Познайомитися з селом під назвою Луполове, що розташоване на лівому березі річки Південний Буг, “Бабу Єльку” запросила Марія Іванівна Івах, яка написала листа до “Нової газети”. О восьмій ранку вона, моторна і життєрадісна, гарно вбрана і натхненна, вже зустрічала нашу команду у центрі села.
Марія Іванівна родом із Івано-Франківщини, після закінчення школи у 1968 році приїхала в наші краї на роботу, сюди ж привезла і традиції своєї батьківщини: діалект, узори, кулінарні рецепти, пісню. Саме вона «завертіла» історію з «Бабою Єлькою», піднявши на ноги пів села. Поки ми чекали команди вирушити по селу, до бібліотеки почали сходитися жіночки з пакетиками і каструльками. З’ясувалося, що перед тим, як нас відпустити, тут вирішили ознайомити нашу команду з кулінарними традиціями Луполового.
Отже, як ми з’ясували в процесі знайомства, традиційною стравою і на родини, і на поминки тут є бігус. Його готують традиційно з капусти та моркви, тушкуючи все разом і додаючи шкварочки або м’ясо, якщо є. У молочний кисіль тут інколи додають манку, а сам кисіль називають «студене молоко», ще готують млинці з вишнями – рабчики, на хрустики кажуть «хрусти», на макуху – макух (її чи то пак його використовують для приготування халви).
Осередок культурного життя в Луполовому, у місцевій бібліотеці, де порядкує Марія Черниш. Тут створили імпровізований музей, зібравши найдавніші речі – предмети побуту, вишивки, світлини села та людей, які тут колись жили.
«Клуб у нас завалився, то свята проводимо в бібліотеці. 8 Березня, Купайла, День Конституції… Хатів більше пустих, ніж людей, та ми збираємося, співаємо» – розповідає Марія Іванівна.
Навколо себе вона згуртувала тих односельців, яким не достатньо простору власної хати і родини. Того ранку члени колективу «Мрія» (Марія Слободянюк, Людмила Вуйко, Оксана Ємеліна і Марія Івах) заспівали нам кілька пісень, серед яких одна відразу привернула нашу увагу (вона вже набрала тисячі переглядів у Фейсбуці!).
Задумала стара баба багатою бути,
Підсипала курілочку, щоб вивела діти,
Ціп, ціп, цюруру,
Ціп, ціп, ціп, ціп, цюруру,
Щоб вивела діти.Ой вивела курілочка п’ятеро курчаток,
Приспів. П’ятеро курчаток.Ой вигнала стара баба курчаточка пасти,
Сама сіла на призьбоньці кужілочку прясти,
Приспів. Кужілочку прясти.Десь взялася чорна хмара, став дощ накрапати,
Стала баба курчаточок до купки зганяти,
Приспів. До купки зганяти.А як заганяла, троє розтоптала,
На четвертім позковзнулась, на п’ятім упала,
Приспів. На п’ятому впала.Прийшов п’яний дід додому, став бабу питати:
«Де це ж наша худібонька, чогось невидати?»
Приспів. Чогось невидати.Розсердився дід на бабу та й став бабу бити,
А курочка-чубарочка стала боронити,
Приспів. Стала боронити.– Не бий, діду, бабусеньки, бо немає за що,
Наша бабка хазяєчка, ти, діду, ледащо!
Приспів. Ти, діду, ледащо!
Рушник від Феодосії Сосіпатрівни і «дуже» – танці
На порозі хатинки, де живе 82-річна Ганна Тимофіївна Смолянець, нас зустрічає її онука. Вже через кілька хвилин, переглядаючи старі фотографії, ми дивуватимемося, наскільки зараз вона схожа на свою колись 18-річну бабусю. Ганна Тимофіївна всідається на металеве ліжко, пофарбоване блакитною фарбою, на фоні вікна такого ж кольору. На ній – халатик у блакитну квіточку, ще з тих, давніх часів, з маминої скрині, поверх нього – такий самий барвистий фартушок.
Бабуся Ганна готувалася до нашого приїзду: розклала на ліжку рушники, серед яких вишивані її мамою – Феодосією Сосіпатрівною Барською (1901-1980 рр.), яка жила у сусідньому селі Грушки. Рушник традиційним червоно-чорним хрестиком вона вишивала приблизно у 20-х роках. Ви собі можете уявити, якими щасливими були ми, коли бабуся Ганна вирішила подарувати його до нашого музею!.
Життя бабуні Ганни було нелегким: хату будували удвох із чоловіком, коли вона була вагітною на останньому місяці. Через добу після того, як пофарбувала веранду, народила сина. А через день до пологового будинку привезли сусідку – Марію Івах.
