На залізничній станції Фундукліївці провідниця потяга №86 «Львів-Сімферополь», уважно оглянувши мій український паспорт, полегшено зітхнула «Наша…». «Ваша, ваша…», – відповіла я, ми зрозуміли одна одну без пояснень.
Купейний вагон виявився майже порожнім, точніше, було зайнято десь менше третини місць. У ці липневі дні напрямок Криму виявився не завантаженим, на відміну від минулих років.
Сусіди по купе – молода пара – підсіли аж через шість годин у Миколаєві. Розговорилися, як завжди буває у дорозі. Вона – медик, він – моряк дальнього плавання, який зараз працює на німецькому суховантажі. Минулого року придбали квартиру у Севастополі. Мріяли переселитися туди цього року, після повернення чоловіка з чергового багатомісячного рейсу.
Зараз він (українець за паспортом) вже в Україні, тільки ось Севастополь – не український… Російське громадянство молодята люди приймати не хочуть, і як бути з придбаним житлом, не знають. Ось і їдуть у місто на чорноморському побережжі, щоб там вже розібратися, що і як буде далі.
Опівночі потяг зупинився у Херсоні. Нас чекав український кордон. Прикордонник мовчки зайшов у купе. Жестом руки показав подати паспорти. Ввівши дані з них у якийсь електронний пристрій, через хвилин п’ять повернув документи і знову мовчки залишив купе.
Російський кордон перетинали через три години – у Красноперекопську, що вже на території Криму. Перед цим провідниця роздала міграційні картки, які потрібно було заповнити і представити на кордоні. Питання звичайнісінькі: прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, громадянство, мета поїздки,термін перебування на території Російської Федерації.
Прикордонник, якому було десь під 50 років, привітавшись і представившись, попросив наші паспорти. Знову дані з документів вносилися в реєстр. Мій паспорт зі словами: «У Вас все хорошо!» прикордонник віддав вже через хвилину. А розглядаючи документ молодого чоловіка, росіянин поцікавився, чи давно той був у Криму?
– Після анексії ні разу, – спокійно відповів моряк. І тут привітне і ніби добродушне обличчя прикордонника відразу кардинально змінилося.
– После аннексии? Какой анексии?! Кто это тебе сказал?! Возьму сейчас и анексирую тебя назад в Николаев. Хочешь? – запитав підвищеним голосом. Весь його розлючений вигляд говорив, що йому нічого не варто зараз же зсадити хлопця з потяга.
– Простите пожалуйста его, он молодой еще… – почала просити я (давно знаю, що з прикордонниками і митниками будь-яких країн ніколи не варто сперечатися, а треба мовчати чи проситися, бо правда завжди буде на їх боці).
Прикордонник ніби трішки заспокоївся, повернув молодятам паспорти, забрав міграційні картки і попрощався. Але не втримався і на виході додав: «Анексия, анексия…Учить историю надо!».
Життя на Сімферопольському вокзалі було звичним: метушилися пасажири, яких не так вже й багато, таксисти голосно закликали „подвезти”, ларьки торгували ”водой-мороженым”. Розповідали, що у квітні-травні у прибулих з Києва та Львова (особливо хлопців та чоловіків) представники загонів „самооборони Криму” ретельно перевіряли документи і речі. Та вже у червні-липні такого майже не спостерігалося.
Найбільша цінність, яку я везла у Сімферополь, то цукерки „Рошен” (по кілограму „Червоного маку” та „Бджілки” замовила донька). Та, як з’ясувалося, у кримській столиці в окремих магазинах де-не-де українські солодощі й інші продукти харчування (навіть горілку) знайти ще можна.
Ціни у громадському транспорті, торгових закладах та на ринку зросли. Розрахунок ведеться лише російськими рублями, хоча росіяни обіцяли, що перехід з гривні на рубль проходитиме поступово (протягом року). Але курси валют у різних торгових точках різняться.
У місті все спокійно – прогулюються мами з дітьми, чоловіки і жінки поспішають у справах. Лише зрідка можна побачити військових. Обабіч доріг з біл-бордів споглядають президент Росії Путін та лідер російських комуністів Зюганов, які обіцяють мешканцям півострова райське життя. А на вулицях з’явилися нові вивіски, які рекламують нові фірми – російські.
На ринку, почувши, що ми з донькою розмовляємо «іншою» мовою, продавчиня овочів, якій десь під 60 років, поцікавилася: «Вы не местные? Откуда?».
– С Кировоградской области, – відповіла я, перейшовши на російську. – А-а-а, с Украины.., – чомусь зітхнула вона, але охоче пішла на розмову. – От того, что Крым стал русским, выиграли только госслужащие и пенсионеры – им существенно подняли зарплаты и пенсии. А здесь ни работы постоянной, ни пенсии не видно, – жінка махнула рукою.
Вона розповіла, що нинішнього року Крим з курортним сезоном «пролетів». Велика кількість кримчан, які роками живуть від заробленого влітку, зараз лишилася, як кажуть, біля розбитого корита. Якщо раніше до моря їхали і потягами, і власним транспортом багато українців, білорусів, росіян, то цього року їх практично немає.
– Поедьте в Ялту, на набережной увидите только богатых людей с Донецкой и Луганской областей и немного россиян. Вон сколько новых поездов со всех регионов России в Симферополь пустили, а они приходят пустыми, – розповіла продавчиня.
До речі, на сайті залізничної станції Сімферополь сюди дійсно прокладено нові маршрути (окрім з Москви і Санкт-Петербурга) з Мурманська, Іркутська, Калінінграда, Єкатеринбурга, Челябінська, Нижнього Новгорода, Уфи, Новокуйбишевська…
На одній з центральних вулиць побачила великий намет з написом «Сбор гуманитарной помощи населению юго-востока Украины». У наметі за столом сидів, куняючи, чоловік у камуфляжній формі. Бажаючих допомогти українцям не спостерігалося.
«Країна, яка на кожному кутку пропонує свій паспорт, не має майбутнього», – такий висновок зробила моя подруга, яка вже понад 30 років живе і працює у Сімферополі (це журналістка, відома і шанована не лише на Кримському півострові, а й за межами України). Ще за рік до анексії Криму вона у своїх статтях та телепередачах активно попереджала про можливе вторгнення Росії. Та, на жаль, до її слів українська влада не прислухалася
До речі, за активну свідому позицію Російська Федерація не дала їй акредитації, тож журналістка зі сльозами на очах вирішила залишити рідний Сімферополь, масу нереалізованих проектів, колег, друзів, житло…
Яскравим показовим моментом є той факт, що Сбербанк России, який має представництва у багатьох країнах світу, закрив свої відділення на Кримському півострові. Тут, на окупованій території, що не визнана світовою спільнотою, банк вирішив не працювати, щоб не втратити довіру своїх іноземних клієнтів. Міста чорноморського побережжя наповнили маловідомі російські банки, яким напевно байдуже, де й на кому заробляти свій капітал. Як, власне, байдуже до долі кримчан і господарям Кремля.
Галина Шевченко, з Сімферополя для Першої електронної газети.