Депутати, представники регіонального бізнесу, місцеві громадські активісти на тлі подій, що відбуваються в Донецькій та Луганській областях, серйозно занепокоєні регіональною безпекою. Про це та дещо інше в ексклюзивному інтерв’ю «Голосу України» людини, яка наразі опікується заходами безпеки та забезпеченням нормальної життєдіяльності на Кіровоградщині, народним депутатом України Станіславом Березкіним.
— Станіславе Семеновичу! Через засоби масової інформації ви звернулися до жителів області та заявили, що готові захищати Кіровоград і Кіровоградщину. Потім провели зустріч із керівництвом силових структур в області. Що спонукало вас до таких кроків, та яким саме ви бачите цей захист?
— Сьогодні ситуація дуже складна. Можна сказати, що в областях, які межують з Росією, триває війна. Гинуть люди. 21 травня Кіровоградщина попрощалася з майором Олександром Сабадою, який загинув у Слов’янську під час антитерористичної операції. Тож, найперше, хочу висловити співчуття рідним та близьким загиблого.
Сьогодні більшість із нас думають, що терористи, сепаратисти, заворушення і стрілянина — це десь далеко, і що нас ці неприємності оминуть. А ще — що двох кіровоградських батальйонів самооборони цілком достатньо для того, щоб не боятися.
Але ж може виникнути дуже серйозна проблема, коли на кону стане дотримання норм загальної безпеки населення. Як тоді зберегти життя і здоров’я людей? Так, на Кіровоградщині водою, що подається водогоном Дніпро—Кіровоград, користуються сотні тисяч чоловік. А якщо на ньому станеться теракт? Якщо його виведуть з ладу? Як житиме місто? Область? Чи є в закладах та установах міста й області резервні запаси найнеобхіднішого: ліків, води, продуктів? Що робити, якщо терористи чи сепаратисти захоплять школу?
Таких запитань дуже багато. Ще більше їх у звичайних жителів — що робити в разі виникнення реальної загрози, куди бігти, куди телефонувати, де ховатися?
Зупиніть на вулиці будь-якого жителя і запитайте, що він робитиме у разі виникнення такої ситуації, і він, я переконаний, не зможе відповісти. Це прості, але надзвичайно важливі для кожної людини речі.
Нині ми ставимо ці запитання і разом шукаємо на них відповіді. Це дуже серйозна проблема, до розв’язання якої має бути й відповідний підхід. Перше — інформування. Через засоби оповіщення, через ЗМІ, шляхом проведення навчань. Друге — практичне забезпечення громадського спокою та захисту.
— У своєму зверненні ви говорите про створення народних дружин на базі підприємств. Чому саме підприємства мають бути основою для таких формувань?
— По-перше, організувати народну дружину на базі колективу підприємства набагато легше. При цьому йдеться не лише про працівників підприємства — можна залучити також членів їх сімей, населення сусідніх вулиць, районів.
По-друге, підприємства можуть забезпечити базування для народних дружин (місце збору, централізованого зберігання та видачі майна та обмундирування, стоянки автомобільної техніки, місце для централізованого навчання).
По-третє, на відміну від мілітаризованих структур, де новобранці знайомляться між собою лише в казармі, працівники колективу прийдуть в народні дружини вже згуртованими — спільною працею, спільними професійними інтересами та захопленнями.
Наведу приклад з історії США: там теж існували своєрідні народні дружини — це було ще 300 років тому! Я кажу про так званих мінітменів. Це були прості американські громадяни, що мали зброю: фермери, ковбої, крамарі, ремісники… Вони були організовані за територіальним принципом. Фактично — місцеві загони самооборони. Мінітмени протистояли і колоніальній британській армії, і різним бандитським угрупованням.
Що важливо у цій історії: саме з мінітменів — звичайних самооборонівців — народилася потужна американська Національна гвардія, яка має глибокі традиції.
— Ви співпрацюєте з громадськими організаціями, фінансуєте їх. Це — прояв меценатства, благодійна допомога чи щось інше?
