Пахлава, хачапурі, козинаки, суп-харчо, гамарджоба, ансамбль Сухішвілі, кум Ющенка Михаіл Саакашвілі, співачка Ніно Катамадзе… У цей невеликий перелік вміщаються чи не найпоширеніші слова, з якими у переважної більшості українців асоціюється Грузія. Щоб розширити перелік таких концептів, щоб з’ясувати, чим живе ця країна, яка разом із нашою вступила в черговий етап європейських відносин, ми відправилися до Грузії – країни мандаринів і темпераменту, моря і гір, пісень і танців.
Батумі: такою могла б бути Ялта
Місто Батумі зустріло нас хмарною погодою, як виявилося згодом, це був справжній подарунок, адже під час спеки навряд чи знайшлися б сили обходити все те, про що мріялося напередодні поїздки. Запах – ось перше враження після того, як ступив на грузинську землю. Аромати магнолії та евкаліпту, присмачені запахом моря – приготуйтеся, що саме ці парфуми переслідуватимуть вас по Грузії. Як і в переважній більшості випадків, контраст з українською дійсністю більш ніж відчутний. Батумі – курортне місто, на це можна списати його неймовірний розвиток і європейськість (тут не чекали офіційного старту і почали модернізацію задовго до підписання угоди про Асоціацію з ЄС). Населення міста – близько 160 тисяч, проте в курортний сезон воно поповнюється майже на мільйон туристів. Переважна більшість туристів, за нашими спостереженнями – це українці та росіяни. При чому, грузини чітко відрізняють нас і їх один від одного. Та повернімося до обличчя Батумі.
Батумська набережна починається відразу неподалік аеропорту і переростає в бульвар, довжина якого сім кілометрів. Батумський бульвар можна вважати найголовнішим визначним місцем Батумі. Його будівництво почалося 1881 році, коли губернатор тоді ще Батумської області доручив німецьким садівникам Ресслеру та Рейеру розбити парк уздовж набережної. Останніми роками парк розрісся на кілометри, його прикрасили оригінальні скульптури, фонтани (танцюючі і співаючі), колонади, лавки і зони відпочинку. Тут можна безкоштовно підключитися до мережі Інтернет, пограти в теніс або більярд (одна година – 50 гривень), порозважати дітей. До речі, у цьому парку ми надибали бюсти Тарасу Шевченку і Лесі України (це було приємною несподіванкою, яка підігріла тепло в душі, запалене українськими прапорами з вікон батумських будинків).
Звісно, грузинські дороги порівняно з українськими – це небо і земля (земля в даному випадку репрезентує саме результати діяльності вітчизняного автодору). Крім ідеального асфальту нових доріг, старе місто устелене фігурною бруківкою. Дивують пересічних українців і велосипедні доріжки, прокладені уздовж набережної і по основних вулицях Батумі. Загалом чимало грузинів і самі користуються цією туристичною послугою – велосипедами на прокат. Для того, щоб узяти велосипед і отримати дозвіл на 10 годин їзди містом, потрібно в інформаційному центрі купити велокартку ціною у 20 ларі (близько 120 гривень). Велостоянки розташовані по всьому місту, тому покатавшись вдосталь, можна залишити велосипед у зручному для туриста місці, а наступного дня продовжувати «проїжджати» свій ліміт у 20 ларі (перші 15 хвилин безкоштовно, далі одна година їзди – півтора ларі).
Та найголовніше – вгорі, на рівні хмарочосів. Місто активно розбудовується і якщо ви були тут кілька років тому, вже наступного року можете не впізнати вулицю, на якій проживали. Оглядове колесо, Алфавітна башта (грузинський алфавіт розташований тут по спіралі, символізуючи днк цього народу), рухомий пам’ятник Алі і Ніно (на честь нещасної історії кохання мусульманина Алі та християнки Ніно), маяк, кораблі, що постійно приходять у порт, танцюючі та співаючі фонтани, тенісні корти біля моря, безліч ресторанчиків на будь-який гаманець і смак. Все це в обрамленні пальм (до речі, спеціально привезених із Америки). Ось чим манить батумська набережна.
До речі, саме в Батумі знімали один із епізодів легендарного фільму «Любовь и голуби». Пам’ятаєте, як головний герой цього фільму підбивав клинки до інтелігентної міської жіночки, роль якої фантастично виконала Людмила Гурченко? Вскочили в гречку вони саме на батумському пляжі. Сьогодні, майже через 50 років (уточнити дату), пейзаж змінився разюче, а дивна архітектурна споруда, яка виднілася в одному з кадрів фільму, залишилася на задвірках, між купою будівельного сміття і будівництвом, яке ще триває. Скоріше всього, цей мозаїчний восьминіг кане в лету, адже нині йому складають конкуренцію куди більш цікаві споруди та інсталяції.