«Ми з Марусьою разом родили, в один день. В Михайлівці був роддом, в Ульянівці ніхто тоді не хтів, – пригадує Ганна Тимофіївна. – Я ніч не спала, молилася, дивилася на живіт. А моя сестра вдома народжувала, приймала сусідка бабка Капріяниха, то було в 1959-му році…»
Цікаво було послухати, як бабуся Ганна дівувала:
«На танці після школи ходили, клуб був такий, що горіла лампа на стіні і коридорчик, і всі старші танцюють, а ми туди лізли тоже танцювати. А був кіномеханік Володя Поплавський: «Ану, пістолєти, киш звідти!» Грала гармошка, тоді вже пізніше пластінки клали, радіола. А танці були дуже: краков’як, полька, вальс бостон, нареченька…»
Уривки цих «дуже»-танців бабуся Ганна згодилася показати і нам, після чого ідея створити в Кропивницькому школу традиційних народних танців засіла в наші голови ще глибше…
Скарби, що чекали на «Бабу Єльку»
Ми не втрималися і наважилися заглянути в одну із хатин, що дивилася на нас своїми сумними вікнами, але вже без даху, стелі та дверей. Цікавість завжди бере гору над страхом, хоча переступати поріг таких будівель завжди моторошно.
Ця річ, здалося нам, чекала на «Бабу Єльку». Ритуальний вінок, що плетуть батькам молодих, які одружують останню дитину. Сплетений із колосків, чорнобривців, інших квітів у поєднанні з саморобними паперовими квітами. Ще вчора він лежав у купі сміття, а сьогодні він один із найцінніших експонатів нашої етнолабораторії. Крім вінка, на руїнах ми знайшли весільну фотографію і красивенний «підзорник», який після прання сміливо можна використовувати. От тільки мода на таку красу вже минула…
Радоуцькі – разом 60 років
До подружжя Радоуцьких ми зайшли, щоб подивитися на піч, а виходили з повними торбами вражень, адже виявилося, що любов Опанасівна зберегла до наших днів свою весільну сукню і вінок, в якому виходила заміж. Сукня, створена у 1961 році її майбутньою свекрухою, і досі виглядає стильно – з білого крепдешину, ніжна-ніжна, лише трохи пожовкла від тривалого зберігання в шафі. Восковий вінок і сережки до нього, а також дві свічки бабуся Люба досі тримає в іконі, як це роблять чимало її земляків.
Свою цікаву історію має і чоловік Любові Опанасівни – Костянтин Кіндратович. Його дід Ігнат займався вже забутим промислом – чумакував – волами возив сіль з Одеси! Саме за це його у 1928 році вигнали з хати, бо, на думку радянської влади, дід Ігнат був куркулем…
Чарівні скрині Тамари Моісеївни
З самого початку нашої розмови бабуся Тамара Радоуцька 1937 р.н. все віднікувалася, мовляв, немає в неї нічого цікавого – ні вишивок, ні вартих нашого проєкту історій. Та так роблять майже усі наші респонденти, часто не усвідомлюючи, що самі по собі є ходячими скарбами – зі своєю життєвою мудрістю, способом життя. Так було і того разу. Все почалося із запитання про скриню. Виявилось, що в Тамари Моїсеївни їх аж три. Дві – ніжно-блакитна і оливкого кольорів (красивенні, варті сучасних інтер’єрів!), одна простіша, проте наповнена скарбами. Як ми з’ясували, в ній і досі зберігаються речі її та її мами Груні (1900-1997 рр). Хустки, спідниці, сукні, відрізи тканин… ми не втомлювалися ахати і охати від цієї краси, адже речі, які пролежали в скрині більше 50 років, виглядали як нові. Не менш красивим виявився рушник із вишитою чарівною пташкою, який ми випадково знайшли у ганчір’ї. Почувши заповітне «беріть!», ми відчули ейфорію і сум водночас. Адже скільки такої краси – рушників, сорочок, скатертин – було спалено, замінено на радянський «ширпотреб».
Рідних Тамари Моісеївни торкнулося лихо, пов’язане з утвердженням радянської влади: мамі довелося рятувати чотирьох дітей від голоду у 46 році (допомогли скойки, які вона виловлювала відром у Бузі), а свекруха у 1938 році з двома маленькими дітьми (1932 і 1936 років) тікала з Лисичанська після арешту чоловіка. Два місяці вона поневірялася з маленькими синами – одного вела за руку, інший сидів у саморобному возику, щоб вижити, доводилося просити в людей їсти і прихистку. Можна тільки уявити, скільки горя пережила вона з дітьми, скільки принижень витримала, поки облаштувалася, самотужки виростила дітей.
Олександра Василівна Чернега 1943 р.н., до якої ми також зайшли на розмову, сподіваючись, що бабусі разом пригадають давні пісні, які співали в Луполовому, на щастя, не пам’ятає голоду. І ось чому: «Бо в мене дід був попом, і я в нього крала калачі…».