— У такій співпраці побачив дві важливі речі. Люди готові працювати на загальне благо. Часто — безкорисно. Здатні вирішувати ті проблеми, до яких у держави не доходять руки, або це не її сфера впливу.
І ще одне. Як правило, в таких організаціях працює багато молоді. Це розумні, грамотні, активні, а головне — патріотично налаштовані люди, за якими — майбутнє України. То чому їм не допомагати? Це прояв соціальної відповідальності бізнесу — явище, широко поширене на Заході, але яке досі по-різному трактується у нас.
Як правило, українські політики звертаються до громадських організацій напередодні виборів (заграють з ними заради голосів). Мені ж це не цікаво. Майдан показав, що громадські організації здатні вершити набагато важливіші справи. Мій головний намір — об’єднати зусилля бізнесу, громадських організацій та самих громад. У цьому трикутнику і буде досягнуто найбажаніших результатів.
У цей напружений час я покладаюся на те, що організація «Спільна дія», з якою я тісно співпрацюю, візьме на себе левову частку зусиль з навчання жителів основ цивільної оборони, надання першої медичної допомоги, самоорганізації населення в екстремальних ситуаціях.
Але життя триває: треба вирішувати й багато соціальних проблем. Я бачу свою роль у тому, щоб підтримати розвиток громадянського суспільства у великих і малих населених пунктах Кіровоградщини. Почнемо з малих кроків, з вирішення невеликих проблем. І так, поступово навчившись співпрацювати, перейдемо до великих справ: головне, щоб люди від споживацького ставлення до своїх проблем перейшли до їх самостійного розв’язання.
— Спрогнозуйте, будь ласка, подальший розвиток подій як політик і як народний депутат…
— Ситуація дуже складна. І в державі загалом, і в парламенті зокрема. Останні місяці ми всі жили в очікуванні результатів виборів 25 травня. Президента всенародно обрано. Тепер він має об’єднати всю країну з урахуваннями різних думок на Заході, Сході, в Центрі… Знайти ті важелі, які допоможуть об’єднати всіх. Всенародно обраний Президент має запропонувати загальнонаціональну ідею, і навколо цих речей ми маємо об’єднатися. Зрозуміло, що не всі задоволені результатом, але ми маємо прийняти вибір народу і допомогти цій людині навести лад в країні. Іншого варіанта, іншого шансу в нас просто не буде!
— Дякую за розмову!
Бесіду вів Петро МЕЛЬНИК.
Фото Геннадія СОЛДАТСЬКОГО.
Досьє «Голосу України»
Березкін Станіслав Семенович народився 12 травня 1959 року в селі Високі Байраки Кіровоградського району Кіровоградської області. Освіта вища — закінчив Кіровоградський інститут сільськогосподарської техніки за фахом інженер-механік.
Трудову діяльність розпочав у 17-річному віці: вів авіаційний гурток у Кіровоградській обласній станції юних техніків.
З 1977-го по 1979 рік — служба в радянській армії.
Після армії працював інженером технічного відділу, майстром Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування, старшим інженером-технологом Кіровоградського районного виробничого об’єднання з виробничо-технічного забезпечення сільського господарства, начальником транспортного цеху меблевого комбінату.
У 1991 році заснував та розпочав будівництво найпотужнішого нині підприємства Кіровоградщини з переробки насіння соняшнику. За понад 20 років активного розвитку компанія трансформувалася в інтегровану агропромислову групу, ставши одним із найбільших переробників сільськогосподарської продукції в Україні.
З лютого 2011 року — народний депутат України. Одружений, має двох дітей — сина Максима та доньку Вікторію.
Довідково
Народний депутат України Станіслав Березкін надав понад 3 млн. грн. благодійної допомоги військовим. Зокрема, кошти було спрямовано на розвантажувальні жилети для кіровоградських спецпризначенців, обмундирування для військовослужбовців батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Кіровоград», на продукти харчування екіпажу корабля «Кіровоград» та військовим, які несуть службу в Маріуполі, на комп’ютерну техніку для військових частин.