Недалеко від набережної є ще один рай – парк на честь 6 травня (дата початку Трояндової революції, яка відбулася в Грузії паралельно з українською Помаранчевою (уточнити дати). Посередині парку розташовується озеро Нурігелі, по периметру якого щодня можна побачити чимало рибалок із вудками. Здавалося б, що можна чекати від міського озера? Проте, за словами місцевих жителів, в озері Олександрійського парку (так називали парк до новітньої революції, на честь царя Олександра ІІІ, який тут відпочивав у 1888 році і навіть сам посадив кілька дерев ) можна зловити 12-кілограмову рибину! Біля парку – дельфінарій, ігрова зона, фонтан, зоопарк… Нещодавно в Батумі з’явилося ще одне визначене місце – вежа чачі. Це 25-метрвоа вежа з годинником, навколо якої розташовані чотири басейни. Щодня о 19.00 протягом 10-15 хвилин із фонтанів ллється… чача – традиційна грузинська виноградна горілка. Власне така картина змальована у туристичних путівниках, а насправді тоненька цівочка чачі ллється з одного стовпчика біля вежі. Щовечора біля башти чачі сидить чоловік із пластиковими стаканчиками, який безпомилково вгадує де турист, а де місцевий житель, який просто проходить повз. У вечір нашого відвідування вежі чачі там створилася невеличка черга, адже один запопадливий турист набирав виноградну горілку у пляшки. Мабуть, з Росії приїхав, подумала я (вибачайте, за такі культурні асоціації, це все російська пропаганда). Але ні, побачивши на моїй сумці рядки Сосюри «Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну», він підійшов до нас привітатися: «Я тоже с Украіни»… Спробувавши чачу, ми віддали решту землякові, щоб той долив порожні пляшки з-під боржомі. Він запакував добро у наплічник і поспішив на зупинку (як виявилося, по шару він приїжджав із селища Кобулеті, що неподалік від Батумі). Під час з розмови з відповідальним за фонтан із чачі (він, до речі, навчався в Україні), ми дізналися, що місцеві жителі практично байдужі до такого факту, що в них у місті можна безкоштовно набрати алкоголю. Не спостерігається і натовпів туристів, переважна більшість просто куштує і йде далі (міцність чачі – близько 60 градусів), проте бувають і такі, що пакують чачу літрами. Їм не перечать, розраховуючи на совість туристів.
Все це – сучасні приманки для туристів, які гарно спрацьовують. Про що ж розповість старий Батумі? Вулички старого міста наповнені ароматами кави і свіжої випічки, а ще – бібіканням автомобілів. Справа в тому, що грузини ніколи не зупиняються, щоб пропустити пішоходів на зебрі, а коли хочуть обігнати автомобіль, то просто попереджають, щоб той був готовий до обгону. Швидкість, при цьому, ніхто не зменшує. Ще одна ознака вулиць старого міста – це розвішена білизна. Майже в кожному будинку на балконі, на мотузці від вікна до дерева, над дорогою чи у внутрішньому дворику сушиться різнокольорова білизна. Навіть на верхньому поверсі будівлі з написом Police висить та сама шворочка з білизною… На вулицях Батумі завжди сидить багато чоловіків. Вони галасують, граючи в карти чи доміно, надвечір попивають вино або ж навіть вечеряють біля маленьких столиків. Усі вони – переважно середнього віку, з волохатими грудьми, сивуватими скронями, з гучним голосом, різкими рухами, інколи навіть характерними запахами…Усі вони – безробітні, які щоб не сидіти вдома, виходять на вулиці, шукаючи розради у спілкуванні з колегами по нещастю. Провівши таким чином день, вони навіть можуть сісти за вечерю, прямо на вулицю винісши салат з огірків та помідорів, хліб та баклагу вина.
