилися в людних місцях, на базарі, перед одинокими магазинчиками, де черги стоять, де всі на межі нервових можливостей. А вони ніби ненароком заводили розмови про важке життя і несправедливість, підбурюючи натовп до гніву на Україну.
«Та нащо це нам треба, от в росії..! От прийде нова влада і заживемо!» – лунало над похиленими головами енергодарівців.
Згодом деякі підприємці почали співпрацювати з окупантами. У супроводі російських «зеток» вони формували колони і їхали за товаром на раніше захоплені українські землі. Звісно, за можливість торгувати платили данину – 70% від виторгу, каже Ірина.
За два-три тижні торгівля налагодилася – базар забитий свіжими фруктами і товарами з Криму і Херсона, овочами, вирощеними в навколишніх селах. І якщо все привезене було разів у п’ять дорожче, ніж раніше (наприклад, двісті гривень за 2 л пачку соку, 180 і дорожче за пачку прокладок), то овочі – за копійчаними цінами (станом на кінець березня 10 грн за кілограм редису, 20 грн – за огірки, а зараз – по 2 грн за кілограм).
У людей все одно не було грошей, щоб купити все необхідне: щоб зняти в касі одну тисячу гривень, доводилося стояти в черзі по кілька діб. Складали навіть списки, хто за ким, щоб не побитися. Ірина у списку була серед 1400-х, а за день каса відпускала 30-40 осіб максимум.
Та загроза голоду не так лякала енергодарівців, як зникнення односельців і поява нових «сусідів».
Ціна життя
Окупанти роздобули списки громадських і політичних активістів, родин військовослужбовців і правоохоронців. Вони знали все – склад сім’ї, адресу, номери автомобіля і телефону. З цими списками загарбники взялися за зачистку міста. Почали зникати люди. Фраза «ми під куполом» вже не здавалася такою надійною. Хто мав рідню в інших регіонах чи нагоду вибратися за кордон, групувалися і, ризикуючи, їхали через російські блокпости.
«Ми сиділи до останнього. Вірили, що нас швидко визволять. А тут ці списки і… орки. Один з можливих шляхів був до Запоріжжя. Щоб добратися туди з Енергодара (це кілометрів 120), нам треба було пройти 32 російських блокпости, – розповідає Ірина про свою втечу. – І на кожному посту тебе допитують, оглядають, витягують з сумки всі речі, у жінок з малими дітьми навіть памперси вивертали, все витрушували. Навіть галерею в телефоні детально передивлялися і коментували, як добре живуть українці.
У кого були гроші готівкою чи дорогоцінності якісь – все забирали до копійки. Документи на житло, землю конфісковують. Та що там документи! Прокладки жіночі забирали! Буряти їх у взуття стелять!».
Ірині, між іншим, з такими перевірками вдалося виїхати лише з третього разу. А коли починався обстріл, згадує жінка, цивільні колони спеціально затискали між постами, щоб людям було нікуди тікати, поля ж заміновані.
«Багато людей тікали пішки через польові дороги, попід лісосмуги. Моя подруга з двома дітьми пішки пройшла понад 20 кілометрів, оминаючи пости, бо вона з родини правоохоронця і окупанти її не випускали, – розповідає Ірина про своїх подруг. – Така ж історія з одними підприємцями з Благовіщенки: молода жінка з двома дітьми і батьком на милицях пішки грунтовими дорогами кілька годин ішли до бусіка, який чекав їх. Трасою не могли, бо підприємців теж нікуди не випускали. Каже, що заплатили три тисячі доларів водію за те, що чекав, а потім ще по 100 доларів за 10 кілометрів з людини, щоб довіз до Запоріжжя.
Місцеві, хто там активніший, більш ризикований, теж брали пасажирів. Платили їм по 5 тисяч гривень за кожного – чи це немовля, чи доросла людина. Тільки ж готівки ніде взяти. То скидали на картку».
В одній з таких машин їхала Іра з донькою. Лише коли їх зустрів перший український блокпост, вони відчули, що живі.
«… це як ковток свіжого повітря, коли тобі кілька місяців не давали дихати! Дитина почала плакати. А я… Я була щаслива, що нарешті почула українську мову і перші слова були «Слава Україні!» – всміхається жінка і пояснює: У нас все місто російськомовне. Ми любимо Україну і намагаємося дитину виховувати патріотично. Але мова…
Це вже зараз я перейшла на українську і дитину вчу. Я нарешті сама розумію і їй кажу: країна закінчується там, де закінчується її мова. Тому нам треба розмовляти українською. Це життєва необхідність!»
Бурятські “переселенці”
Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. Іра відповідає – дзвонить сусідка. Вже колишня сусідка, яка поки що залишається жити в Енергодарі. Після короткої бесіди Ірина додає: в сусідній квартирі хтось зрізав двері і подруга почула, як російський військовий з диким не слов’янським акцентом говорить комусь по телефону, що скоро все заспокоїться і він перевезе сюди всю сім’ю.
На мій здивований погляд Іра пояснює, що нова влада оголосила: всі пусті квартири в місті віддадуть під розселення окупантів.
«В сусідній Благовіщенці який будинок багатший, той і заселили. П’ють, гуляють, шашлики собі жарять. Нема вже й нашої дачі. Нема наших теплиць», – сумно всміхається жінка.
Та ще більше її серце болить за електростанцію. Хоч зараз вона і працює на мінімальних потужностях – лише два блоки з шести, але досі залишається найбільш небезпечним об’єктом в руках окупантів.
«Наче жарт, але навіть не смішно: був найнадійніший купол для нас, а тепер найнебезпечніший об’єкт в їхніх руках».