«З його муки ліпили золоті вареники»
Ще одним луполянським скарбом є будівля колишнього млина, побудованого Костянтином Смирновим орієнтовно у 1901 році. Про історію цієї величної будівлі нам розповіла Неля Царенко – вчитель історії Луполівської школи, яка протягом двадцяти років займається вивченням млина. За словами пані Нелі, інформації про точну дату побудови споруди немає. Декілька років тому світло на історію млина пролила місцева жителька Луполового, нині покійна Єлизавета Винниченко 1907 р.н., яка впізнала на старовинній світлині Костянтина Смирнова – саме він побудував млин на березі Бугу. Свідчення Єлизавети Винниченко доповнили інші жителі Луполового – І.Московчук, С. Горбановський, Л. Зажигаєв.
За переказами місцевих жителів, Дем’ян Прохорович Смирнов приїхав до села разом із родиною наприкінці ХІХ століття, взявши в оренду дерев’яний млин. Триповерхову будівлю, схожу на замок, побудував на березі Бугу його син Костянтин. Кажуть, що молодший Смирнов був ковалем, і йому до рук потрапило ліжко, в якому були заховані золоті монети, є й інша інформація, яка стверджує, що чоловік знайшов скарб у 40 тисяч золотих монет. Можливо, не даремно під час будівництва млина на кутки ставили золоті монети, обладнання завезли зі Швейцарії та Німеччини. Для виробництва семи сортів борошна використовувалося потужне нижньобійне колесо.
З луполянського борошна, за спогадами старожилів, варили «золоті вареники». Біля млина було споруджено багато господарських будівель, а крім них – двоповерховий будинок господаря – Смирнова. Цікаво, що крім іншого, біля млина облаштували холодильник – яму площею 5 на 8 метрів виклали камінням, між яким заклали… лід, привезений взимку із Бугу.
У 1910 році на 32 році життя дружина Костянтина Смирнова Катерина Кирилівна померла, це стало справжньою трагедією для родини, адже четверо дітей стали напівсиротами. На місцевому кладовищі і досі можна знайти могилу Катерини, на якій розташовані рештки пам’ятника з білого мармуру. На ньому викарбувані слова: «Зароют могилу Катруси землею і виростет холмик на ней. И скроет тебя, Катруся дорогая, на веки от меня и детей. Прощай, мой друг неоцененный, На веки потерял я тебя, За тебя я буду молиться и не забуду никогда».
Згодом Костянтин одружився вдруге, та мачуха не змогла зберегти сім’ю, стосунки з дітьми були складними. У 1917 році під час революції Костянтин Смирнов намагався врятувати майно від мародерів, запропонувавши добровільно передати млин і господарство навколо державі, натомість попросив залишити його на правах «крупчатника».
Смирнов мав гарні стосунки з місцевими жителями (про це пише Неля Царенко у статті «Млин К. Смирнова – унікальна пам’ятка промислової архітектури», опублікованій у збірнику «Пам’ятки науки і техніки Кіровоградщини» у 2013 році), тому коли приїхала група революціонерів, щоб забрати в нього майно, луполяни виїхали назустріч Смирнову, щоб попередити його. Проте не знайшовши у будинку Смирнова золота, революціонери розстріляли господаря.
За спогадами доньки Костянтина Смирнова, тіло батька пролежало на перехресті три дні, аж потім його поховали на місцевому кладовищі. Місце розстрілу і рік відомі – це був 1918 рік, кошарське перехрестя (село Кошаро-Олександрівка)…
За переказами старожилів, друга дружина не змогла розрахуватися з державою і була змушена зарплату заплатити меблями, після чого виїхала до своїх дітей у Київ. Діти Смирнова залишилися повними сиротами, тривалий час не могли навіть приїхати на могилу свого батька. Донька Костянтина Смирнова Євгенія була змушена виїхати у Киргизію, одного разу, стоячи в черзі за хлібом, вона почула від таких же емігрантів з України: «Та хіба ж це хліб, от у нас в Україні був хліб Смірнова»… З гіркою душею вона поверталася додому, навіть не змігши завести розмову із земляками, адже на той час це було небезпечно…
Фантастична будівля колишнього водяного млина-палацу на березі Південного Бугу вражає своєю красою, трагізмом і приреченістю. Здавалося б, вирок майже підписаний: сто років тому власника цього млина Костянтина Смирнова розстріляли, а млин тортурять і досі. У день відвідування Луполового нам здалося, що ця історична будівля – великий красивий туалет впереміш зі смітником. У якій-небудь Європі тут уже б стояло кафе чи ресторан, парковка, хостел, місце для кемпінгу, продавалася б сувенірка. У нас тут смітник – прекрасна метафора, що відображає ставлення до рідної землі.
Читайте також: Картини зі знахідками “Баби Єльки” виставили у львівському музеї Івана Франка
Більше про експедиції Кіровоградщиною шукайте на сайті “Баби Єльки”.
Інна Тільнова, Нова Газета.
Фото Олександра Майорова.