Кухня
Кожен із регіонів Грузії має свої особливості. Не виняток і аджарська кулінарія (Батумі розташовується в регіоні Аджарія), символом якої є аджарське хачапурі – ситний пиріг із сиром та яйцем, який виглядом нагадує жовте око. Один аджарський хачапурі коштує близько 30 гривень. Якщо ви з’їсте його вранці, то гарантовано протягом дня не зголоднієте (перевірено двічі!). Ще однією особливістю аджарської кухні є хінкалі – щось на зразок українських вареників та російських пельменів, вузлики із тіста, в середині яких захований фарш, добре присмачений спеціями, та бульйон. Правила вживання хінкалі можна назвати мистецтвом – їх їдять руками, спочатку прокушуючи невеличку дірочку, висмоктуючи бульйон, а вже потім доїдаючи все інше. Хвостики від хінкалі залишають на тарілці. В перший день у Батумі ми трішки почекали, щоб спочатку грузини почали їсти хінкалі, щоб пересвідчитись, чи правду кажуть туристичні путівники. Дійсно, руками, висмоктуючи бульйон. Серед напоїв грузини дуже полюбляють свій вітчизняний лимонад – грушевий, лимонний, ванільний і зі смаком тархуна. Повернувшись до Кіровограда, ми знайшли його в супермаркеті, але з російськими буквами етикетнці. Ціна – 12 гривень за півлітра (у Грузії – так само). До речі, траву тархун вони додають у начинку хінкалі, страви з м’яса і супи. Тому якщо вам не до вподоби цей самк, заварюйте вівсяні пластівці в готелі: в Грузії без спецій ніхто вам не подасть жодної страви. Десь на четвертий день перебування у Батумі і харчування національними стравами подумки вариш борщ. Спочатку червоний, потім зелений… До речі, борщ в ресторані «Україна» через дорогу від моря коштує 10 ларі (67 гривень)… У переліку меню цього ресторану – українські, російські, грузинські та європейські (якщо салат «Цезар» чи «Грецький» – це європейська кухня) страви. Перебуваючи в Грузії, я очима і вухами шукала щось українське. Конче необхідно було подивитися саме українські новини, прапори на яхтах і з вікон готелів тепліли душу, а українська мова у хащах Батумського ботанічного парку взагалі окриляла. З такими емоціями ми зайшли до ресторану «Україна», адже ще здалеку було видно, як майорять вишиванки офіціантів. Що вам сказати… Якщо відверто,то український національний одяг на грузинках і грузинах складає гнітюче враження. Аж таке, що перехотілося їсти. Тому шукайте в Грузії грузинське, а не борщ, піцу чи суші (якщо піцу ще можна десь замовити, то суші – зась).
Вино
Чи то антураж так діє на смакові властивості, чи то ще в Україні ти вже знаєш, що найкраще вино – грузинське, але перший ковток вина переконує: вино тут дійсно смачне. Біле, червоне, рожеве. Кожен регіон Грузії спеціалізується на своїх сортах винограду, а отже і вина. Крім того, саме в Грузії росте 65 сортів винограду, які є ендемічними, тобто такими, які зустрічаються лише в цих місцях. Поєднання гірського ландшафту, сонця і вологого повітря роблять свою справу і вино стає одним із символів Грузії. У Домі вина високо в горах туристам пропонують рожеве сухе вино Porto Franko, виготовлене із рожевого сорту винограду Чхавері, який дозріває у грудні. Урожай цього винограду протягом усього року на землях високогірного району Аджарії Кеда складає всього 20 тонн. Пляшка такого вина коштує близько 360 гривень. Зізнаємося по секрету, що його кислуватий смак нас, не особливих гурманів, не дуже вразив…
Грузини в побуті і дійсно не обходяться без вина. У кожної сім’ї на балконі чи в погребі стоїть бочечка, вміст якої влітку рятує від спраги, веселить, коли свято, пригощає гостей і є невід’ємною частиною столу. Цікаво, що червоне вино прийнято подавати на поминках, його п’ють у якості ліків або з особливої нагоди. Для зустрічі з друзями або випивки вдома – лише біле сухе вино. Зазначимо, що згідно з грузинським законодавством, через грузинський кордон можна провезти не більше двох літрів вина.
Гори
Серпантином дороги ми дібралися до гір – краси і величі Грузії. Тут курортний лоск трохи тьмяніє на фоні природної неповторності. Тут отримуєш насолоду від кожного вдиху повітря, від того, що просто дивишся і бачиш. Можна полюбуватися місцем злиття двох гірських річок, одна з яких каламутна і руда, а інша – чиста і бірюзова, можна скупатися у водах 40-метрового водоспаду, позаглядати на турецький бік у селищі Сарпі (тут знаходиться кордон Туреччини і Грузії), походити арочним мостом, побудованим у ХІІ столітті за унікальною технологією. Саме у горах, обідаючи в якомусь кафе без назви ми опинилися в цікавій компанії: журналістів каналів «СТБ» та «Інтер» та зернотрейдера (так він себе назвав) із … Гайворона. Якщо для декого це була перша поїздка за кордон, то гайворонський зернотрейдер розповідав про Грузію крізь призму свого відпочинку на Канарах. Там же, біля мосту цариці Тамари, попередньо перепитавши, з якої ми країни, до нас підбіг беззубий грузин напідпитку зі словами «Джоджія і Україна братья!» На моє заперечення, що вони не брати, а сестри, він усміхався і продовжував наполягати, що Джорджія і Україна – таки брати…
Будинки горців туляться, мов гнізда, у найнезвичніших місцях, далеко на схилах гір, у лісових хащах… Залишається тільки здогадуватися, яким чином вони добираються до цивілізації, де беруть питну воду та харчі та інше.
Люди
Так як у нас не люблять циганів, та у Грузії не люблять турків. Місцеві жителі розповідають, що турки заполонили Грузії за часів правління країною Саакашвілі, який дав їм різноманітні преференції. Попри це, за словами нашої нової знайомої Ірми Кобуладзе, в Грузії ніколи не було міжнаціональних конфліктів. Саакашвілі в Грузії не люблять. Вважають його хитрим і розумним, але бандитом, який вміє гарно говорити, але продався американцям. Україні грузини співчувають і підтверджують, що Росія діє за «абхазьким» сценарієм. В сувенірному магазинчику біля канатної дороги ми натрапили на листівку, яка повністю відображає ставлення грузинів до Росії. На малюнку були зображені країни, по яких потоптався чобіт Радянського Союзу, а потім і Росії: «Афганістан, Чечня, Південна Осетія… Хто наступний?».
Нам не пощастило пересвідчитись у грузинській гостинності на всі сто відсотків, адже проживання в готелі з одного боку є комфортним, а з іншого – не дозволяє побачити внутрішні особливості грузинського життя. Лише в одному закладі офіціанти були дійсно привітними, розповідали про ту чи іншу страву і цікавилися чи смачно. Тому ми цей заклад і прорекламуємо – ресторанчик «Ретро» неподалік озера і парку 6 Травня. Покличте офіціантку Тео – і хороший вечір вам гарантований. В інших випадках це було байдуже сприйняття тебе як приїжджого без жодних емоцій.
Алі та Ніно
Скульптура символізує вічну любов і розуміння між народами. Пам’ятник названий на честь однойменного романа азербайджанського автора Курбан Саїда. Роман розповідає історію про молодого азербайджанського мусульманина та грузинську християнку під час Першої світової війни. Восьмиметрові статуї чоловіка та жінки рухаються одна до одної, змінюючи свої позиції кожні 10 хвилин, доки не стануть одним цілим.
Фортеця Гоніо
На південь від Батумі розташована фортеця Гоніо-Апсар, на території якої розміщувалося найдревніше в Грузії поселення. Гоніо складається з трьох рівнів – римського (ІV-III ст. до н.е.), візантійського (VI-VIII ст.) і османського (XVI ст.). Історія Гоніо тісно пов’язана з легендою про аргонавтів та золоте руно. Крім того, вважають, що саме на території фортеці похований апостол Матвій.
Будинок-пляшка
Якщо у вас виникають справи, пов’язані з будь-якими документами – вам у цю будівлю – Будинок юстиції. Грузини кажуть, що всі питання вирішуються тут швидко і якісно.
Післямова
У Батумі ми не бачили бур’яну. Не розрахувавши сили і заплутавшись у відстанях ми вирішили пішки дійти до Батумського ботанічного саду (він за 15 кілометрів від міста), але таких заростів бур’янів, як удома на кожному кроці, ми не побачили! Так, набережна за містом бруднувата, так, кущі не мають форми ідеальної кулі чи ведмедика, але працюючі вуличні ліхтарі, ідеальні тротуари, баки для сміття через кожні сто метрів і зупинки громадського транспорту. Із Києва до Батумі летіти півтори години. Із Києва до Кіровограда їхати – п’ять годин. Знаєте з чого почалась наша поїздка додому? Спочатку по дорозі з аеропорту до автостанції «Видубичі» ми побачили чоловіка у яскравому жилеті дорожньої служби з відром у руках. У відрі – смола. Він віничком вимітав сміття з ямки і обливав її контури смолою. Поблизу не було жодної техніки чи інших працівників… А поїздка з автовокзалу до Кіровограда автобусом компанії «Імперія Авто» почалася зі скандалу: водій примушував якусь активну і бойову жіночку класти свої торби у багажник і платити за перевезення багажу 7 гривень. Пасажири ледве уникнули стандартної схеми «поки не буде, як я скажу, не поїдемо», торби залишилися стояти у проході, а жіночка почала голосно виясняти по телефону, які контролюючі служби можна наслати на автоперевізника і куди та які скарги вона буде писати. В голові закрутилася фраза «Це Україна, дєтка». Україна – яку ми любимо, яка дана нам Богом як рідна земля, яку ми маємо разом порятувати.
